Капітан далекого плавання або Морська Одіссея волинянина

Майже два десятки років ходить у море Юрій Осіїк зі Старої Вижівки. Але тільки в липні цього року він став дипломованим спеціалістом у галузі судноводіння, отримавши дип­лом Київської державної академії водного транс­порту імені Конашевича-Сагайдачного. А ще спеціальний – капітана далекого плавання. Беззаперечно, ці два важливі документи підтверджуються солідним досвідом. Тому моєму співрозмовникові є чим поділитися із земляками, - йдеться у матеріалі щотижневика Волинські Новини від 29 вересня (№35).

ОДЕСА ОБРАЛА ХЛОПЦЯ ІЗ ВОЛИСЬКОЇ ГЛИБИНКИ

Після закінчення школи Юрію Осіїку дуже хотілося вступити до інституту. Але в хлопця «накульгувала» французька, тому вибрав дещо простіший шлях у доросле життя. Далися взнаки розповіді сестриної подруги, у яких головним героєм був батько дівчини – капітан далекого плавання. Юра зібрався з думками, пішов у бібліотеку і в довіднику для абітурієнтів вибрав три училища, пов’язані з морем. Відповідь отримав лише з одного – Одеського морехідного рибної промисловості. Отож, жереб було кинуто: хлопець став спочатку курсантом, а згодом і випускником цього навчального закладу.

– У юності дуже хотілося романтики, – згадує Юрій Іванович. – Зрештою, щасливий, що з плином часу це бажання не зникло.

Ще б пак, адже йому вдалося побувати у 65-ти країнах світу. Останні чотири місяці чоловік працював старшим помічником капітана на судні Heavy lift, що спеціалізується на перевезенні великогабаритних та нестандартних вантажів, хоч трудову біографію скромно розпочинав на риболовецьких базах у Севастополі. Належить воно одній із кіпрсько-німецьких компаній і ходить під прапором країни Антігуа і Барбуда. Судновласник-німець провадить бізнес здебільшого із європейськими компаніями, а це красномовно свідчить про пріоритети.

– Раніше доводилося перебувати в морі по 8-10 місяців, а найдовший рейс тривав 13,5 місяця. Це, звичайно, непросто, але то мій вибір, і він дорогого вартий, – каже Юрій. – Нині тривалість контракту становить чотири місяці.

Моряк по-особливому згадує період роботи на «Намібії»:

– Коли прийшов на судно, його вже експлуатували 30 років, але воно ще було нічогесеньке, навіть із басейном. Після пропозиції укласти контракт «пробили» через інтернет його власників. «Куди ти їдеш? Там господарі – чорношкірі!» – застерігали знайомі. Але капітан заспокоїв, мовляв, усе буде гаразд, бо набрали надійну команду з тих, із ким уже ходили в море. Відпрацювали шість місяців: вантажилися на Амазонці, перевозили з Бразилії червоне дерево. Набачилися усілякого, навіть як браконьєри полюють на крокодилів та підсмажують їхнє м’ясо на обід. Уявіть село, де 200 жителів, а в ньому – і школа, і басейн, і лісопильня, де розробляють ліс. Ось такою була наша бразилійська реальність. У цьому селі на Амазонці ми навіть купили мавпеня на судно, щоправда, довго воно нас не супроводжувало, бо через екологічні обставини хвостатого «матроса» довелося відправити на берег.

А потім настала економічна криза 2009 року. У Бразилії почали бунтувати «зелені», виступаючи проти вирубування червоного дерева. І під час наступного заїзду команда три тижні стояла без роботи, а це, звичайно, впливало на фінанси і моряків, і судновласника. Зрештою, вантаж знайшовся в Іспанії. Потім були Куба, Сенегал та острови Зеленого мису.

ЯК МОРЯК ОЧОЛИВ СТРАЙКОВИЙ КОМІТЕТ

– Коли прийшли в Анголу, команду попередили, щоб економили воду, бо на розвантаження потрібен час, – провадить Юрій Іванович. – Чекати довелося аж... півтора місяця. З’ясувалося, що наш вантаж зовсім неважливий. Замість шести місяців ми були на вахті вже вісім, зарплати не виплачували, а мені дуже кортіло додому, бо ж народилася донька, якої ще й не бачив. На судні поширювалися страйкові настрої, але на наші звернення судновласник не реагував. Утім із 22-х членів команди лише чотири оголосили «мокре» голодування, воно тривало десять днів. Мені довірили очолити страйковий комітет, а капітан дав повний карт-бланш. Вирішили звернутися у ЗМІ. Свою дружину Надію уповноважив написати в Міжнародну профспілку моряків. Звідти отримали лист, мовляв, знімайтеся з якоря, ідіть до ЮАР, судно там продадуть і з вами розрахуються.

Юрій звернувся ще у Посольство України в Анголі. І яким же було його здивування, коли довідався, що послом у цій країні в той час працював його сусід зі Старої Вижівки Володимир Боголюбов. Через два тижні страйковий комітет отримав лист із Голландії, згідно із яким судновласника зобов’язали виплатити морякам заробітну плату й доправити на судно нову зміну. У Міністерстві праці України пригрозили, що розірвуть із хазяїном контракт.

