На Волині відроджують стародавнє мистецтво

Старовинний ткацький цех працює у Старовижівському районі на Волині. Майстрині тчуть кілометри доріжок та рушників з «поліського шовку» - льону. Про це повідомляє "Слово Волині".

Валентина Баран із Брунетівки добре пам’ятає ті часи, коли в селі не лише співали: «А льон цвіте синьо-синьо», а й сіяли довгунець, стелили його під серпневі роси і піднімали, щоб поліське золото ланів перевтілювалося у кілометрові скатертини, рушники, штори, постільну білизну, а ще одяг.

- То були неосяжні гектари майбутнього поліського шовку, як називали волинський льон, - пригадує Валентина Василівна. – З культивуванням льону пішли добре справи й у агрофірмі, і зарплата в людей помітно зросла. Але оскільки у сільських магазинах не було вдосталь промислового краму, то мої односельці продовжували ткати вироби з довгунця.

Якщо цим ремеслом колись у селі займалися всі без винятку, то тепер, як стверджує майстриня і хто б міг подумати (!), - через хату. Щоправда, верстаків значно поменшало. Але традиційно, коли закінчуються Різдвяні свята, брунетівські жіночки знімають із горища один з них і облаштовують справжній ткацький цех, куди сходяться, щоб оновити хатній «гардероб». Це триває до Пасхи, після цього свята у селян інший клопіт – сільськогосподарські роботи.

- Тчуть переважно доріжки, рушники, - розповідає Валентина Баран. – Рядна рідше, але є чимало охочих придбати їх, бо ж останнім часом ми по-іншому почали дивитись на речі, які стали вже історією нашого народу, і поціновуємо їх.

Майстриня показує виткані нею рушники та рядна, повертаючись у далеке минуле.

- У нас був верстак з дуба, його змайстрував дід, - каже Валентина Василівна. – Дехто використовував для цього сосну. З-під нашого верстака з’явилися бабусині рушники, яким от-от виповниться сто років. У маминому кухрі зберігається лляна ткана білизна. Цьогоріч за ткацький сезон брунетівські господині наддбали 60 гбів доріжок. Добре володіють цим ремеслом Галина Каліщук, Катерина Мазурик, Галина Дудка, Анастасія Сахарчук, Галина Волох.

- А що це за міра така – гба? – запитую у майстрині.

- Кожна гба становить 6-7 метрів, - пояснює Валентина Баран. – А це практично більше як 400-метровою доріжкою можна застелити в хатах підлогу.

Щоб надати виробу яскравості, використовують різнокольорові нитки муліне.

- А колись для цього купували спеціальні фарби для натуральних тканин, ними навіть яйця на Пасху фарбували, -- додає жінка, - використовували латать, та не до кожної тканини така «фарба» вчепиться. Моя бабуся, щоб вибілити льон, вимочувала його в попелі.

В оселі Валентини Баран чимало доріжок, які вона плете і з клаптиків старих або таких речей, якими не користується. Робота клопітна, але такі килимки - окраса хати, вони дуже практичні в користуванні.

Валентина Василівна – не лише майстриня, якій підвладне старовинне ремесло, а й активна учасниця самодіяльного народного аматорського фольклорного колективу «Полісянка». Бо, як кажуть у Брунетівці, пісня і ткацтво – речі для цього села невід’ємні.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---