Фільм про важку пам'ять українців та поляків презентували у Луцьку

Окрім ворожнечі, у польсько-українських взаєминах було чимало випадків, коли люди рятували один одного, незалежно від національності та політичної ситуації, - стверджують учасники проекту «Примирення через важку пам'ять», результатом якого став документальний фільм.

Презентація документального фільму Войцєха Валькєвіча «Важка пам’ять» відбулася 10 листопада у мистецькому клубі, що на вулиці Драгоманова, 1 у Луцьку.

Як розповіла ініціатор проекту «Примирення через важку пам'ять» Олександра Зінчук, у фільмі йдеться про те, що учасники проекту робили два роки тому на Волині (у рамках великої польсько-української експедиції), збираючи свідчення взаємодопомоги поляків та українців під час Волинської трагедії у 1943-45 роках.

Дослідники, серед яких – студенти та випускники українських та польських вишів, шукали найстарших свідків тих подій на Волині та Східній Галичині, розпитуючи людей поважного віку про те, як жили під час Другої світової війни українці та поляки. Метою проекту є порозуміння між народами та увічнення пам’яті про героїчні вчинки українців, які рятували поляків, та поляків, які рятували українців. Ініціатива зосереджена на пошуку хороших прикладів гуманного ставлення людей одне до одного у важкі часи війни та шкідливих націоналізмів.



У фільмі можна побачити коментарі очевидців трагічних подій, зібрані два роки тому та протягом цього року. Українці та поляки – свідки Волинської трагедії - розповідають про факти, коли українці рятували життя друзям та односельчанам-полякам, наражаючи себе на небезпеку. Як виявилося, українці часто давали притулок представникам іншої нації, коли ті змушені були переховуватися. Поляки та українці мешкали поряд, тож випадки взаємодопомоги під час Волинської трагедії були непоодинокими. Втім, багато хто з опитаних не надто охоче розповідав про буремні роки, адже протягом тривалого часу подібну тему не обговорювали, ба більше – розповідати про це було небезпечно. Дослідники розпитували мешканців Волині та Галичини про подробиці життя двох націй як у воєнний, так і в довоєнний період.



Після перегляду фільму з публікою спілкувалися учасники проекту. Олександра Зінчук розповіла, що дослідження здійснювали на Волині у 2012 році, у Дрогобичі у 2013, у Кременці, Львові та інших місцевостях цьогоріч. Дехто з молодих українців долучився до проекту випадково. Так, окрім студентів-істориків, свідчення очевидців Волинської трагедії збирали філологи та представники інших спеціальностей. Експедицію її учасники називають надзвичайно цікавою, адже вдалося поспілкуватися з однолітками з Польщі та дізнатися факти, про які не прочитаєш у жодній історичній праці, від свідків подій на Волині та Галичині 1940-их років. Українці розповідали про співіснування з поляками, яке здебільшого було мирним. Так, у двонаціональних селах усі мешканці святкували як православні, так і католицькі свята. Декому з опитаних було важко згадувати трагічні події, і болючі спогади викликали у них сльози. Окрім цього, дехто із недовірою ставився до дослідників, адже спочатку не міг зрозуміти, з якою метою ті розпитують про давні події.



Попри те, що учасники експедицій шукали героїв, які рятували інших, багато хто з опитаних не вважає себе героєм та впевнений, що кожна людина вчинила б так само. Так, виявилося, що одна жінка, яка спочатку казала, що не допомагала полякам, переховувала у себе цілу польську родину. Вона не вважала це героїзмом та фактом, яким потрібно особливо пишатися, – так, мовляв зробив би кожен. Олексанра Зінчук також підкреслила, що, незважаючи на наказ гітлерівської окупаційної влади про те, що кожен поляк чи українець, який дасть прилисток єврею, підлягає смертній карі, українці та поляки часто наражали власне життя на небезпеку, допомагаючи врятуватися євреям.

Випускник історичного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Олександр Кравчук розповів, що його зацікавив проект, як можливість дізнатися щось нове. З його слів, свідчення про криваві часи здебільшого записані у «бухгалтерському вигляді» - йдеться лише про цифри загиблих, зниклих безвісти тощо. Під час дослідження акцент робився на іншому, що було цікавим для нього, як для історика. Однією з опитаних свідків у фільмі «Важка пам'ять» стала бабуся історика, яка розповідала про своїх сусідів – польську родину Новіцьких, представниця якої на колінах благала польських військових не розстрілювати своїх сусідів-українців. Завдяки цій польці живими залишилися живими прадід та брат бабусі молодого історика. Зі слів Олександра Кравчука, такі дослідження дозволяють заповнювати прогалини в історії, «білі плями», звертаючи увагу не тільки на бухгалтерію – скільки було вбитих, - а й на простих селян, які від щирої душі допомагали одне одному, незважаючи на політичні чи національні аспекти.



Як підсумувала Олександра Зінчук, головною перешкодою на шляху дослідників є лише час – з кожним днем лишається усе менше живих свідків Волинської трагедії, які могли б розповісти не лише про ворожнечу, а й про приклади взаємодопомоги між народами.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---