USD 24.25 24.4
  • USD 24.25 24.4
  • EUR 26.7 26.9
  • PLN 6.05 6.13

Історія створення волинського драмтеатру у фактах та спогадах. ЧАСТИНА 1

Нещодавно Волинський обласний академічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка відсвяткував своє 75-річчя. Зробив він це у робочому режимі: мінімум урочистостей – і прем’єра вистави «Століття Якова. Перше кохання» за романом Володимира Лиса у жанрі, визначеному як «поліська рапсодія» (режисер-постановник – Микола Яремків).

Власне, правдива історія українського театру в Луцьку розпочалася значно ранішеза 1940-й: іще у 1928 році режисер Микола Певний, вихованець Садовського та Саксаганського, разом із дружиною Ніною організував тут аматорський гурток, як невдовзі перед тим зробив і на Закарпатті. З часом гурток «розрісся» до цілковито професійного колективу – із фундаментальною художньою частиною, гастролями по всьому Волинському воєводству, з трупою у 30 осіб. За 11 років існування театр підготував понад 40 прем’єр – здебільшого, творів української та зарубіжної класики як драматичного, так і музичного жанру.

Микола Певний з жіночою частиною трупи


Своєю чергою, в офіційному обігові досі фігурує дата 29 лютого 1940 року, коли уже радянська влада відкрила в Луцьку начебто «новий» театр. «Начебто» – тому що від попередників тут лишилася і театральна будівля (колектив працював у ній аж до середини 70-х), і більша частина трупи, хіба що підсилена цілим курсом Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого (самого Миколу Певного було заарештовано та невдовзі розстріляно).

Тобто ми й досі перебуваємо у лещатах радянської міфології, згідно з якою до 1939 року на Західноукраїнських землях панували дикість і невігластво, і лише возз’єднання з УРСР принесло сюди світло цивілізації. Тоді як справедливіше було б казати про наближення 90-річчя українського театру у Луцьку.

Цю позицію поділяє і художній керівник волинян Петро Ластівка, який понад десять років співпрацює з цим театром як режисер, а останні чотири – очолює його: «75-річчя – це, звичайно, не та дата, яку ми б хотіли відзначати. Ми б хотіли вести свій відлік від того моменту, коли театр дійсно почався. Але цієї дати ми не знаємо. Вона в історії чи загубилася, чи була навмисне кимсь перекреслена. І офіційно документована історія театру починається тільки з радянського часу, коли 29 лютого 1940 року відкрили перший сезон – ніби заради хохми таке число придумали…»

Художній керівник театру заслужений діяч мистецтв України Петро Ластівка


Дата й справді виглядає дещо знущальною – адже за такого дня народження ювілеї, якщо день у день, можна святкувати тільки раз на 20 років…

Загалом, коли уважніше придивитися до подальшого творчого шляху Луцького театру, то розрив спадкоємності у його діяльності відбувся не у 1939-40 рр., а між довоєнним та повоєнним періодами: у 1945 році його діяльність було розпочато практично «з чистого аркуша» – сюди перевели Миргородський пересувний театр ім. Т. Шевченка, з яким і з’єдналися рештки місцевих митців. Цей період пов'язаний з іменами директора В. Силича, художнього керівника Б. Лур’є, чергового режисера, нещодавнього випускника театрального інституту В. Грипича. Оскільки і у 20-і, і у 30-і, і у 40-і роки основну частку репертуару складали українська класика та сучасна радянська п’єса, поставлені у традиційний спосіб, творча діяльність тривала таким чином: люди й навіть влада змінювалися, естетика – ні.

…У квітні цього року менш масштабний, але не менш вражаючий особистий ювілей відсвяткував Данило Поштарук, незмінний протягом останніх десятиліть директор – художній керівникВолинського обласного академічного театру ляльок: рівно 60 років тому він 17-літнім юнаком вперше вийшов на сцену місцевого музично-драматичного театру.

Сьогодні Данило Андрійович згадує:

– Це приміщення (колишнього польського театру, де тепер театр ляльок, а до 70-х років був музично-драматичний – А.Л., Е.З.) збудоване у 1890 році, у 1955-му зробили добудову. Саме тоді я сюди і прийшов – Володимир Григорович Грипич взяв мене в театр, вивів на сцену, і пропрацював я тут 14 років.

