Під Володимиром чоловік живе без світла, бо дроти покрали «мародери» ФОТО. АУДІО

Єдиний мешканець волинського села Октавин живе без світла, бо дроти покрали «мародери», і просить владу понакривати старі криниці, бо «може біди бути».

Про життя у волинських, так званих, неперспективних селах спробують розказати «ВН» у серії своїх матеріалів.
Село

Село Октавин, що на Волині, розташоване недалеко від райцентру ‒ старого міста Володимира-Волинського. Розділяє їх всього 11 кілометрів. Так, у всякому разі, зазначено у паспорті села.

У документі, окрім того, стверджується, що площа населеного пункту ‒ 17 гектарів. Село не газифіковане, проте з електрикою. У телевізорі ‒ 5 каналів, «брехунець» мовчить. Із господарства у цьому поселенні ‒ один двір, в якому живе двоє людей.

Від траси Володимир-Волинський ‒ Нововолинськ до Октавина ‒ 3 кілометри (знову ж таки за паспортом), 7 кілометрів (за GPS і стежками), 4 кілометри (напряму і за свідченнями місцевих).

Дійти до Октавина не важко. Стежка біжить поміж вигорілими полями. Пейзаж швидше степовий, аніж наш рідний волинський. Щоправда, на горизонті таки видніється ліс, за яким і заховалося село із однією оселею.



Дорогою трапляється табличка: «Полювати заборонено». Через декілька хвилин назустріч їде машина, «начинена» чоловіками. Стверджувати не беремося, проте, мабуть, таки полювали.

Загалом пообідня пора сонячна і спокійна. Дорогу до всіма забутого села охороняють лише павуки, що старанно снують павутинки до вже близького бабиного літа.


У лісі ‒ темно, прохолодно і порожньо. Височезні старі дерева створюють відчуття неспокою, від чого мимоволі хочеться швидше втекти до сонця.


Стежкою виходимо з лісу, минаємо поля, садки і ‒ винагорода: бачимо оселю, комбайн, купку людей і дві машини. Картина, яку не зовсім чекали застати «у Богом забутому» селі.




Хата

Біля криниці, можна сказати, людно. «Добрийдень ‒ добрийдень, ви хто ‒ журналісти, а ви хто ‒ еееех, ми так тут в гості заїхали ‒ то ви не господарі ‒ вже ні, оно йде новий господар», ‒ розговорилися.

До компанії з усмішкою на обличчі підходить трохи знічений господар (як виявилося, новий) оселі. Худорлявий чоловік, вік якого визначити важко: доволі молодий парубок, проте до землі його гне чи то втома від життя чи від фізичної праці.

Знайомимося. Зʼясовується, що чоловік, «гість», який і відрекомендував нам нового господаря оселі, ‒ колишній власник, Володимир Дуда. Якщо бути зовсім точними, то син власників (отих двох людей, про яких значиться в офіційних документах).

«Тут же ж був колгосп трохи. Наша хата построєна в 60-му році, ‒ розповідає пан Володимир. ‒ Практично оце паслєдні хати, тут їх було 4, шо в 60-му. І більше не дозволяли строїтись, бо всьо треба було в центральну усадьбу туда. Ну і так помалу-помалу, і всьо. Вимерло…»


Каже, що памʼятає село з 45-ма хатами. Батько ж розповідав, що колись було 54 двори.

«Дроти зрізали буквально місяць назад», ‒ бідкається колишній господар оселі і показує на електроопори, які на сьогодні тільки те й роблять, що небо підпирають. Від щитка, який сховався в заростях поблизу лісу, і до хати стоять «голі» стовпи ‒ електродроти покрали «мародери».

«Ми тут вже два роки не живемо. Але дроти ше були. Ше було всьо. Коротше, мародьори наїхали, всьо вирвали залізне, шо можна було, і дроти зрізали. Навіть трос з криниці і той забрали», ‒ продовжує чоловік, який народився в цьому селі.

Пан Володимир розповідає, що батьків «вже виписали» з самотньої оселі. На сьогоднішній день у хаті не прописаний ніхто. Миколу (нового господаря) ще не приписали. Мовляв, живе там лише трохи більше місяця. Просить, щоб написали про електродроти, «може якраз хтось посодєйствує ‒ світло відновить».

«Якби світло було, вода є, і холодільнік, і лампочка, і тілівізор, і радіо. А то ж нічого нема», ‒ додає Микола.

Питаємо про звірів. Чи бачили, чи чули, чи в гості не заходили. Пан Володимир каже, що не було. «Звірі тільки на двох ногах обично ходять, ‒ каже. ‒ Садки чистять». Згадує, що коли жили тут, то лісник розповідав, що вовки проходили: «Вони тут не живуть. Просто тиї такі міграції. Проходили з Полісся десь туда на Павлівські тиї ліси».

