Мультиінструменталіст із Волині грає на «душі України».ІНТЕРВ’Ю.ФОТО

Музикант-мультиінструменталіст та вчитель Ківерцівської дитячої музичної школи Володимир Мартинюк розповів «Волинським новинам» про свої творчі та педагогічні здобутки, а також про музичний інструмент, який є душею українського народу.

Коли Ви вирішили пов’язати життя з музикою?

У мене в родині були музиканти: тато грав на басу, його брати грали на гармошках. Але ніхто не пішов професійним шляхом. Я ходив до музичної школи, у селі був духовий оркестр, де я потім грав, але у мене захоплення музикою зароджувалося поступово. Згодом закінчив музичну школу, Луцьке музичне училище, потім був інститут. В училищі у Львові, була своя когорта музикантів, які мене побачили й взяли в свою компанію. Свого часу був прекрасний оркестр «Волинянка» при міському будинку культури, там шикарні музиканти, зараз серед них є і заслужені і народні артисти. Це також була школа для мене, я бачив, як вони прекрасно грають, і сам тягнувся до того. Перед тим я був у Волинському хорі, з яким я потрапив на великі сцени, і у Київ, і в Москву, коли урочисто святкували 325 років так званого возз’єднання Росії та України. Там я теж зустрів друзів. Величезний, великий музикант був Василь Попадюк. Тепер його син, скрипаль, приїздить з концертами до Луцька. Він був професійним флейтистом, але також блискуче грав на сопілці. Я побачив це, почув і коли приїхав до Луцька (це був 1979 рік), мене з тим народним інструментом поєднало життя. Попадюк грав як ніхто, так азартно, настільки позитивно, у нього надзвичайна енергія. До того ж він інакше, навпаки тримав пальці на сопілці під час гри, і сопілку замовляв особливу.



Разом з оркестром «Волинянка» Ви багато подорожували. За кордоном теж доводилось бувати?

Так, я був у Чехії, Німеччині (східній), лише у країнах соцтабору, тоді далі не пускали. Вже пізніше, 20 років програвши в ансамблі «Колос» в Торчині, географія трішечки розширилась, ми побували і в Америці, і в Єгипті.

Яка країна запам’яталася Вам найсильніше?

Я не припиняю дивуватися Німеччині, її впорядкованості, досконалості. Дивуюся, чому у нас неможливо цього досягти, адже люди скрізь однакові. Не можу збагнути, у чому причина. Також дуже запам’яталася мені Шотландія, помітно, що там живуть нащадки героїчних людей. Шотландці казали мені, що їхня історія подібна до української, проте ми у кращій ситуації, тому що зберегли свою рідну мову.

Скільки інструментів Ви опанували протягом життя?
Я регулярно користуюся флейтою Пана, сопілкою, сопілки суміжні усі, тому не вважаю їх окремими інструментами, кларнет - це мій професійний інструмент, саксофон теж, ще граю на акордеоні коли мені потрібно, не регулярно. Часом я беру цей інструмент, вправляюся і працюю, також є багато народних інструментів, на яких граю.



Творчість якого композитора Ви шануєте найбільше?

Не можу назвати когось одного, тому що для кларнета пишуть одні композитори, класики європейські, переважно німецькі. Для флейти Пана (яку у нас в народі називають най) інша ніша - це народна музика, латиноамериканська, або румунська та молдовська. Сопілка - це для мене Василь Попадюк. Він її відкрив, показав її, відкопав наче скарб. До нього на цьому інструменті я чув якусь там примітивну гру. А він показав інструмент, на якому можна блискуче грати технічно, і музикально, і романтично. Ще мені близька естрадна, легка музика. Часом ми граємо на сопілках та наях таку музику для відпочинку, для душі, вона не «грузить». Дуже люблю слухати хор, тепер ще займаюся і цією галуззю. У Покровському соборі у Ківерцях я маю церковний хор, мені захотілося це зробити, тому що такого не було. Це величезний мистецький скарб, ми придбали спеціальну літературу, це і Леонтович, і Лисенко, і інші композитори. Це прекрасна музика, яка ніби ставить душу на місце. Після щоденної біганини і метушні варто послухати - і все вирівнюється, все стає на своє місце. Як машину після наших ям потрібно здавати в сервіс, так і душу часом потрібно «полагодити».



