«Дизайнери – проектанти майбутнього»: як лучанка заснувала власний бренд одягу
Уже під час навчання в університеті лучанка Ольга Шипелик зрозуміла, що наймана праця – не для неї. Зараз дівчині 26 і вона є засновником бренду Shypelyk. Масштаби її уяви виміряти навряд чи вдасться, адже всі ескізи одягу дівчина вигадує сама. Оля постійно на зв’язку, відповідає на повідомлення незалежно від часу доби й каже, що поняття «робочий час» перестає існувати, якщо працюєш над власним проектом, йдеться у матеріалі газети Волинські новини.
КОЛИ РОБОТА – ХОБІ
«Спочатку я вимальовую ескізи у своїй уяві, а вже потім відтворюю на папері, – каже Оля. – Я завжди хотіла мати власний бренд. Навіть мріяла про модний дім. З одного боку, це ризик, а з іншого – свобода. Зараз я не уявляю себе найманим працівником. Бо свобода – це так круто».
Дівчина каже, що звикла рухатися лише в одному напрямку – вперед. Незважаючи на безумовний успіх, Оля сідає за швейну машинку і працює. Визначальними у її історії є величезна любов до життя й трудоголізм.
Оля навчалася у Луцькому національному технічному університеті. Вона розповідає, що колись мріяла стати журналістом, а про те, що обере дизайнерську справу, навіть не здогадувалася. Дівчина вирішила це раптово.
«Я завжди мріяла вчитися у Києві. Поїхала до столиці, не вступила, проплакала, – зізнається дизайнерка. – Зателефонувала мамі, вона дуже зраділа, що я не буду там вчитися, а залишуся вдома. Сказала: «Вертайся». А я ще півдня проплакала».
Дівчина розповідає, що у Європі модельєри лише малюють ескізи, вигадують щось новеньке. В Україні ж дизайнер має не лише вигадати річ, а й знати, як створити її від А до Я.
Мама дівчини працювала вихователем. Але мала хобі – дуже любила шити одяг. Цього вона навчила і доньку.
«Моя мама кравчиня. Я завжди знала, що таке бути дизайнером, – зізнається вона. – Тому у мене не було ілюзій. Мати справу з одягом нелегко. Швачка – то тавро на все життя».
Оля дизайнером себе не називає. Каже, що вона модельєр одягу.
«Колись мій викладач сказав: «Дизайнери – проектанти майбутнього». Тепер я розумію, про що він говорив. Нині для мене найкрутіший дизайнер світу – Ілон Маск. Він вигадує інноваційні речі і впроваджує їх у життя. Так, іноді я роблю концептуальні речі. Але не вважаю себе дизайнером. Я – модельєр одягу. Називати себе дизайнером – це як присвоїти собі «Оскара». Можна казати: «Я маю «Оскар», хоч насправді це не так. Так і з дизайном. На цьому етапі свого життя я не формую українську моду. Мені смішно, коли хтось каже, що модельєр – це не кравець. Вважаю, що все зовсім навпаки: справжній художник той, хто все робить своїми руками».
Мама дозволяла Олі шити ще в дитинстві. «Колись за проклеювання деталей вона виплачувала мені 50 копійок. Я завжди питала: «Мамо, а чого ж так мало?». А вона мені відповідала, що це тільки один відсоток від роботи, – каже вона. – Все життя я знала, що таке виточка. Як цього не знати, коли твоя мама робить це щодня? До останнього опиралася і казала: я не хочу робити те, що робить моя мама. Але від долі не втечеш. Мама ніде не вчилася на кравчиню. Усього сама навчилася, а тоді навчила мене. Я роблю примірку так, як мама. А вона робить її так, як сама придумала. На якість роботи це не впливає. Просто є певні особливості, секрети, які знаємо тільки ми».
Оля навіть не пам’ятає, яку річ пошила вперше. Дівчина каже: скільки себе пам’ятає, то завжди вміла це робити.
«Мабуть, це була джинсова спідниця, – каже Оля. – Вона тиснула мені у поясі. Але я її носила і не зізнавалася. Адже це була перша річ, яку я виконала сама».
