Медсестра 51 ОМБ: там потрібно побільше медиків, щоб рятувати хлопців

Кажуть, у війни не жіноче обличчя. Кров, бруд, смерть мало асоціюються з красою, грацією, ніжністю. Якщо чесно, складно уявити тендітну молоду жінку Надію Папченко, яка лікувалася у Луцькому госпіталі, у вогняному пеклі Донбасу, - пише "Вісник+К".

Надія все життя прожила у Луцьку, навчалася у школі №1. Потім вступила до медколеджу. Обрати фах допомогли доля і сімейні традиції.

- Медицину люблю з дитинства, - каже Надя. - Сама з династії лікарів. Мій дідусь Анатолій Порфирович Ціхоцький усе життя працював хірургом в обласній клінічній лікарні. Двоє дядьків також лікарі. Я пішла їхніми стопами, тим більше, що ще й народилася на день медика.

У мирний час Надя працювала фельдшером у 51-й механізованій бригаді. Вона - сержант медичної служби. Робота була не складною: вела документацію медичної роти, виписувала медикаменти, надавала невідкладну допомогу. Під час війни довелося опанувати фах операційної сестри.

А на війні Надія з квітня. Спочатку з першим батальйоном своєї бригади поїхала на полігон у Рівне, потім у Миколаїв. А вже з червня - на Донбас. Базувалися у Маріуполі, Оленівці.

Саме під цим невеликим селищем і довелося сповна відчути, що таке пекло на землі. Кожної ночі волинян обстрілювали з «Градів».

- Жили ми серед поля у палатках, - розказує про свої фронтові будні Надія. - Найстрашніше було пережити першу ніч. Тоді ще не знали, що таке «Гради». Потім навчилися по звуку відрізняти, куди летить снаряд. А зразу було страшно. Десь близько дев'ятої години вечора надягаєш на себе бронежилет вагою близько 8 кілограмів, залазиш в окоп, сидиш там і молиш Бога, щоб на ранок вийти звідтіля живою. І так щоночі протягом місяця.

Надія хлопців зі свого батальйону згадує з вдячністю: розуміли, як їй важко, давали зайвий раз перепочити, самі навіть їсти готували.

- Я ж усе життя в місті прожила, - каже Надія. - А тут спартанські умови: миття у польовому душі, прання у тазиках. Нічого, призвичаїлась. Це не найстрашніше.

Найстрашніше, каже, коли вбивають. А ще коли привозять поранених молодих хлопців, які назавжди залишаться інвалідами.

- Працювала у складі бригади з двох лікарів та анестезіолога. Ми надавали допомогу в основному легкопораненим. У полі стояла розгорнута автоперев'язувальна, там оперували. «Тяжких» від нас одразу забирали. Одного разу лише довелося терміново зшивати судини хлопцеві, якому під час обстрілу відірвало ногу. Слава Богу, з ним усе гаразд.

Надія каже, що медиків на війні могло бути й побільше: поранені б швидше отримували допомогу.

Щодо медикаментів, то їх вистачало. Багато привозили волонтери. Допомагали з Луцького госпіталю, особливо зі стерильним матеріалом. Адже у польових умовах дуже важко було дотримуватися саме режиму стерильності. Інструменти доводилося обробляти спеціальними хімічними розчинами. Решта було одноразовим.

Після місячного перебування у цілковитій нервовій напрузі у молодої жінки загострилася хронічна хвороба, тому вона й лікувалася у госпіталі. Про те, щоб якимось чином уникнути подальшої служби, навіть не думає: підлікується і знову на фронт.

- Там треба більше і більше людей. Війна затягується. Багато поранених. Потрібне підсилення, - каже фронтова медсестра.

Надія заміжня. Побралися з чоловіком вісім місяців тому. Не встигли, як-то кажуть, нажитися, а тут випробування війною. Уже майже півроку, як їх з чоловіком розкидали по різних частинах Донбасу. Коханий Надії теж військовий. Зараз на фронті. Молода жінка дуже хоче, щоб війна якнайшвидше скінчилася: тоді можна і про діток подумати.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---