Коли фах – покликання душі: волинянка 42 роки віддала медицині

На столі у Тетяни Кондратюк – стоси медичних журналів, книжок із закладками на певних сторінках. Усе життя жінка пропрацювала медиком. І навіть тепер, коли їй 77 і вона на пенсії, стежка до її оселі не заростає. З усього Здомишля до жінки по допомогу йдуть люди, йдеться у матеріалі газети Волинські Новини №26 (74).

З ДИТИНСТВА МРІЯЛА СТАТИ ЛІКАРЕМ

Тетяна Омелянівна народилася у селі Поступель, що в Ратнівському районі. Жінка розповідає, що вони з сім’єю жили на хуторі. До них і вранці, і ввечері навідувалася медсестра. Дуже хворів молодший брат – мав ваду серця і ревматизм. Ще тоді пані Тетяна зрозуміла, що теж стане медиком.

«Думала, що та медсестра найдобріша на світі, бо як то так, що вона прийде – і братові краще стає, – каже вона. – Мені здавалося, що то дуже шляхетна, потрібна професія. Тому в 1955 році вступила до медучилища в Камені-Каширському, вивчилася на фельдшера. Дуже добре вчилася, то пропонували мені в інститут іти. Але не пішла, бо грошей зовсім не мали. Післявоєнний час був. І так батько усім освіту дав. У нас в сім’ї було десятеро дітей, і тільки двоє залишилися без освіти. Батько нас так налаштовував, що без науки – ніяк».
Жінка розповідає, що після війни професія лікаря була дуже затребуваною. Адже у Камені-Каширському був дуже великий дитбудинок. Багато дітей позалишалися сиротами, хворіли.

«У медучилищі нас усіх зобов’язали прочитати книжку «Ім’я тобі – лікар». Наш директор любив повторювати: «Ніщо у світі не набуває такої популярності, що розноситься містами і селами, як слава лікаря». Ці слова запали мені в душу. Завжди старалася працювати так, щоб догодити людям, урятувати, не нашкодити», – каже бабуся.

Працювати медиком жінка почала в Бродах. Її сюди скерували після навчання.

«Так мені це запам’яталося, бо щойно прийшла на роботу, багато діток занедужало на кір. Була хвора дитина чи не у кожній хаті, – каже Тетяна Омелянівна. – Ми навіть не ночували вдома. Цілими днями до людей ходили. Був такий час, що пеніциліном тоді усе лікували. А взяти його можна було тільки кілька флаконів. Тоді одним флаконом виліковували і пневмонію, і всі ускладнення. Але ми нікому не відмовляли, усіх лікували вдома, бо ж швидка не приїжджала. Самі вирішували, що робити з хворими. Наше покоління післявоєнних медиків було дуже сильне».

У Здомишлі Тетяна Кондратюк почала працювати з березня 1959 року. Жінка каже: не думала, що усе життя проживе в цьому селі. Але тут познайомилася з чоловіком Іваном, вийшла заміж, тут народила дітей, тут і зосталася доживати віку. Вона розповідає, що нині люди йдуть до неї уже за звичкою. Комусь спина болить, а в когось тиск скаче. Тетяна Омелянівна нікому не відмовляє у допомозі.
«Мій Іван помер торік, – зітхає бабуся. – У нас із ним було четверо дітей. Двох синів уже не стало: один помер від раку крові, а інший трагічно загинув у Білорусі... У Кобрині є ще один син, а в Луцьку дочка живе. А от онуків мало маю, тільки шістьох».

ЗА ПЕРШИЙ МІСЯЦЬ РОБОТИ – ДЕВ’ЯТЬ ПОЛОГІВ

Тетяна Омелянівна розповідає, що у Здомишлі, де вона працювала, був колгоспний пологовий будинок. За перший місяць роботи вона прийняла дев’ять пологів. Було дуже тяжко. Але жінка з усім впоралася.

«Народжували усі в селі. Жила у нас бабця-повитуха. То перед пологовим усі жінки йшли до неї. Вона казала, що повертає дитину, аби та народилася у правильному положенні. Але то була неправда, – міркує медичка. – Бо це важко зробити навіть лікарям у великих клініках. Та люди у це вірили.

Була в селі тільки одна машина. Тому часто відправляли породілей підводами. Треба було їх у Заболоття везти в лікарню. Отак, буває, замерзну, як пес, бо їду в дощ, але не шкодую, злість перейде, як подумаю, що ще одне життя урятувала».

Жінка каже, що їй доводилося долати чималу відстань, аби дістатися до хворих. Ходила до людей, які жили на хуторі за п’ять кілометрів від Здомишля. Іноді йти треба було і лісом, і через озеро.

«Був у мене випадок у Бродах, – розповідає Тетяна Омелянівна. – У чоловіка був дуже хворий п’ятирічний син. Він попросив, щоб я пішла з ним до тієї дитини. Треба було йти взимку через замерзле озеро. Воно вже навіть почало розтавати. А рибалки ще й поробили ополонки. Треба було знати, де вони, щоб не провалитися. Той чоловік пообіцяв, що проведе мене туди і назад додому заведе. Погодилася. Як було відмовити? Приходимо, а дитинка вмерла. Не встигли врятувати. Ясно, що їм було вже не до мене, ніхто мене через те озеро не провів. Як додому дійшла і не провалилася під воду, не знаю. Мабуть, Бог мене тоді провів».

Пропрацювала жінка медиком 42 роки. Зараз на пенсії, має невеличке господарство: кілька курочок, індиків і кроликів. Обробляє бабуся і город, каже, що це їй потрібно для того, аби руки чимось зайняти.
Тетяна Омелянівна розповідає, що ніколи про своє рішення стати медиком не пошкодувала. Медицину любить і досі. Тішиться, що люди до неї йдуть, довіряють. Та й не так сумно старенькій, як хтось прийде. Бо відколи її дідусь помер, то вона зовсім сама в хаті зосталася.

«Діти приїжджають, онуки. Але більшість часу я сама. Як чоловік помер, то впала в таку важку депресію, що думала, з неї не вийду. Люди мене до життя повернули. Не залишили й тоді, коли діти мої померли. Ви собі подумайте: обоє пішли на той світ у 28 років, такі молоді. Діти у них позалишалися. Одна невістка й досі вдова, так заміж і не вийшла. Тяжко мені було. Але односельчани за добро добром віддячили. Усім мені допомагали, співчували. Тепер одна у мене порадниця в хаті лишилася, – бабуся киває на біленьку кішку, а та так і треться біля ніг старенької. – Шкодую лише про одне: що не закінчила медичний інститут. Якби мала вищу освіту, то, може, була б лікарем. А так доводиться самій довчатися. Люблю медичні журнали читати, книжки. Поглиблюю знання. Бо ж вчитися ніколи не пізно».

Лілія БОНДАР, Ратнівський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---