USD 39.50 39.90
  • USD 39.50 39.90
  • EUR 39.77 40.15
  • PLN 9.76 9.95

Історія створення волинського драмтеатру у фактах та спогадах. ЧАСТИНА 2

9 Серпня 2015 21:00
Інформаційне агентство Волинські Новини публікує продовження статті "Історія створення Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка у фактах та спогадах." Першу частину читати тут.

Наступний період у житті Луцького театру пов'язаний із переїздом у 1976 році до новобудови у самому центрі міста. Тоді Україною прокотилася друга – після рубежу 50-60-х – хвиля типового (з невеликими варіаціями) будівництва театральних приміщень, які «за сумісництвом» використовувалися для різноманітних обласних заходів, головно – партконференцій. «Братами» Луцького театру стали тоді театральні будівлі у Луганську, Івано-Франківську, Хмельницькому, Сімферополі, Одесі (музкомедія), Сумах, Ужгороді.

Про ці часи розповідає нинішній директор – Анатолій Миколайович Глива:



– Ще студентом інституту імені Карпенка-Карого я весь час приїздив сюди на практику. Мені було цікаво, бо я часто відвідував театр, коли навчався в педучилищі, і дуже любив його.

Директором тоді був Костянтин Костянтинович Наумов. Навіть з позиції сьогоднішнього дня я чимдалі переконуюсь, що це був дійсно гарний директор. Він переживав і за творчість, і взагалі за все, що стосувалося театру. Він жив театром і більше був тут, ніж удома, хоча мешкав навпроти. Він дуже любов театр, і саме його любов найперше тримала театр на плаву. Він багато дописував і в «Культуру і життя», і в «Український театр», і я, ще коли був студентом, читав кожний номер і дивився, чи, бува, немає його статті.

Під час останньої практики мене вже офіційно взяли на вільну ставку – як скомандував директор бухгалтеру, «треба знайти йому ставку з 3 цифр», бо тоді були й менші…

Перші мої гастролі з театром теж були дуже цікаві – бо ж перші! 1976 рік, Таганрог та Новочеркаськ. Там було багато українців. Ми навіть виступали в одному селі, де взагалі у розмові українська переважала – щоправда, видозмінена, але все одно було приємно. У містах, тому ж Новочеркаську, була трохи інакша ситуація, але і на виїздах, і на стаціонарі люди підходили та зізнавалися, що вони українці…

Звичайно, якщо вже зараз міркувати, то розумієш, що наш театр тоді перебував в не зовсім хорошому стані, і фінансування було невелике. Хоча, я пригадую, ми тоді заробляли 200 тисяч, ще 200 тисяч нам давали дотацію. І ми «влазили» в ці кошти, зарплату виплачували… На гастролях ми взагалі заробляли: добові у Луцьку платили лише за перші 10 днів, а коли вже приїздили на гастролі, то кожне місто перебирало на себе і добові, і проїзд, і перевезення декорацій – все, що на місці потрібно для господарства.

Завершилася моя практика, і я попросив Наумова бути керівником моєї дипломної роботи. Він погодився, допомагав мені, коригував. Я взявся аналізувати роботу театру в старому приміщенні і те, що дав перехід до нового. Йому сподобався мій диплом, і він запросив мене – якраз була вакансія заступника директора.

– А що дав театрові цей перехід?

– На початку був дуже великий інтерес до самого приміщення. Це було у грудні 1976 року: 25 грудня відбулася обласна партійна конференція (отака пріоритетність! – А.Л., Е.З.), а вже 2 січня 1977 року – перша вистава.

– На цьому місці раніше щось було?

– Був сквер із колонадою на вході. Потім багато хто казав: боже, як нам було добре працювати на старому місці! Там так затишно було – старовинні стільці, особлива атмосфера! Сцена була невелика – і вистави відповідні. Коли їх перенесли у нове приміщення, вони дещо втратили: сцена тут широка, поворотне коло більше, тож вистави «загубилися» у цьому просторі. Але потім почали випускати прем’єри, і все пішло краще.

Отже, я остаточно прийшов сюди у 1977-му і дуже шкодую, що не встиг потрапити на гастролі у Новосибірську та Новокузнецьку. Тоді взагалі гастролі були далекі, великі – по два, навіть три місяці. Пам’ятні для мене були гастролі на Далекий Схід у 1981 році – Владивосток, Хабаровськ. Це вже були, так би мовити, повністю мої гастролі, я відповідав за них як заступник директора. Цікаві були і міста, і переїзди, і глядач.