– Завдяки чотирьом страйкарям виплатили заробітну плату всій команді. Але судно все-таки продали, – згадує Юрій.

НЕЛЕГАЛИ НА ЯКОРЯХ

Серед небезпек, які чигають на моряків, особливо надокучають пірати та нелегали. З ними доводилося стикатися і Юрію Осіїку.

– Пам’ятаю, як біля Джакарти, перебуваючи на вахті о другій годині ночі з одним із матросів, раптом побачив, як прямісінько нам у ніс мчить катер. Поки я посилав команді сигнал небезпеки, матрос, хай як це кумедно, із цікавості побіг дивитися на піратів. Однак захопити судно їм не вдалося: дуже високі борти не дозволили за допомогою бамбукових палиць із гаками піднятися на нього, як вони зазвичай це роблять. Катер лише бортом чухонув об борт нашого судна.

2006 рік. Нігерія. Помічник капітана Юрій Осіїк вирішив перевірити перо керма в кормовій частині біля гвинта і побачив, як на приварені скоби натягнуто сітку, а на ній – нелегали із запасами продуктів.

– Подібну картину довелося спостерігати і в Намібії, – проводить паралель пан Юрій. – Але там усе закінчилося трагічніше: одного з нелегалів змило хвилею, а двох депортували, і все це за рахунок судновласника, якому довелося сплатити ще й 100 тисяч доларів штрафу. Тому перед виходом у море доводиться дуже ретельно перевіряти все на судні. Саме з цієї причини чимало судновласників наймають дорогу охорону для безпеки судна та команди, а іноді навіть снайперів, зокрема під час проходу Аденською затокою.

СТАЛИ ОЧЕВИДЦЯМИ ТЕРАКТУ

– Цікаво прогулятися європейським містом, – розмірковує Юрій Осіїк, – поспілкуватися з неймовірно привітними та добрими бразильцями; подивуватися тому, як рис, що його завантажили за три дні, в Індії розвантажують місяць; як у Норвегії лише один працівник на причалі зустрічає та обслуговує судна, все решта – справа техніки... Дивує, що на Філіппінах можна придбати хороше житло за 20 тисяч доларів. А ще є судна завдовжки 226 метрів та завширшки 32, у яких п’ять поверхів зверху й чотири знизу (на одному з них мені вдалося ходити у море), а ще крани, здатні підняти 80 тонн вантажу. Усе це українцеві вдивовижу.

Однак того, з чим зіштовхнувся Юрій 12 жовтня 2000 року, не побажаєш навіть ворогові.

– Ми стояли на якорі в Адені (Ємен, – ВН), – згадує він. – За кілька кілометрів помітили американсь­кий есмінець «Коул», що зупинився на дозаправку. Ні для кого не було секретом, що на його борту ядерна зброя. Через деякий час помітили: до есмінця стрімко наближається катер, як з’ясувалося пізніше, начинений вибухівкою, і таранить його. У результаті теракту загинули 17 моряків ВМФ США, 39 було поранено. За якусь мить закрили порт, а поруч із трагедією піднялися на поверхню кілька підводних човнів, очевидно, теж американських.

Розпитую в Юрія, з моряками яких країн йому доводилося працювати.

– Зазвичай формується міжнародна команда, – каже він. – Дуже важливі рекомендації. А в море ходив з німцями, греками, індусами... Філіппінці, скажімо, дуже дотримуються субординації, дружні. У Франції та Норвегії найсильніші профспілки, що дбають про безпеку моряків, тому там, коли розвантажують судно, навіть карета швидкої допомоги стоїть.

– А чим, окрім романтики, подобається вам робота? – не втримуюся від запитання.

– Стабільною заробітною платою, що дозволяє забезпечити родину, відпочинком на півроку та правом обирати колектив і крюїнгову компанію, в якій хотів би працювати.

ПРО НАДІЮ, ЯКА ПРОМІНЯЛА КИЇВ НА... КОХАННЯ

Мій співрозмовник згадує кумедну історію про те, як у їхнього кока-азербайджанця закохалася вчителька-бразилійка. Хоч і в самого одруження було не зовсім звичним. А розпочалося усе з того, що сусідська дівчина привезла погостювати у Стару Вижівку подругу Надю з Києва. Молоді люди щойно познайомилися, як Юра пішов у море. Коли повернувся, Надя сміливо запропонувала:

– Поговорімо серйозно.

– Про що? Чого ти хочеш? – не ходив довкола, адже йому було вже тридцять – час думати про сім’ю.

– Заміж за тебе! – випалила дів­чина.

– Отакої! Але знай: у місто я не поїду, та й хату вже почав будувати. Одружимося, якщо залишишся в селищі?

– Чому б і ні? – не схибила Надійка.

Після такого короткого діалогу й весілля відгуляли. Нині в щасливій родині Осіїків трійко діток: дев’ятирічний Вадим, семирічна Тоня та дворічний Сашко. Тож є кому чекати вдома на хорошого татка та люблячого чоловіка, поки він змірює води морські, реалізовуючи право на романтику.

Наталія ЛЕГКА

Старовижівський район

Фото автора та з особистого архіву

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---