Микола ж переконує, що чув вовків ‒ вили ночами. «То зара вже закриваюсь. Зразу не мона було закритись ‒ було все виломано. Були двері виваляні з завісами», ‒ розповідає господар хати.

Микола

Заходимо до хати. Микола запрошує на гостину. У кухні ‒ диван, стіл, мурована плита напіврозвалена, проте, видно, підрихтована новим господарем. Попід стінами ‒ відра та каструлі з молоком-сироваткою-сирами. На стіні ‒ розпʼяття.




Через прочинені двері видно сусідню кімнату: вишиті скатертина, покривало і подушки, чорний підрясник на вішалці.

«Народився і жив до 25 років в Дігтіві (село у Володимир-Волинському районі, ‒ «ВН»). Там жив з бабою, з дідом, з мамою і з батьком. ‒ розпочинає свою історію Микола Грома. ‒ Як мені було 11 років, помер дід. Потім, в 12 років, померла баба. Мама була хвора на цукровий діабет. І через 2 роки після баби, якраз мені 15 років мало бути, померла мама моя».

І продовжує: «Батько женився на другій жінці і взяв таку, шо любили випити собі. І вони жили окремо. Я жив сам. З 15 років я жив сам в Дігтіві на хуторі».

«Потім я ходив на собранія трошки до віруючих. Тоді я перестав ходити і пішов у монастир. Перебрався до Ласкова, перше тако (село у Володимир-Волинському районі, ‒ «ВН»). Пожив 5 чи 6 років в Ласкові, тоді пішов в монастир. В Низкивичі (село Низвиничі у Володимир-Волинському районі, ‒ «ВН»). Побув рік в монастирі, після того мені отець Вікентій з людьми дали предложення, щоб зробити в мене в хаті в Ласкові церкву ‒ в Ласкові нема православної церкви. Там Свідки Єгови є і Пʼятідесятники. А церкви православної не було. Тоді ото вже два роки назад зробили в хаті в мене там церкву, два роки вже служиться в церкві. І я жив в хліві. Зробив собі там кімнату з комори, і там жив. Після того, як почув, шо тут вот дід з бабою вибралися, поїхав до них і попросився, чи не мона жити. І вони мені согласилися, шоб я тута жив. Поки я зібрався перевозитися всьо сюда, переходити, то обрізали вже світло», ‒ додає чоловік.

Чи в сільську раду зверталися, ‒ питаємо. Каже, що нікуди не ходив. Мовляв, хату і господарство не має на кого лишити: «Не можна тут покинути. Їдуть люди невідь звідки і ломають садки, яблука, всьо де шо є. Комори завалили, всьо повалили. Всьо нищать, шо не мона ніде одійти».

Чоловік бідкається: «Зара люди дуже такі, як то вони не розуміють слів і нічо. І не то битися йти, не то шо. Як стануть до груші чи до яблуні. Як кажеш, шо куда ви йдете, то ж тута є хазяїн чи шо, вони навіть не слухають. Тіко йдуть. Мусово йти і казати, шо хіба ж так можна, хіба так робиться. Такою просьбою як то прошу. То ж ви ж ‒ люди, як то таке робити».



Господарство
«Так я хожу в підраснику. Отець Вікентій мені оставив підрасника. Як де йду. А вдома то я не вдіваю», ‒ каже Микола і веде показувати господарство.
«На балансі» ‒ корова Ряба, свиня Зоська і двоє собак. У перспективі єдиного господарства давно «неперспективного» села ‒ кури.






Корова Ряба старається на славу: допомагає господарю заробити на прожиття. Микола каже, що возив молокопродукти у Нововолинськ продавати. Зараз відмовився від цієї ідеї. Просить знайомих, аби допомогли. «Раз був у Нововолинську. Раз їздив на базар молочне продавати. А тепера даю людям, знайомим в Дігтіві, вони продають. Я вже не їжджу», ‒ розказує.
Молоко тримає в літній кухні, бо там прохолодніше. Холодильник має, та немає куди ввімкнути.

«Я вже піч тако зробив, як-небудь, аби мона було палити. Бо ж всьо було розбите», ‒ проводить екскурсію господарством чоловік.
«Тут вода дуже добра. Глибина криниці 50 з лишнім метрів», ‒ продовжує Микола і одразу додає про те, чим переймається найбільше: «Люди повибиралися, а тиї криниці всі пооставалися. І вони теперака з часом ‒ люди позасипали, воно попрогнивало ‒ і тепера всьо те обвалюється. І воно тако, тиї, хто не знає, не дай Боже, то там більш як 50 метрів яма. І ніхто їх не закриває нічим, нічого, ніякого. Я деякії беру гіляками закидаю. Ну а шо та гіляка, рік полеже і всьо. А во йде зима, то ж то і охотнік може йти чи так яка людина. Бізодня. Яма така робиться ‒ і бізодня».