Особливо пам’ятаю Хабаровськ. Там стільки було українців! Як вони любили наш театр! Квитки були по 3,50. Я тоді навіть дивувався: даю квитки касирці, яка торгувала в універмазі, і бачу, що вона відриває частину квитків і розкладає у зошиті між сторінок. Я питаю: «Для чого ви це робите?» А вона каже: «Для блатних».

– Якщо згадати, як змінювалася публіка впродовж 70-х, 80-х, тепер?

– Динаміку я відчув в середині 80-х – 90-х роках, швидше навіть на початку

90-х. Я суджу не по організованих глядачах, а тих, які приходять на касу: на одну виставу до каси прийшов 501 глядач, це був наш рекорд. Взагалі індикатор – молодь, яка приходить (або ні) на касу. Як мінімум, 100 вистав на рік ми зараз граємо саме на касу – я вважаю, що для такого невеликого міста, як Луцьк, це досить багато. Зараз у нас квитки по 40, 30, 20 гривень…. Але є й по 10. І коли ми збільшуємо вартість квитка, то це стосується лише перших рядів: ніби і ціну піднімаємо, і дешеві квитки лишаються доступними.

На прем’єри стабільно приходить багато глядачів. Але коли почались події на Майдані, а потім на Сході, людей дещо поменшало… Ми порахували, що минулого року було 13 чи 14 днів жалоби. Але то життя, нікуди від нього не подінешся. Тож переносили вистави, забезпечували глядачів місцями на інші дні, вони з розумінням до цього ставилися… Взагалі, коли відбуваються зміни в суспільстві, вони відбуваються й в театрі. З’являються новий режисер, нова вистава – і після цього люди краще ходять до театру.

– Хто був головним режисером, коли Ви прийшли у театр?

– Еділ Михайлович Ольшевський. Він живе в Луцьку, має більше 80 років, ми з ним і зараз підтримуємо стосунки. Потім був Анатолій Поляк, потім знову Ольшевський. Далі – Михайло Васильович Ілляшенко.

– Які найяскравіші вистави попередніх років Ви можете відзначити?

– Михайло Ілляшенко поставив гарну виставу «Плаха» за Айтматовим. Іще «Діти Арбата» – нехай на той час це була кон’юктура, але, скажімо, на гастролях в Черкасах ми зіграли її 19 разів практично поспіль. Була непогана «Наталка Полтавка» у постановці Олександра Бойцова. «Їх четверо» Запольської добре поставив Заболотний Олександр Самсонович – він у нас декілька років працював. Можна також згадати його «Украдене щастя» із дуже цікавим оформленням. Не можу не сказати про Анатолія Петровича Поляка. Він тут чомусь не прижився, але у нього було декілька вдалих вистав, особливо на початку – наприклад, «Соловейко Сольвейг» Драча.

…Після училища я лише рік пропрацював учителем та директором сільського будинку культури – і вступив до театрального інституту. І вже майже 40 років я тут. Цей театр – це все моє життя!

25 років – з 1986-го – директором, а згодом і художнім керівником театру був Богдан Степанович Береза. Це – той випадок, коли директор не просто працював, а служив театрові, плекав його, жив ним. Із книжкою Паоло Грассі «Мій театр» на робочому столі, він видавався ледь не останнім театральним романтиком.

Богдан Степанович відійшов у вічність у 2010-му (йому було лише 62). Така ситуація вкрай важка для будь-якого колективу, але лучани гідно пережили втрату і можуть впевнено дивитися в майбутнє. Творчий тандем художнього керівника Петра Ластівки та директора Анатолія Гливи наразі працює злагоджено, а надихати їх має заклик Тараса Шевченка: «Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!», який разом із бюстом «патрона» театру віднедавна з’явився на оновленому фасаді його будівлі.

Слово Петру Петровичу Ластівці:



– Як не смішно, я очолюю цей театр з 1 квітня 2011 року.

У 1979 році я закінчив режисерське відділення інституту Карпенка-Карого, моїми викладачами були Михайло Михайлович Рудін та Володимир Олександрович Неллі-Влад. Дипломну виставу зробив в Одеському театрі Жовтневої революції, тепер імені Василька, а потім поїхав у Чернігівський театр імені Шевченка і пропрацював там 10 років. Далі – Тернопіль, а потім – постановки, роз’їзди: Миколаїв, Дніпропетровськ, Львів, знову Чернігів, знову в Тернопіль запрошують… В Орел поїхав поставив, у Брянськ, до Молдови їздив… Я уже свою радіостанцію зробив в Тернополі, якась копійка була… І тут Богдан Степанович Береза мені телефонує – це було навесні 2004-го року.