Скільки років Ви займаєтеся педагогічною діяльністю?

Вже понад 30 років, з 1978. Мене зараз запитують: от як ти на ту роботу ходиш? Тобі ще не набридло? Відповідаю, що на роботу ходжу, як люди ходять до церкви на перший день Великодня. Робота для мене є свято, велике свято. З дітьми буває дуже важко, але разом з тим, багато радості, коли тебе зрозуміли, і видали те, чого ти їх намагався навчити. І звісно вдячність, вдячність батьків та вдячність публіки коли діти грають для неї. На мою думку, праця виконавця легша, ніж у вчителя, і тому далеко не всі хочуть цим займатися. Я вважаю, що кожен хто все життя працює, повинен все життя вчитися. Я вчу дітей, і я в них вчуся. Найменшим моїм учнем був трирічний хлопчик, зазвичай я вчив дітей починаючи з п’яти років, але зробив експеримент. Я мушу перевтілитися в його вік, щоб пояснити, як тримати пальці, дмухати, рахувати ті нотки. Разом з ними я вчуся, вдосконалююся. Потім я дозволяю їм проявити свою творчість - щось не можна змінювати, як у хаті мусить бути фундамент, стіна, дах, а в чомусь можна творити.



У Вашому кабінеті безліч дипломів на стінах. Це здобутки Ваших учнів?

Так, це переважно дипломи учнів, є наші спільні подяки. Я не встиг повісити усі дипломи та фото лауреатів міжнародних конкурсів і колективів. Всі вони є кращі. Але для того, щоб бути кращим,треба ой як багато працювати. Наприклад, на фестивалі «Його величність кларнет» у Чернігові грав мій учень, приємно, що ми беремо участь у фестивалі від його початку, і триває обмін досвідом. У нас був обласний конкурс виконавців на духових інструментах, і мені дуже приємно, що троє моїх учнів здобули перше, один - друге місце. А тепер одного учня везу до Києва на «Нові імена України», двоє та ансамбль їдуть у Рівне на міжнародний конкурс виконавців на дерев’яно - духових інструментах, який відбудеться 18-21 квітня.




Ваші учні наразі беруть участь в українських конкурсах, чи у закордонних також?

Ми виїжджали до Польщі. Проте є фінансові проблеми Щоб поїхати на конкурс, потрібно платити за проживання, за дорогу і звісно для дітей існує процедура вивозу, потрібно зробити паспорт, отримати дозвіл батьків, це важко трішечки. Є діти без батьків - батько помер, або покинув родину, але талановиті. Тому я мушу шукати спонсорів, казати: «Допоможіть. Мені не треба, я сам себе завезу, а допоможи дитинці». Зараз піст - хтось обмежує себе їжею, хтось менше язиком теліпає, але ж піст це разом з тим це Божа справа - нагодуй бідного, допоможи немічному, не пропий зайвих 100 гривень, дай їх дитині, нехай вона поїде на конкурс.

Як Ви оцінюєте перспективи духової музики в Україні?

Наразі ми втретє проводимо у Луцьку всеукраїнський конкурс сопілкарів і цимбалістів. Я вважаю, що сопілка - це душа. У нас є два рідні інструменти - сопілка та бандура. Сопілка - інструмент з одного боку примітивний, але з його допомогою людина має змогу висловити свої відчуття. Якщо сопілка не загинула досі, я вважаю, що вона не загине ніколи. Задля цього ми організували конкурс у Луцьку, у нас більше збереглося цього, більше діток грає, і до нас приїздять з цілої України. Метою конкурсу є те, щоб ми один в одного повчилися, як це зберегти та продовжити.

В інших регіонах України сопілкарство збереглося гірше?

Так, у східній Україні переважають балалайки, домри. І коли ми поїхали з наями на конкурс до Полтави, там глядачі запитували нас «а что это такое?» та казали, що їм надзвичайно приємно чути, як чисто, не фальшиво діти грають на цьому інструменті. Це велика праця. Якщо на гітарі є ладки, грати легше, то на скрипці ладків немає. Я порівняв би сопілку зі скрипкою, варто трохи схибити, і звук буде фальшивим.