Тоді навіть співробітникам театру було важко потрапити на вистави. У нас був такий Олександр Львович Гальперін, він носив в кишені штанів знаменитий засмальцьований записничок, треба було підійти – він його виймав, гортав довго і лише тоді записував тебе на контрамарку. Якщо, припустімо, у січні це було – то на якесь-то там лютого, не раніше. Тоді зал вміщував близько 570 місць, і театр був щодня переповнений, включно з балконом. У ті роки це був єдиний культурний заклад в області – сюди й ходили. Правда, тоді випускали по вісім, десять прем’єр за сезон, і навіть такий рік був, що дванадцять випустили. Йшла українська класика – «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», весь побутовий репертуар. Хоча йшов і Островський, і Кальдерон – «З коханням не жартують», я там мав честь грати Дон Хуана. Сучасна драматургія теж – хоча були й такі п’єси, наприклад, Софронова, що їх називали «одноклєточноє проізвєдєніє»…

Я вам скажу – то була трупа, то були актори! Я свідомий того, що всі так кажуть – мовляв, от, колись було краще, а нині гірше, але тоді вони справді були моїми кумирами. Це ті люди, які багато перейняли з перших уст від наших корифеїв. Григорій Канішевський – просто актор від Бога, пізніше народним артистом став… Тьоса Іван Кирилович – улюбленець публіки… Дуже цікава була актриса Марія Клименко, надзвичайна. У неї було таке нутро! Вона ніби світилася зсередини! У «Циганці Азі» я Панасика грав, виходив на сцену хліб передати, чи що… І от коли грала Клименко, то вона на мене просто дивилася, нічого не казала, а в залі плакали. А на другий день інша актриса грала – дивилася на мене, у неї сльози просто струмили, а публіка була спокійна. От де феномен акторського Божого дару!

Ще у нас був такий актор – Петро Вескляров, я думаю, ви його пам’ятаєте як діда Панаса, котрий казочки розказував на телебаченні. Він грав Миколу Задорожного і настільки був на Бучму схожий, що коли грав Бучма (він приїздив грати «Украдене щастя» в інші театри, як і Віктор Добровольський), а наступного дня – Вескляров, то глядачі не могли розрізнити, хто ж з них на сцені. Потім його до Києва на кіностудію забрали… У мене з ним була кумедна ситуація. Він любив розігрувати всіх, а я ж зовсім зелений був! І от, сидимо перед репетицією, Вескляров і каже мені: йди, синку, до реквізиторів, візьми кошолку і піди до директора – скажи, нехай дасть реплік і ремарок, бо ми не можемо без них починати! Я беру кошика, приходжу й стукаю у двері, Силіч відкриває: «Що тобі, синку?» А я кошика перед собою пхаю, кажу: «Дайте репліки та ремарки, бо репетицію не можемо почати». – «А хто тебе послав?» – «Петро Юхимович». – «Ну, добре, добре, йди, я випишу йому реплік і ремарок і принесу», – а сам губу кусає, але не сміється… Я приходжу, мене питають: «Ну шо, дав?» Мене потім навіть тішило, що ось – такі постаті, велетні, і зі мною жартують, мовби з рівним…

Вищу освіту мав тоді один актор, Мусієнко, який, здається, Одеський педагогічний інститут закінчив, філологію. А решта – самоучки, включно з директором, але такі добрі наставники! Мені Грипич, коли починали репетирувати «Марію Тюдор», дав книжку Гюго і каже: «Прочитаєш до завтра і скажеш, що тобі сподобалося». А як мені все це встигнути прочитати?! Прогорнув, переглянув, прийшов до нього… «Ну що, читав?» – «Читав, але не все», – чесно кажу. «Ну, а що тобі сподобалось?» Коротше кажучи, встромив мені книжку назад під пахву, мовляв – коли все прочитаєш, прийдеш і мені розкажеш!

Там був такий епізод, що я мав вийти на сцену і сказати: «Човен – біля сірого каменя». Вивчив я текст, провели репетицію: не вмикали світла, просто я вийшов, а там Канішевський з Клименко – отут, кажуть, станеш, скажеш репліку, повернешся, і всі за тобою підуть. Ну, добре. Ввечері, вже на виставі, виходжу – прожектори сліплять: червоний, зелений… Не бачу ані Канішевського, ані Клименко, вони ще й плащі накинули, хто є хто – невідомо… Заціпило мене, мовчу. І тут голос Канішевського, такий низький, оксамитовий: «Ну що, синку, ти, може, човна нам, би подав?» Я дивлюся туди сюди – звідки той голос? Кажу: «Угу!» – І далі мовчу. «Ну, то вези нас!» Я плечем повів і вийшов за куліси. Думаю, все, завтра мені кранти, виженуть… На другий день Грипич підходить, обіймає мене і каже: «Синку, тобі вчитися треба!» Літературу почав мені якусь давати… Так я у них в усіх і вчився, тим більше, що в Луцьку тоді не було багато інтелігенції, професури: один-єдиний учительський інститут, один чи два навчальних заклади – і все… А в театрі такі майстри були!

