Герої нашого часу: хто є хто у волинській «Свободі»

Останні події в нашій державі, мені здається, нікого не залишили байдужими, адже ситуація по-справжньому стала набирати загрозливих обертів. Хоча певною мірою лише зараз вона почала виправдовувати надії і сподівання пересічних громадян, які втомилися від очікування і бездіяльності опозиції. Остання де-факто розпочала передвиборчу кампанію і загальмувала процес народного невдоволення.

Мене, як представника ВО «Свобода», щоправда, дуже розчарувала позиція шанованого усіма нами – нашого лідера – Олега Тягнибока. У той час, коли всі ми так втомились від терору влади проти мирних демонстрантів, лише Кличко був поряд із звичайними мітингарями на вістрі боротьби, двоє інших лідерів чомусь вкотре обмежилися ефемерними заявами та закликами до розробки нових планів та стратегій. Тому закономірністю вважаю, що саме Кличка народ і Автомайдан проголосили лідером Майдану.

ГІРКИЙ ДОСВІД «ВОЛИНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУХНІ»

Силове протистояння змусило знову заговорити про всенародну мобілізацію населення, матеріальну підтримку, збір коштів у всіх регіонах на підтримку активістів у Києві. Я, як активний учасник подій Помаранчевої революції, сам чудово знаю, як це все там необхідно, але хочу поділитися гірким досвідом «волинської політичної кухні». Пригадується, як нам, сотням простих волинських студентів, було прикро, що наші місцеві очільники поїхали додому ще до її завершення, залишили нас там самих, щоб дерибанити посади у новій владі, приписати собі усі заслуги звичайного народу, а ми, як гарматне м'ясо, після закінчення революції знову стали нікому непотрібною сірою масою. Та правду говорять, що історія носить циклічний характер. Пройшло декілька років і за вікном нова революція, нова хвиля протестів, нові молоді і довірливі обличчя, котрі ще не знають, що таке дешевий піар і розчарування. Незмінними залишаються лише обличчя політиків і їх гасла. Та байдуже до тих гасел, прикро, що народ вкотре наступає на ті ж самі граблі довіри.

ДЕВ'ЯТЬ «ЧОМУ» ДО ВОЛИНСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ

Для мене і багатьох наших партійців останні місцеві вибори стали тим лакмусовим папірцем, який показав, хто є хто у нашій партії. Знаю, що не можна виносити сміття із власної хати на осуд та терпіти насмішки знайомих і просто слухати плітки, тих же активістів на Театральному майдані, у «Просвіті», побратимів при зустрічі більше немає сили. Усі говорять це поза очі, хоча добре знають у чому справа, але чомусь ніхто не наважується озвучити це усе вголос. Можливо, моя думка і позиція буде осуджена згодом «вищим волинським партійним керівництвом» чи навіть не дійде до них взагалі або пак і надалі все буде як зараз, але усі протиріччя, що руйнують волинську гілку ВО «Свобода» зсередини я для себе називаю дилемами партійного будівництва, питаннями без відповідей. Посудіть самі:

«Чому нами усіма, партійцями, котрі мають виші за плечима, керує людина без вищої освіти з якої, за любов до солоненького і культуру поведінки, глузує увесь інтернет-простір України?

Чому на більшість питань ми ніколи від нього не отримуємо відповіді, а після будь-яких заперечень нашому босу – автор завжди опиняється за дверима партії?

Чому про Боруцького між лучанами вже ходять анекдоти і легенди, здогадки, скільки саме Святослав Юрійович може випити оковитої?

Чому «невтомний борець із зеленим змієм» постійно в запоях, а Вітів вдає, що нічого про це не знає?

Чому очолює і як суміщає дві найвищі партійні посади в області людина, яка не може дати раду навіть собі? Чимвикликана така особиста довіра до цього невігласа і нероби у Анатолія Миколайовича?

Чому через Боруцького з партії пішла ціла плеяда справжніх патріотів, націоналістів (Руслан Тимощук, Ігор Алексєєв, Віктор Грисюк, Павло Заєць та інші), котрі по-справжньому люблять свою країну і так багато зробили для нашої партії?

Чому Боруцький ніде й ніколи не працював, а постійно проживав у комфортній квартирі, оренда якої коштує 17000 гривень у рік? Де цей «змієборець» заробив на автомобіль і звідки беруться масивні золоті аксесуари, котрі красуються у нього на пальці і чи правда, що більше половини коштів, котрі були здані для потреб революції вони з Вітівом та так званими «активістами ВО «Майдан», розтринькали на власні потреби?

Чому після кожних виборів наші місцеві боси міняють автомобілі і чи це не дивіденди за лояльність до місцевих олігархів, котрі виплачуються за торгівлю виборчими округами і здачу національних і партійних інтересів?

Чому в усіх нас, партійних гвинтиків, складається враження, що приймальня народного депутата знаходиться не на Театральному майдані, а він з Святославом Юрійовичом веде особистий прийом у «Кава клубі», «Rose café» чи «Карамель кафе»?

І тепер, коли хоч якась частина того, що хвилювало душу, нарешті вихлюпнулась на папір, знову задумаєшся про власне майбутнє, майбутнє наших дітей і людей, які творять історію. Дійсно, кожен час вимагає своїх героїв – людей з прогресивними думками і поглядами, нестандартним мисленням. Але чи недаремні наші усі старання і потуги, якщо нами керують люди, котрі борються не за незалежність, проти бандитської диктатури і щастя для свого народу й нації, а за шурхіт у власних кишенях? Висловлені вище питання більше апелюють не до партійних владців, а до нас - простих громадян, яким небайдужа своя доля і гідність, заради якої усі й піднялися з колін. Може, поряд з опором режиму варто й опиратися невігластву і блюзнірству на місцях.

Не знаю, чи мій голос буде кимось почутий із керівництва партії взагалі (мова іде не про Тягнибока, а того самого Вітіва, бо він вперто і тупо не чув нікого стільки років і навряд чи зараз захоче почути), але так хотілося б, щоб пересічні громадяни усе таки могли висловити власну думку, поки ця влада остаточно цього права нас не позбавила.

Свідомо не вказую власного імені і прізвища – не тому що когось боюсь, бо своє бачення проблеми висловлював неодноразово, але моя позиція може призвести до гонінь і переслідувань рядових членів, моїх побратимів, котрі за стільки років стали мені, як рідні брати і сестри, котрі весь цей час не сиділи по барах і кафе, не пили каву за 30 гривень, а стояли у дощ і сніг у наметах, розклеювали листівки, спілкувалися з лучанами, доносили і примножували віру людей у «Свободу» і наші ідеали та цінності. І коли вони виходять на сцену і скандують гасла про боротьбу з владою згадую Станіславського і його славнозвісне: «Не вірю!» Надто вже погані актори при такій хорошій грі.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---