ШИЄ З ЛЮБОВ'Ю
Оля зізнається: коли створює одяг, то ніколи не забуває про те, що його будуть носити жінки.
«Вбрання має бути гарним і корисним. Мій одяг – для сучасних жінок. Люблю моду класу люкс, – каже модельєр. – Я – фанатка добре пошитого одягу з бездоганною посадкою, який не хочеться викинути через два місяці. Не хочу пояснювати іншим, чому саме такі штани створила і яке підґрунтя ховається за тим, що вони широкі або короткі. Мені просто захотілося так у певну хвилину».
Якщо дівчина сумнівається, чи вона таке носитиме, то не робить це для когось. Якщо їй буде комфортно, то і покупцю обов’язково сподобається.
«Минулого сезону придумала пуховики з мереживом. Усе мало мати королівський вигляд. А в результаті я спростила усе до мінімуму, відмовилася від багатьох елементів. Просто їх викинула, – каже вона. – Шию, як для себе. Я одягнула пуховик і зрозуміла, що у ньому мені незручно рухатися. Потім уявила, як людина буде у цьому в маршрутці їхати, і зробила комфортний пуховик. Я покладаюся на відчуття».
Першу колекцію одягу Оля створила на другому курсі університету.
«Був конкурс. Я підійшла до викладачки й запитала, чи мені теж можна щось зробити. Вона погодилася. Так я пошила сукню, – каже вона. – Отримала на цьому конкурсі перше місце. Мене помітили. Просили поїхати в інші міста, щоб представляти університет».
Перша і єдина робота, де Оля працювала найманим працівником, була у 13 років.
«Так, я сортувала мівіну на складі, – зізнається вона. – Півліта ходила на роботу. А потім почала брати замовлення і шити одяг. До останнього вірила, що все у мене вийде і я матиму власний бренд. Так і сталося. Коли тобі 20, то, здається, достатньо зробити щось мінімальне – і весь світ буде біля твоїх ніг. У мене все непогано складається. Але я не так все уявляла. Завжди казала усім, що у мене буде дім моди, мовляв, Шанель теж з нічого починала. А потім зрозуміла: щасливими нас роблять дрібниці. Не обов’язково мати дім моди, щоб бути щасливим і почуватися реалізованим. Кожен новий рік – це етап формування. До 25 років я не знала, що насправді хочу робити».
.jpeg)
Shypelyk – це дівоче прізвище Олі. Її друзі зробили їй логотип і підштовхнули до думки, що пора створювати щось своє. Так народився успішний український бренд. Цікаво, що батьки Олю називають Даринкою. Дівчина каже, що мама дуже хотіла так її назвати, а тато пішов і записав Олею.
«Мій чоловік каже на мене Шиплик, Олею мене мало хто називає, – зізнається вона. – Більшість кличе на прізвище. Тому й вирішила назвати бренд дівочим прізвищем. Це було для мене звично. Усе робила на ентузіазмі. Я приділяла цьому дуже багато уваги і зусиль, – каже вона. – Спочатку це навіть не покривало собівартості. Але мені було круто від того, що мої речі продають в магазині».
Оля працює з дівчатами з модельного агентства Марини Занюк – МZМ Models. Фотографує роботи подруга дівчини – відома луцька фотографка Оля Урина.
«Ми разом це робимо. Мені не важливо, щоб було видно кожен ґудзик. Важливо передати настрій. Тому у нас художні знімання, а не каталожні, як часто це треба робити у сфері моди, – каже вона. – Так мені комфортно працювати. Можна заплатити комусь дуже багато грошей. Так, він тобі сфотографує. Але ти не відчуєш тої атмосфери».
.jpeg)
НА ВЛАСНУ СПРАВУ – МІНІМУМ ГРОШЕЙ
Дівчина переконує: аби відкрити власну справу, багато грошей не потрібно. Однак треба мати хист, елементарні знання та бажання працювати.
«Неважливо, чи маєш ти освіту, – переконана Оля. – Треба мати відчуття, що ти можеш і хочеш це робити. Ось що важливо. Звісно, треба знати загальні речі. Якщо знаєш, як це застосувати, то це працює».
За словами дівчини, для початку можна пошити сукню подружці. Так заробити 500 грн і відкласти гроші. На них можна купити нитки чи ножиці. І це вже буде невеличкий вклад у власну справу.
