Переселенка з Сєвєродонецька: «Донька за півтора місяця тільки 15 хвилин побула на вулиці»

«В укриття ми з дітьми зайшли 24 лютого, а вийшли 8 квітня. Так довго сиділи, тому що сподівалися: ось-ось усе закінчиться. Моя донька за півтора місяця тільки 15 хвилин побула на вулиці... Спершу, коли ще було світло, ми могли щось приготувати. А потім на свічках у маленькій металевій мисці гріли воду, щоб запарити вермішель швидкого приготування», – пригадує Алла Абрамова з Сєвєродонецька Луганської області.

Жінка працювала адміністратором басейну в місцевій дитячій спортивній школі, де й переховувалася з сім’єю в укритті, йдеться в сюжеті ТРК «Аверс».

24 лютого її розбудив дзвінок від кума, що мешкає в Харкові. Саме він повідомив їй про початок повномасштабного вторгнення.

«Я не повірила. Але в обідню пору в нашому місті в районі аеропорту прозвучав вибух. Аеропорт, яким користувалися і наші військові, повністю розбомбили. В приміщенні нашого басейну є бомбосховище. І я з дітьми пішла туди, сподіваючись, що це все тимчасово. В укриття ми з дітьми зайшли 24 лютого, а вийшли 8 квітня. Так довго сиділи, тому що сподівалися: ось-ось усе закінчиться.

Але з кожним днем ситуація тільки нагніталася. Були постійні бомбардування. Потім розпочалися ракетні удари, від яких складалися навіть п’ятиповерхові та дев’ятиповерхові будинки.

Урешті ми вирішили виїхати, бо боялися, що бомбосховище не витримає таких бомбардувань», – розповідає Алла Абрамова.

Вона пригадує: через постійні обстріли навіть не мала змоги вийти на кілька хвилин з укриття, аби погуляти з котом. Її донька, наприклад, за півтора місяця тільки один раз побула на вулиці 15 хвилин.«В укритті ми переховувалися разом із домашніми улюбленцями. В нас було п’ять собак і шість котів. Мінідоберман була вагітна і 5 квітня народжувала там. Ми телефоном зв’язувалися з ветеринаром. Вона народила п’ять цуценям».

Читати ще: Переселенка з Краматорська, яка виїхала з сім’єю до Луцька: «Зараз там готують другий Маріуполь»

У бомбосховищі одночасно переховувалися мінімум 67 людей. В укритті поряд – 170 людей. У ще одній школі – 320 осіб.

«Спали як могли. Дітям, звісно, виділяли місце, аби їм було комфортніше. Спершу, коли ще було світло, ми могли щось приготувати. А потім на свічках у маленькій металевій мисці гріли воду, щоб запарити вермішель швидкого приготування.

Гуманітарна допомога через постійні бомбардування не завжди могла доїхати. До нас переважно приїжджала поліція і щось привозила. Також привозили допомогу з головного штабу гуманітарної допомоги.

Потім у нас не було ні світла, ні води… Палили свічки. Коли вони закінчилися, почали робити кадила з картоплі, олії», – зазначає Алла Абрамова.

Читати ще: «Квартири віддав переселенцям». Лучанин евакуйовує з гарячих точок людей з інвалідністю. Інтерв’ю

Через таку критичну ситуацію в місті вона вирішила виїжджати разом із дітьми. Схопила лише найнеобхідніше. Покидати Сєвєродонецьк на евакуаційному автобусі, організованому волонтерами, було дуже страшно, адже ворожі обстріли не припинялися ні на мить. Спокійнішою дорога стала тільки тоді, як транспорт минув Лисичанськ.

«Були випадки, коли обстрілювали евакуаційні автобуси. Наприклад, їхало 73 людини. Жодної не залишилося в живих…»

Переселенка зауважує, що дуже хоче додому, але фактично повертатися немає куди, адже від рідного міста зосталися тільки руїни: «Місто мертве. Не знаю, скільки потрібно років, аби все відновити. Тому треба думати, як жити далі».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---