І каже: може, ви б поставили у нас? Мені треба «Вісім люблячих жінок». Я кажу – розумію, у вас там баби, певне, репетують, але я б краще поставив, наприклад, «Мартина Борулю». – «А ну, розкажи мені про «Борулю». – Я йому в трьох словах розказав. – «Добре, – каже, – це буде друга постановка». Так все й почалося.


Коли я лише прийшов до цього театру і почав репетирувати, я побачив, що актори страшенно розтреновані і грають не точно, а приблизно. Але уже на підході була молодь, і я її всю зайняв у «Мартині Борулі». Випускали його – якраз Помаранчева революція була. Я кажу Березі: вистава – про це! А потім пішло: «Тригрошова опера», «Калігула»… Класний спектакль був. Актори так завзято у ньому грали! Але пройшов він лише 12 разів. Ця тема була публіці нецікава, тому що там треба було думати, асоціації докупи зводити. Інтелектуали – хвалили, але загалом глядача на цю виставу не було. Його ще років десять треба було виховувати. Оце виховання я і поставив собі за мету. Якщо ставити вистави – треба для них і глядача підготувати. Я не кажу, що робив революцію, я навіть «стрілки» не переводив – просто хотів оцей «поїзд» повести так, щоб він їхав нормально, щоб його не хитало і не вискакували пляшки з вікон. І Береза мені казав: давай, давай! Він страшенно ревнував, коли я їхав в інший театр ставити… Так сердився на мене! Сумна іронія в тому, що він помер якраз у той день, коли в мене прем’єра була у Черкасах, – 4 грудня 2010-го…

…Якось Береза каже: «Я хочу, щоб ти «Приборкання норовливої» поставив». – «Так в тебе артистки нема на Катаріну». За якийсь час він просить: зайди до мене в кабінет, посидь. Ну, я сиджу, газету читаю. Заходить якась дівчинка. «Я вмію співати!» – І співає. «І естрадне вмію співати!» – І так щебече! Якийсь веселий віршик прочитала… А я вже все зрозумів. І питання їй задаю: «А от ти можеш – навпаки, наче це похорон?» Вона, певне, подумала: от дурний який! Але виконала задачу. Миттєво! Я кажу: «А тепер зроби так, ніби ти на балу!» – Зробила. Тобто градус розуміння одразу було видно. Ну, добре, кажу до Богдана Степановича – «я піду». За спину цій дівчині захожу і показую Березі великого пальця: мовляв, годиться!

Отак з’явилася у театрі Олена Небось – тепер Олена Ластівка. Після Катаріни у неї були Селія Пічем у «Тригрошовій», Еліза Дулітл у «Моїй чарівній леді», Цезонія у «Калігулі», Варка у «Безталанній», Ельвіра у «Дон Жуані», Гертруда у «Гамлеті», Коза-Дереза, Химка у «За двома зайцями», Стеха у «Назарі Стодолі»… Але це не той класичний випадок, коли дружина режисера ходить у «примах» лише за правом «подружнього статусу». По-перше, це заслужено – харизмою, темпераментом, набором умінь еталонної актриси саме музично-драматичного театру. По-друге, в даному разі підтверджується народна приказка «Люблю, як душу, трясу, як грушу»: режисер «ганяє» актрису так, що й непереливки.

Олена Ластівка, Софія Онищук-Коць, Дмитро Мельничук, старші Олександр Якимчук та Анатолій Романюк, зовсім молодий Дмитро Репюк – ось той акторський кістяк, на якому тримається репертуар театру. А поряд з ними – і «корифеї» Людмила Приходько, Ольга Осіїк, Лариса Зеленова, Олександр Пуць, і середнє покоління та молоді – Світлана Органіста, Лариса Пивачук, Сергій Басай, Ігор Зінчук, Ірина Маслюк, Вячеслав Погудін, Ігор та Людмила Натанчуки, Олександр Веремко, і вокалісти, і оркестр під орудою супер-професіонала Миколи Гнатюка, і балет на чолі з балетмейстером Володимиром Замлинним…