«Моя мама шиє все життя, – каже Оля. – Тому я мала багато бонусів. Не було такого, що мені треба купити праску, машинку чи ще щось. На 18-ліття батьки подарували мені першу швейну машинку. Я на ній шила свої перші роботи».
Дівчина каже, що робить і індивідуальні замовлення. А її колекції – у невеликих тиражах. Нині одяг бренду Shypelyk продають у Києві та Одесі, а також його можна придбати через соцмережу Instagram.
«У мене так багато мрій. Я щаслива, – каже вона. – Бо збагнула, що треба просто отримувати задоволення від самого процесу. Адже можна до кінця життя залишатися незадоволеним і вмерти невизнаним генієм. То хіба важливо, що скажуть про тебе після смерті? Генії не лише самі нещасні. Вони роблять нещасними усіх, хто їх оточує. Тому я хочу кайфово прожити це життя. Маленькі речі формують моє життя і мою кінцеву мрію».
Крім дизайнерської справи, Оля працює ще й флористом. Вона каже, що насправді усе це поєднувати неважко. Але це відволікає дівчину від її основної роботи.
«Моделювання одягу та його пошиття складається з дуже багатьох етапів. До самого процесу шиття, розпрасування треба ще зробити лекала, макети, пробні конструкції. У мене є помічниця, – каже дівчина. – Коли є потреба, то і я сідаю за машинку та шию. Це для мене не проблема. Дуже люблю шити. То медитативний процес. Вигадую якусь схему, мені хочеться швидше це зробити і побачити результат».
Дизайнерка зазвичай носить одяг, який сама шиє. Вона каже, що так простіше.
«Треба мати багато часу, щоб купувати одяг у магазинах. А так покроїла, пошила – і вже є футболка, – каже Оля. – Вже рік хочу купити собі джинси. Але ніяк не можу знайти ті, які мені потрібні. Це довго. На це йде багато часу».
У повсякденному житті дівчина носить прості речі, каже, що комфорт – понад усе.
«У супермодній сукні не дуже зручно працювати. Та і за швейною машинкою в такому вбранні я мала б дурнуватий вигляд. У мене, як у кожної дівчини, завжди нема що вдягнути. Є троє джинсів, які я ношу, і 350 штанів, які я, можливо, колись надягну. Встаю вранці, думаю: їх треба прасувати... І знову надягаю джинси. Є багато речей, які я пошила і ще жодного разу не вбрала».
Оля розповідає, що колись вона навіть вела блог. Дівчина ходила на секонд-хенд в останній день, купувала там якісь речі, а потім щось із них перешивала. Повністю змінювала їхнє призначення.
«З того часу в мене ще повно речей, які я не носила. Наприклад, нещодавно вперше вдягнула штани у пальми. До цього чотири роки їх не носила, – каже вона. – Бо це було дуже сміливо».
ЛИШЕ НАТУРАЛЬНІ ТКАНИНИ
Для своїх колекцій Оля завжди купує натуральні тканини з Туреччини, Німеччини, Франції. Дизайнерка каже, що нині в інтернеті можна знайти все, що завгодно.
«Зараз ідеальний час, щоб робити те, що до душі. Мій смак не є абсолютним, – каже вона. – Це не означає, що мені це подобається, і всі так мають ходити. Звісно, мені приємно, коли клієнти у захваті від усього, хай що зроблю. Але мене зовсім не гнітить те, що людині хочеться щось кардинально інше, таке, що може мені не подобатися».
Дизайнерка каже, що нині мода в Україні дуже розвивається. Є багато крутих виробників. Раніше можна було купити класну фірмову річ тільки на секонді, а тепер варто лише заглянути в інтернет.
«Український одяг набагато частіше купують за кордоном, ніж в Україні. Гадаю, що уже дуже багато українок одягаються саме в українського дизайнера, – міркує Оля. – Зараз ера, коли ти маєш можливості, здібності і демонструєш їх. Ми живемо у час стартапів. Свою роботу легко продемонструвати. Бо Instagram зруйнував усі межі».