Біля двору ‒ два комбайни. Питаємо: «Чия техніка?» Каже, що по 50 гектарів землі мають фермери з Зимного (село Октавин належить до Зимнівської сільської ради, ‒ «ВН»). То для того, аби не їздити туди-сюди, орендарі лишають комбайни в нього. За це часом і гостинця якогось привозять.

«То колись були всьо поля ж тутаво, ‒ дивиться Микола вдалечінь. ‒ Я ше був малий, то тута горали і садили, і сіяли всьо. А тепер десь всьо позаростало. Зара одна звірина тут».

«Тепер собі так сам буду. Думаю жити тай всьо. Вже в монастир не хочу йти. Тіко думаю тута жити. Шоб дальше від людей, спокій був. Я маю час помолитися, всьо, я собі спокійно живу. Приїжджають до мене з Дігтіва люди, з Ласкова приїжджають, відвідують, привозять мені дешо. Я так фактично ніде не хожу», ‒ каже чоловік.



Село

Потроху пробуємо прощатися ‒ вечоріє, а дорога неблизька. Окрім того, через ліс. Микола просто так не відпускає ‒ збирає яблука, груші, закидає нам в рюкзаки, бере костур і йде проводжати. А заразом і більше про колишнє село розказати, і трансформатор показати.
«Можете трансформатора сфотографірувати. В яких заростях він. То ж таке, то ж повинні дивитися трохи за тим. То ж то може не знати, шо бути», ‒ бідкається він.

Показує трансформатор в заростях, до якого дроти йдуть. І «голі» стовпи, до яких дроти не доходять: «Тута треба десь 600 метрів. Від трансформатора до хати. Але… Ой, хто його зробе. Мені мало віриться в тоє. Зара такий закон, шо люди никому не потрібні. Зара багатиї люди, які мають всьо, то вони самі за себе постоять. А бідна людина нічого ниде не добʼється. Але ж писати шось треба. Мусить так бути, то ж життя».

Повертаємося дорогою, якою йшли в село. Микола показує залишки хат, яких ми через зарості не побачили: «Тамо ферма була. Он, де тиї корчі. Там були корови, телиці. І отойво дід Дуда, Олександр він звався, з бабою їх пасли. Отутво хата була, помню. Перед самою посадкою. І тутво три хати, із тамтого боку ше. То там ше садок є з тамтого боку. А більше не помню. Ото я раз, два, три, чотири-пʼять, вісім хат помню. Ше в чотирох люди жили. Дід з бабою, то вони найдовше жили. Вони жили, навєрно, більш як 10 років самі. В селі вже нікого не було, тільки жив дід з бабою. Але вже дід заслабів дуже, був старший за бабу. Ну і вже діти настояли. Бо туда ж не доїдеш ніяк зимою, не доберешся. І вже мусили забрати. І зара вже баба ходе зовсім зогнута. Але вже сьодня хотіла їхати. Каже: «Хочу до хати». То каже (Володимир Дуда, ‒ «ВН»): «Хайно ти вже поробиш трохи всьо, шоб їй так серце не боліло». Бо ж, каʼ, вона вмре, вона не може так, бо то вся праця її».






30-річний чоловік, напівзігнутий з костуром, проводить нас до узлісся. «І мене, во, спина гне, ‒ каже. ‒ Не можна ходити зовсім. То вже скіко років я з тою спиною маюся. Чи то вже, може, од тої роботи всьої. Я з дитинства сильно робив тяжко, бо ж треба було і діда глядіти. В мене дід був без двох ніг. Всьо було на мені. Корови доїв. Ходив в 5 клас, я і хліб пік, і пироги, і короваї людям. І, може, від того так і робиться. Я як випрощуся, то аж дихати не мона. А зігнуся таково ‒ мені так добре: не пече й не болить ніде. То я вже й не дуже прощуся».
Посміхається.

***
«О за тиїво студні (криниці, ‒ «ВН») напишіть. Шо якби де хто чи якими бітонами такими позакладали великими, попривозили, бо ж то може біди бути. От хто знає, як я знаю, то так. А як є люди, шо не знають…», ‒ просить Микола наостанок.
Оля ДАЦЮК
фото: Володимир ЯРОШ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---