Як родина сприймає Вашу професію та те, що Ви стільки часу їй присвячуєте?

Сприймають просто, це ж робота. Якщо творець-голова сім’ї забезпечує дах, тепло та їжу, значить він усе робить правильно. Потрібно вміти себе розрекламувати, правильно подати свої вміння, і це принесе плоди. Великих статків не набудеш, але «золота середина» триматиметься добре. Я кажу дітям: душа артиста кожен раз сповідається, коли він працює на сцені. Тоді він не думає про заробітки. Один знайомий музикант розповів мені випадок з життя. Його запросили пограти на корпоратив і запитали: «Вам дати гроші до виступу, чи після?» Він відповів: «Краще перед виступом, я тоді так співатиму!» Я вчу дітей, що для того, щоб заробити собі музикою на життя , потрібно так старатися, щоб глядач отримав від тебе, те, що хотів.

У Вашій родині є митці окрім Вас?

Я вивчив діток, двох доньок своїх, вони здобули музичну освіту, проте не обрали шлях музиканта. Наразі навчаю онука грати на сопілці та на кларнеті.



Важко не звернути увагу на Вашу колоритну зовнішність, козацькі вуса. Ви давно обрали такий стиль?

Я дуже люблю читати історичні книжки, і читаючи, я уявляю себе у тій історії. У якийсь період мені захотілось бути подібним на моїх предків, запустити вуса. також я люблю вишиту сорочку, на свята, такі як Великдень та Трійця приїхати до рідного села і вбратися у вишиванку. Хочеться втілитися у свого предка: «Я є українець, я цього не цураюсь. не соромлюся, я цим пишаюсь». Я вже звик до такої зовнішності, і так вже воно буде. Це, можливо, доповнення до душі.



Ви - релігійна людина?

Так, я вважаю, що усі вірять, просто хтось більше, а хтось менше. Ми всі Божі люди. Нас Бог сюди послав, дав нам певний відрізок часу. Ніхто не проживе довше, ніж йому відпущено. Я дотримуюсь думки, що найкраще, коли є гармонія духу та тіла. Не переїж, не перепий, не переграй - усе повинно бути в міру. Часом трапляється, що у метушні випадково обіллю грязюкою перехожого, їдучи машиною. Мені після цього буває довший час гидко на душі. Неприємно, коли людині робиш якусь капость, не бажаючи того. Водночас надзвичайно приємно робити людині добро, після цього на душі легко, і жити хочеться. Почув від людини просто слово «дякую», а воно багато важить.

Які Ваші захоплення, окрім музики?

Люблю ліс, природу, хоча часу для цього дуже мало. Робота поглинає, як море, є багато початих та незакінчених справ, дуже мало часу. За останні 5 років у мене було не більше десяти вихідних, часом навіть на великі свята є робота, постійно я у вирі праці. Ще я люблю бути у селі, там мешкає моя 85-річна мама, там річка, люблю попрацювати у саду, якщо це не технічна робота, піти на річку, до лісу, це заспокоює та наводить лад у здоров’ї. А на інші справи часу бракує.

Що Ви могли б порадити музикантам-початківцям?

Багато працювати. Потрібно знати, що хочеш, і, як кажуть, «не дури голову собі і людям». Не варто сподіватися, що впаде небесна манна. цього ніколи не буде. Тільки через працю можна досягти результату. Одного мудрого професора запитали: скільки треба займатися, якщо людина хоче добре грати? Він відповідає: Багато. А якщо вона талановита? Тоді ще більше. Талановита людина більше чує, виправляє свої похибки.



Які риси, на Вашу думку, повинні бути притаманні справжньому музиканту?

Музикант повинен бути правдивим, у нього повинна бути чиста душа, жодної підробки не може бути в ньому. Підробку люди впізнають одразу. Коли він вийде на сцену, немає різниці, чи він у душі фальшивить, чи фальшиво грає, до нього більше не прийдуть. Його праця повинна бути еквівалентна чистоті його душі. Він повинен бути приємною, щирою людиною. Всі ці дари від Бога. Якщо людина лиха, стати справжнім музикантом їй не вдасться.




Підготував Павло Переведенець

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---