Лілія БОНДАР
Луцьк
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
КОЛИ РОБОТА – ХОБІ
«Спочатку я вимальовую ескізи у своїй уяві, а вже потім відтворюю на папері, – каже Оля. – Я завжди хотіла мати власний бренд. Навіть мріяла про модний дім. З одного боку, це ризик, а з іншого – свобода. Зараз я не уявляю себе найманим працівником. Бо свобода – це так круто».
Дівчина каже, що звикла рухатися лише в одному напрямку – вперед. Незважаючи на безумовний успіх, Оля сідає за швейну машинку і працює. Визначальними у її історії є величезна любов до життя й трудоголізм.
Оля навчалася у Луцькому національному технічному університеті. Вона розповідає, що колись мріяла стати журналістом, а про те, що обере дизайнерську справу, навіть не здогадувалася. Дівчина вирішила це раптово.
«Я завжди мріяла вчитися у Києві. Поїхала до столиці, не вступила, проплакала, – зізнається дизайнерка. – Зателефонувала мамі, вона дуже зраділа, що я не буду там вчитися, а залишуся вдома. Сказала: «Вертайся». А я ще півдня проплакала».
Дівчина розповідає, що у Європі модельєри лише малюють ескізи, вигадують щось новеньке. В Україні ж дизайнер має не лише вигадати річ, а й знати, як створити її від А до Я.
Мама дівчини працювала вихователем. Але мала хобі – дуже любила шити одяг. Цього вона навчила і доньку.
«Моя мама кравчиня. Я завжди знала, що таке бути дизайнером, – зізнається вона. – Тому у мене не було ілюзій. Мати справу з одягом нелегко. Швачка – то тавро на все життя».
Оля дизайнером себе не називає. Каже, що вона модельєр одягу.
«Колись мій викладач сказав: «Дизайнери – проектанти майбутнього». Тепер я розумію, про що він говорив. Нині для мене найкрутіший дизайнер світу – Ілон Маск. Він вигадує інноваційні речі і впроваджує їх у життя. Так, іноді я роблю концептуальні речі. Але не вважаю себе дизайнером. Я – модельєр одягу. Називати себе дизайнером – це як присвоїти собі «Оскара». Можна казати: «Я маю «Оскар», хоч насправді це не так. Так і з дизайном. На цьому етапі свого життя я не формую українську моду. Мені смішно, коли хтось каже, що модельєр – це не кравець. Вважаю, що все зовсім навпаки: справжній художник той, хто все робить своїми руками».
Мама дозволяла Олі шити ще в дитинстві. «Колись за проклеювання деталей вона виплачувала мені 50 копійок. Я завжди питала: «Мамо, а чого ж так мало?». А вона мені відповідала, що це тільки один відсоток від роботи, – каже вона. – Все життя я знала, що таке виточка. Як цього не знати, коли твоя мама робить це щодня? До останнього опиралася і казала: я не хочу робити те, що робить моя мама. Але від долі не втечеш. Мама ніде не вчилася на кравчиню. Усього сама навчилася, а тоді навчила мене. Я роблю примірку так, як мама. А вона робить її так, як сама придумала. На якість роботи це не впливає. Просто є певні особливості, секрети, які знаємо тільки ми».
Оля навіть не пам’ятає, яку річ пошила вперше. Дівчина каже: скільки себе пам’ятає, то завжди вміла це робити.
«Мабуть, це була джинсова спідниця, – каже Оля. – Вона тиснула мені у поясі. Але я її носила і не зізнавалася. Адже це була перша річ, яку я виконала сама».
ШИЄ З ЛЮБОВ'Ю
Оля зізнається: коли створює одяг, то ніколи не забуває про те, що його будуть носити жінки.
«Вбрання має бути гарним і корисним. Мій одяг – для сучасних жінок. Люблю моду класу люкс, – каже модельєр. – Я – фанатка добре пошитого одягу з бездоганною посадкою, який не хочеться викинути через два місяці. Не хочу пояснювати іншим, чому саме такі штани створила і яке підґрунтя ховається за тим, що вони широкі або короткі. Мені просто захотілося так у певну хвилину».
Якщо дівчина сумнівається, чи вона таке носитиме, то не робить це для когось. Якщо їй буде комфортно, то і покупцю обов’язково сподобається.
