Закохані, які познайомилися в підвалі Запоріжжя, возз’єдналися на Волині

Мародерили, викрадали чоловіків, блокували інтернет та мобільний зв’язок, змушували жити за своїми правилами звірів. Катерина на власні очі бачила російських вбивць.

Про життя в окупованому Енергодарі, евакуацію на Волинь, тривожну валізу, що завжди стоїть поруч із ліжком, і кохання, яке зустріла під час бомбардування Запоріжжя, вона розповіла 12 каналу.

У перший місяць окупації дівчат на вулиці було не зустріти, а хлопців масово викрадали та катували. Про те, як вороги тероризують населення, мародерять і знущаються з людей, каже дівчина, не повірила би ніколи, якби не побачила на власні очі.

«Усю свою техніку вони ховають за АЕС. Вони висушують озера. Все це дуже страшно. Їм давали наводки. Біля готелю одного разу знищили машину», – пригадує Катерина.

Коли життя там стало нестерпним, вона з сім’єю евакуювалися до Запоріжжя, де навчалася. Однак і там спокійно жити не вдалося.

«Ми сидимо в підвалі й чуємо запах пороху, вибухи, гул. Це було дуже страшно», – говорить Катерина.

Читати ще: «Краще було мовчати», – переселенка з Херсонщини про доноси односельців і продаж городини окупантам

Із Миколою вона познайомилася в тому ж підвалі. Хлопець родом із Херсонщини. У Запоріжжя він приїхав по тій же причині, що й Катерина, – заради безпеки. В укритті в них і зародилися стосунки. Але невдовзі Катя з родиною подалися на Волинь.

«Ми пообіцяли один одному, що зустрінемося. Я пообіцяв Каті, що приїду. Я шукав місце в Нововолинську, де міг би знайти прихисток. Дуже важко було про все домовитися. Пройшло багато часу. І ось я їй подзвонив перед Новим роком, сказав, що в січні точно приїду», – розповідає Микола.

Обіцянки він дотримався і в кінці січня закохані врешті зустрілися. Микола спершу винаймав квартиру, а потім переїхав у гуртожиток, де Катя проживає з сім’єю. Батьки хлопця лишилися в Запоріжжі.

«Мама також хотіла виїхати, але більше до Львова. Я сюди приїхав через Катю», – ділиться Микола.Читати ще: Сім’я, яка виїхала з окупованої Херсонщини до Луцька: «Розуміємо, що кожен день може стати для нас останнім»

Життя на Волині, як зазначає молодь, спершу було незрозумілим.

«Тут занадто тихо і це мене найбільше лякало. У нас кожного вечора, кожного дня – сирени, вибухи. А тут занадто тихо, і деякий час було тривожно через це», – пояснює Катерина.

Біля ліжок, зізнаються закохані, досі стоять тривожні наплічники. Дотепер вони бояться тривог і гучних звуків. Війна, додають, завжди буде перед очима тих, хто бачив її дуже близько. Росіяни назавжди залишаться для них мародерами, вбивцями та звірами, які не мають нічого святого.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---