Анна Липківська, кандидат мистецтвознавства, доцент, провідний науковий співробітник ІПСМ НАМУ,

Ельвіра Загурська, театральний критик, експерт театральної премії «Київська пектораль».

Київ – Луцьк – Київ

ЧИТАТИ ДАЛІ: ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ВОЛИНСЬКОГО ДРАМТЕАТРУ У ФАКТАХ ТА СПОГАДАХ. ЧАСТИНА 2

Тарас бульба, 1950 рік
Загрузка...
Коментарів: 11
Респект Показати IP 9 Серпня 2015 11:38
СУПЕР!!!!! Дуже гарна статті!!! ПРОДОВЖУЙТЕ!!! Натхнення ВАм та вдячних читачів!!!
Ірина Показати IP 9 Серпня 2015 13:48
Стаття - чудо. Дякуємо.
ЛУЧАНКА Показати IP 9 Серпня 2015 21:31
Ластівка не очолює 4 роки театр... помилка, директор театру Глива!!!
чанка чанка до ЛУЧАНКА Показати IP 9 Серпня 2015 21:41
Не плутайте людей. Тут усе вірно. Петро Ластівка - художній керівник театру заслужений діяч мистецтв України; а Анатолій Глива - директор театру.
луцьк Показати IP 9 Серпня 2015 21:51
Ніхто нічого не плутає, а треба реально дивитись на речі... очолити театр може і заступник директора Ігор Петрович...і актор -режисер Мельничук і т.д. А Ластівка спить і бачить себе директором....
ковель до луцьк Показати IP 10 Серпня 2015 00:35
''...і актор-режисер Мельничук''(Анатолій Григорович) не може очолити ні театр,ні поставити виставу,ні вийти на сцену і зіграти, а чого? Запитайте у ''актора-режисера Мельничука''.А Ластівка очолюе театр,як і очолюе театр Глива. Вони разом в одній упряжці працюють. Хоча декому дуже хочеться встромити свого бездарного носа.
Знайома Показати IP 10 Серпня 2015 08:22
А на мою думку,Ластівка там і директор і худ керівник,Хоча це дуже не порядна людина,він свого носа пхає скрізь. Актори його ненавидять, і керівництво теж, А от чекають коли буде бунт в театрі, А він буде, бо вже не можуть його видихати, а сам він очевидно не розуміє, і навіть його красотка-кабаре йому не може підказати. Діду схаменися. Так,так. Якщо не вірите, то запитайте в людей!
луцьк Показати IP 10 Серпня 2015 09:48
"Аншлаг любові", "З любов"ю...Оскар", "Інтимний уік-енд утрьох", дитячі казки - це що бездарний ніс! Сором Вам режисере лити грязь на своїх талановитих акторів!!! ГАНЬБА!!! Не тільки Мельничук заслуговує великої поваги, а також Веремко, Басай, Погудін, Єрмакович і інші.....супер таланти, так що подумайте пане-режисере вже про відпочинок, а Ви про упряжку...
ковель до луцьк Показати IP 10 Серпня 2015 14:21
Про якого з Мельничуків ви говорите- Дмитра,чи Анатолія? Ви вникніть і помовчте,якщо не в кусі справ.
луцьк Показати IP 11 Серпня 2015 12:43
Правда очі ріже ...Як це мовчіть...в час свободи слова.... Забули як звати молодого режисера- постановщика вистав....це вже старість...
ковель до луцьк Показати IP 13 Серпня 2015 21:09
Луцьк,ти зі мною спілкуешся ніби я Ласттівка? Здуйся. Ставили казки і Дмитро ,і Анатолій. То ти кого на худкерівника рекомендуеш? Дмитра Мельничука? Дуже добре. А Анатолій вже ніяк. Дмитрові для того,,щоб обійняти посаду худкерівника треба лише написати заяву, програму розвитку театру і він худкерівник.Підкажіть йому.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.