«Минулого сезону придумала пуховики з мереживом. Усе мало мати королівський вигляд. А в результаті я спростила усе до мінімуму, відмовилася від багатьох елементів. Просто їх викинула, – каже вона. – Шию, як для себе. Я одягнула пуховик і зрозуміла, що у ньому мені незручно рухатися. Потім уявила, як людина буде у цьому в маршрутці їхати, і зробила комфортний пуховик. Я покладаюся на відчуття».
Першу колекцію одягу Оля створила на другому курсі університету.
«Був конкурс. Я підійшла до викладачки й запитала, чи мені теж можна щось зробити. Вона погодилася. Так я пошила сукню, – каже вона. – Отримала на цьому конкурсі перше місце. Мене помітили. Просили поїхати в інші міста, щоб представляти університет».
Перша і єдина робота, де Оля працювала найманим працівником, була у 13 років.
«Так, я сортувала мівіну на складі, – зізнається вона. – Півліта ходила на роботу. А потім почала брати замовлення і шити одяг. До останнього вірила, що все у мене вийде і я матиму власний бренд. Так і сталося. Коли тобі 20, то, здається, достатньо зробити щось мінімальне – і весь світ буде біля твоїх ніг. У мене все непогано складається. Але я не так все уявляла. Завжди казала усім, що у мене буде дім моди, мовляв, Шанель теж з нічого починала. А потім зрозуміла: щасливими нас роблять дрібниці. Не обов’язково мати дім моди, щоб бути щасливим і почуватися реалізованим. Кожен новий рік – це етап формування. До 25 років я не знала, що насправді хочу робити».
.jpeg)
Shypelyk – це дівоче прізвище Олі. Її друзі зробили їй логотип і підштовхнули до думки, що пора створювати щось своє. Так народився успішний український бренд. Цікаво, що батьки Олю називають Даринкою. Дівчина каже, що мама дуже хотіла так її назвати, а тато пішов і записав Олею.
«Мій чоловік каже на мене Шиплик, Олею мене мало хто називає, – зізнається вона. – Більшість кличе на прізвище. Тому й вирішила назвати бренд дівочим прізвищем. Це було для мене звично. Усе робила на ентузіазмі. Я приділяла цьому дуже багато уваги і зусиль, – каже вона. – Спочатку це навіть не покривало собівартості. Але мені було круто від того, що мої речі продають в магазині».
Оля працює з дівчатами з модельного агентства Марини Занюк – МZМ Models. Фотографує роботи подруга дівчини – відома луцька фотографка Оля Урина.
«Ми разом це робимо. Мені не важливо, щоб було видно кожен ґудзик. Важливо передати настрій. Тому у нас художні знімання, а не каталожні, як часто це треба робити у сфері моди, – каже вона. – Так мені комфортно працювати. Можна заплатити комусь дуже багато грошей. Так, він тобі сфотографує. Але ти не відчуєш тої атмосфери».
.jpeg)
НА ВЛАСНУ СПРАВУ – МІНІМУМ ГРОШЕЙ
Дівчина переконує: аби відкрити власну справу, багато грошей не потрібно. Однак треба мати хист, елементарні знання та бажання працювати.
«Неважливо, чи маєш ти освіту, – переконана Оля. – Треба мати відчуття, що ти можеш і хочеш це робити. Ось що важливо. Звісно, треба знати загальні речі. Якщо знаєш, як це застосувати, то це працює».
За словами дівчини, для початку можна пошити сукню подружці. Так заробити 500 грн і відкласти гроші. На них можна купити нитки чи ножиці. І це вже буде невеличкий вклад у власну справу.
«Моя мама шиє все життя, – каже Оля. – Тому я мала багато бонусів. Не було такого, що мені треба купити праску, машинку чи ще щось. На 18-ліття батьки подарували мені першу швейну машинку. Я на ній шила свої перші роботи».
Дівчина каже, що робить і індивідуальні замовлення. А її колекції – у невеликих тиражах. Нині одяг бренду Shypelyk продають у Києві та Одесі, а також його можна придбати через соцмережу Instagram.