– За всі роки своєї практики я прийшов висновку: якщо хочеш робити себе в театрі – тоді їдь, став скрізь, – продовжує Петро Ластівка. – А якщо ти хочеш робити театр – лишайся і роби. Я зараз не їжджу на постановки. Я тут. Нікого не боюся кликати – Микола Яремків приїздить, Ірину Стежку запрошували, Людмилу Колосович… І своїм хлопцям даю поставити – Дімі Мельничуку, Паші Гарбузу, в них режисерська освіта… Не повинен бути театр лише одного режисера. Як художній керівник я не можу тільки Ластівці доручати ставити. Хоча він, падлєц, хороший режисер. Він і концерт зробить, і те, і се… Отака суперечність. Але я собі віддаю звіт у тому, що багато чого вже й не хочу… От читаю по 25-30 п’єс на місяць. Це винести неможливо. На останню тему – про Майдан – уже купу такої біліберди понаписували… Ми маємо на основі величезної історичної практики ставити питання – а потім казати глядачам: а ви знаєте відповідь на нього? У нас є припущення – а у вас? Розважаючи, повчати, або повчаючи, розважати – ось у чому завдання театру. І я думаю, що це заняття надто серйозне, аби тут працювали неграмотні люди.

Справді, сам Петро Ластівка – людина ерудована. Він навіть робить те, чого годі й сподіватися від інших керівників театрів, – регулярно вміщує на сайті власні розлогі «програмні» міркування з найширших питань, від політичних до філософських.

Як режисер він так само є одним з небагатьох, котрі не можуть просто перенести на кін п’єсу, як вона є: він завжди знайде прийом, «кульбіт», поворот, дещицю сценічних «спецій», що змусять класичний матеріал «заграти» інакше, ніж усі звикли. Так було з «Мартином Борулею», «Гамлетом», «Моєю чарівною леді», «За двома зайцями», «Кармен» (там, у «міксті» новели П. Меріме та музики П. Бізе, аж чотири пластичних та одна вокальна іпостасі Кармен зачаклували одного нещасного Хосе), «Дон Жуаном», де він продовжив випробовувати можливості музично-драматичного «формату», поєднавши текст класичної комедії Мольєра із класичною ж музикою В.-А. Моцарта (вийшло щось середнє між «комедією-балетом» та «комічною оперою»), «Назаром Стодолею», котрий перетворився на такий собі «3D-посібник з етнографії та культурології в ігровій формі»…

Загалом,люди, що їм пощастило народитися у такому красивому й тихому місті, як Луцьк, але, з іншого боку, не пощастило, бо там немає оперного театру чи театру оперети, мають таке само право на «культурне обслуговування», як і мешканці визнаних мистецьких столиць. Тож театр не шкодує зусиль, аби познайомити земляків – не похапцем, не у вигляді дайджесту чи коміксу – із найкращими зразками драматургічної та музичної класики.

Ми, віддаючи свою енергію, своє серце цьому театрові, творимо, хочеться так думати, майбутнє європейського українського театру, – каже Ластівка. – Саме європейського! Просто українського театру я стільки надивився – коли неграмотні діди грали «Наталку Полтавку», «Мартина Борулю», ідіотів корчили з себе!.. Колись у дитинстві побачив «По ревізії», там мама грала (Ластівка – з акторської родини: його батько Петро Трохимович та мати Марія Олександрівна працювали у Тернопольському театрі, на кін якого Петро-молодший виходив змалечку. – А.Л., Е.З.). Це був просто жах! Я так плакав! Мама каже: «Чого ти плачеш, це ж весела вистава?!» – «Мамо, чому вони всі такі дурні, тупі? Я не хочу бути тупим українцем!» Мене переклинює одразу, коли я таке бачу!

Анна Липківська, кандидат мистецтвознавства, доцент, провідний науковий співробітник ІПСМ НАМУ,

Ельвіра Загурська, театральний критик, експерт театральної премії «Київська пектораль»,

ЧИТАТИ ДАЛІ: ЧАСТИНА 3



Гастролі у Даугалспілсі 1953 р.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 3
луцьк Показати IP 9 Серпня 2015 21:44
Це смішно....Ластівка не очолює театр....навіть і з 1 квітня....
дунай Показати IP 10 Серпня 2015 00:28
це гарна стаття...но зараз наш театр--це ФІГНЯ!!! немає акторських цікавих робіт і режисура підкульгує(я не є працівник культури а простий глядач)...молоді артисти--реально нецікаві!!!приходить в зал багато людей які їх знають вже...але ви поїдьте в інше місто і зачаруйте в себе ---чужий зал!))))
ласточка Показати IP 10 Серпня 2015 09:46
спочатку похвалив себе, а потім небось і все інтервюююю.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus