Демократичне рабство

До редакції «Волинських Новин» звернулися працівники одного з місцевих закладів громадського харчування (на прохання людей поки що не оприлюднюємо назву їхньої організації) з проханням допомогти розібратися у питанні законодавства стосовно тривалості робочого часу й розмірів заробітних плат.
Справа у тому, що їхній роботодавець, посилаючись на якісь папери, нібито видані йому міською радою, змушує своїх робітників працювати більш ніж по 210 (!) годин на місяць. Заробітна плата людей не дуже перевищує мінімальну. Відповідно, ця вимога далеко не відповідає встановленому трудовим законодавством порядку й може розцінюватися як грубе порушення Закону.
Провівши незалежний моніторинг щодо співвідношення тривалості робочого часу, виробничого навантаження та розмірів заробітних плат по окремих організаціях та підприємствах нашого міста, ми виявили дійсно разючий контраст. Наприклад, робочий тиждень окремих технічних працівників деяких освітніх та культурних закладів міста не перевищує п’яти годин. Водночас їхні оклади є більшими за встановлений державою мінімум. Тим часом в інших галузях є заклади, де люди змушені працювати по п’ятдесят три години в тиждень, хоч їхні зарплати мало чим відрізняються від окладів згаданих техпрацівників.
Скориставшись допомогою юриста, редакція вирішила розібратися в нюансах чинного трудового законодавства. Згідно з Кодексом законів про працю (ст. 50), нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати сорока годин на тиждень. Ця норма не може бути збільшена ні колективними, ні трудовими договорами, у тому числі й контрактами. При цьому, підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в ч. 1 цієї статті.
Жоден орган місцевої влади не вповноважений вносити зміни чи доповнення до Закону про працю. Відтак, швидше всього, цей роботодавець має лише дозвіл на тривалість роботи закладу. Проте це ніяк не повинно впливати на збільшення робочого часу працівників. Виробничий процес повинен бути організований так, щоб жоден працівник не відпрацьовував понад сорок годин на тиждень.
Щодо понаднормової роботи, то вона не повинна перевищувати чотирьох годин протягом двох календарних днів поспіль і ста двадцяти годин за рік. Оплата понаднормових закріплена в КЗпП (ст. 106) і повинна проводитися окремо від основної заробітної платні — у подвійному розмірі відносно годинної ставки. Водночас, варто зазначити, що чинне законодавство, як правило, забороняє надурочні роботи.
Щодо скорочених робочих днів, то законодавство не визначає норм тривалості робочого часу, а лише встановлює верхню його межу. Водночас законодавство не визначає розмірів заробітної плати, а лише встановлює нижню її межу. Відтак робочий тиждень, якщо це передбачено трудовим договором, може тривати не сорок годин, а, наприклад, тридцять, дванадцять, десять або, як в зазначеному вище випадку, –  п’ять. Коли оплата праці є погодинною або робота працівника визначається не часом, а обсягом виконаних завдань, у таких випадках робочий день не вважається неповним. За відпрацьований скорочений робочий час працівнику виплачується повна, встановлена у відповідному порядку, тарифна ставка (посадовий оклад), котра не повинна бути меншою встановленого державою мінімуму.
Відтак, варто підсумувати, якщо людина працює всього по дві-три години на день і отримує мінімальний оклад, це ніяк не суперечить законам про працю й виглядає цілком логічно. Мінімальна зарплата – мінімум роботи. Водночас, коли на ту ж таки мінімальну зарплату роботодавець вимагає від робітника відпрацьовувати максимальний робочий час, хоч це й не суперечить Закону, проте виглядає якось дивно. А коли людей, маніпулюючи законами, вводять в оману й постійно змушують працювати понад норму, це є прямим і грубим порушенням законодавства про працю.
Андрій ПЕТРИК, Мар’яна СОРОЧУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---