«У мене так багато мрій. Я щаслива, – каже вона. – Бо збагнула, що треба просто отримувати задоволення від самого процесу. Адже можна до кінця життя залишатися незадоволеним і вмерти невизнаним генієм. То хіба важливо, що скажуть про тебе після смерті? Генії не лише самі нещасні. Вони роблять нещасними усіх, хто їх оточує. Тому я хочу кайфово прожити це життя. Маленькі речі формують моє життя і мою кінцеву мрію».
Крім дизайнерської справи, Оля працює ще й флористом. Вона каже, що насправді усе це поєднувати неважко. Але це відволікає дівчину від її основної роботи.
«Моделювання одягу та його пошиття складається з дуже багатьох етапів. До самого процесу шиття, розпрасування треба ще зробити лекала, макети, пробні конструкції. У мене є помічниця, – каже дівчина. – Коли є потреба, то і я сідаю за машинку та шию. Це для мене не проблема. Дуже люблю шити. То медитативний процес. Вигадую якусь схему, мені хочеться швидше це зробити і побачити результат».
Дизайнерка зазвичай носить одяг, який сама шиє. Вона каже, що так простіше.
«Треба мати багато часу, щоб купувати одяг у магазинах. А так покроїла, пошила – і вже є футболка, – каже Оля. – Вже рік хочу купити собі джинси. Але ніяк не можу знайти ті, які мені потрібні. Це довго. На це йде багато часу».
У повсякденному житті дівчина носить прості речі, каже, що комфорт – понад усе.
«У супермодній сукні не дуже зручно працювати. Та і за швейною машинкою в такому вбранні я мала б дурнуватий вигляд. У мене, як у кожної дівчини, завжди нема що вдягнути. Є троє джинсів, які я ношу, і 350 штанів, які я, можливо, колись надягну. Встаю вранці, думаю: їх треба прасувати... І знову надягаю джинси. Є багато речей, які я пошила і ще жодного разу не вбрала».
Оля розповідає, що колись вона навіть вела блог. Дівчина ходила на секонд-хенд в останній день, купувала там якісь речі, а потім щось із них перешивала. Повністю змінювала їхнє призначення.
«З того часу в мене ще повно речей, які я не носила. Наприклад, нещодавно вперше вдягнула штани у пальми. До цього чотири роки їх не носила, – каже вона. – Бо це було дуже сміливо».
ЛИШЕ НАТУРАЛЬНІ ТКАНИНИ
Для своїх колекцій Оля завжди купує натуральні тканини з Туреччини, Німеччини, Франції. Дизайнерка каже, що нині в інтернеті можна знайти все, що завгодно.
«Зараз ідеальний час, щоб робити те, що до душі. Мій смак не є абсолютним, – каже вона. – Це не означає, що мені це подобається, і всі так мають ходити. Звісно, мені приємно, коли клієнти у захваті від усього, хай що зроблю. Але мене зовсім не гнітить те, що людині хочеться щось кардинально інше, таке, що може мені не подобатися».
Дизайнерка каже, що нині мода в Україні дуже розвивається. Є багато крутих виробників. Раніше можна було купити класну фірмову річ тільки на секонді, а тепер варто лише заглянути в інтернет.
«Український одяг набагато частіше купують за кордоном, ніж в Україні. Гадаю, що уже дуже багато українок одягаються саме в українського дизайнера, – міркує Оля. – Зараз ера, коли ти маєш можливості, здібності і демонструєш їх. Ми живемо у час стартапів. Свою роботу легко продемонструвати. Бо Instagram зруйнував усі межі».
Лілія БОНДАР
Луцьк
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 1
Andrij
Показати IP
4 Листопада 2018 20:24
молодец
П’яний голова РДА у Броварах збив людей на переході. Відео
Сьогодні 19:59
Сьогодні 19:59
Ремонт за 49 мільйонів: чому ламають асфальт і розкопують дорогу на Карпенка-Карого в Луцьку
Сьогодні 19:40
Сьогодні 19:40
Загиблу на війні 29-річну журналістку Аллу Пушкарчук поховають у рідному селі на Волині
Сьогодні 18:05
Сьогодні 18:05
Зеленський звільнив командувача Сил підтримки ЗСУ
Сьогодні 17:48
Сьогодні 17:48
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.