Плакало небо: у Луцьку вшанували памʼять загиблих медиків. Фоторепортаж
У стінах Волинської православної богословської академії відбувся загальний молебень-вшанування памʼяті військових медиків, які загинули, рятуючи життя інших. Захід став спільною ініціативою Ордену Святого Пантелеймона та Міністерства охорони здоров’я України.
До спільного вшанування памʼяті Героїв долучилися родини загиблих медичних працівників, представники влади та духовенства, закладів охорони здоров'я області та небайдужі жителі громади.
Насамперед усі присутні схилили голови у хвилині мовчання перед усіма воїнами, які віддали своє життя, захищаючи цілісність та незалежність України.
Читати ще: У Луцьку відзначили претендентів на медичний «Оскар» – «Орден Святого Пантелеймона». Фото
Першим взяв слово Митрополит Луцький і Волинський Михаїл, який також входить до Регіональної ради Ордену Святого Пантелеймона. Він наголосив, що військовий медик – це людина з великим серцем, яка, незважаючи на небезпеку, рятує життя іншим.
«Свічки, які сьогодні стоять перед білими халатами – свідчать про життя, яке продовжується не тільки в цьому світі, але й в іншому. Нагадують тих, хто за покликом серця допомагав, рятував життя, але жорстока війна покликала їх на небезпечне служіння. Вони не лише виконували клятву Гіппократа, а й поклик душі, віддали своє життя, рятуючи життя іншим.
Медик – це той, хто приймає, рятує життя в час відсутності війни. Але наскільки треба мати велике почуття і велике серце любові до людини, що не просто за операційним столом рятувати життя, а йти на небезпеку, йти туди, де розумієш, що і сам можеш загинути. Це, напевно, якась любов з плюсом. Я бажаю, щоби ми пам'ятали усіх тих, хто давав нам життя, хто рятував нам життя», – сказав Митрополит Луцький і Волинський Михаїл.
В свою чергу, заступник голови Волинської обласної державної адміністрації Олександр Троханенко пообіцяв, що влада області буде всіляко підтримувати родини загиблих та надавати усю необхідну допомогу.
Також заступник голови Волинської обласної ради Григорій Пустовіт зазначив, що кожен загиблий медик – це вже той, хто увійшов в історію легендою, адже ціною власного життя рятував та допомагав іншим.
«Білий халат – це ознака чистоти, надійності, допомоги та віри в те, що ти не залишишся сам на сам зі своїми проблемами. Війна змінила всіх нас. Ми по-іншому стали дивитися на життя, на тих людей, які живуть з нами. Колись ми читали в школах книжки про історію, про легендарних козаків, які не боялися йти в бій, які гинули за те, щоб відстояти свою землю. І виявляється, що наші діти, внуки стали уособленням того легендарного покоління. Кажуть, що у воїнів немає страху, ні, він є у всіх, але вони вміють його долати, вони справжні Герої. Лікарі завжди на передовій, навіть тут, у Луцьку, бо вони рятують життя. Але ті, хто сидить на «нулі», хто безпосередньо воює, спокійні за те, що якщо вони отримають поранення, їх заберуть з поля бою і вчасно нададуть допомогу. Нам залишається подякувати родинам за те, що виховали таких велетнів духу і були поряд з справжніми Героями», – звернувся до присутніх заступник голови облради.
Начальник управління охорони здоров’я Волинської ОВА Юрій Легкодух також приєднався до вшанування пам’яті загиблих воїнів і наголосив, що подібні заходи є гарним нагадуванням про те, якою ціною дається свобода нашої країни.
Батьки загиблого Романа Ткача, старшого бойового медика роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону, Наталія та Леонід поділилися спогадами про сина і розповіли про те, яким мужній воїн був у житті.
«Після закінчення 9 класу він прийшов і заявив, що хоче стати медиком. Прийшов батько і перепитав, чи дійсно він цього хоче, бо це дуже відповідальна професія. Опанувавши професію, він пішов працювати у Луцький госпіталь анастезіологом. Згодом брав участь у АТО, там отримав паранення й інвалідність. Але його покликання залишалося незмінним.
А у перший день повномасштабного вторгнення я прийшла з роботи, а Рома і каже: «Я йду». Я кажу, сину, у тебе не було повістки, тебе не викликали, у тебе ж група інвалідності... Але він сидіти не міг, взяв форму і пішов. Рік він служив на білоруському кордоні, а потім вже служив на Донецькому напрямку, де рятував побратимів. Ми просили його перевестись сюди, бо ж мав проблеми із здоровʼям, але він казав так: «Там є кому бути, а тут немає, і я мушу бути біля хлопців», – пригадують батьки Героя.
Опісля офіційної частини, на центральній площі Луцька біля стели «Герої Небесної сотні − загинули за єдність України» відбулося покладання квітів.
Інформаційні дані про загиблих медиків для їх вшанування у Книзі Пам’яті:
Янюк Юрій Валеріанович – бойовий медик 3-го механізованого батальйону 7-ої роти польового відділу зв’язку 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого. Народився 30 листопада 1969 року у с. Скобелка Горохівського району Волинської області. Після закінчення 8-го класу чоловік вирішив стати фельдшером і вступив до Ківерцівського медичного училища (Волинська область). Закінчивши його, у травні 1989 року, пішов в армію. На той час Україна була ще в складі СРСР, тож служити доводилось у різних його куточках. Присягу приймав у селищі Вапнярка Вінницької області, «учєбку» проходив у Москві, далі службу продовжив на аеродромі в місті Енгельс. За іронією долі ось уже четвертий рік підряд саме звідти злітають ворожі літаки і бомблять міста і села України.
В лютому 2020-го, підписавши контракт з 14-ю ОМБр, поїхав у зону АТО у складі ПВЗ. Повномасштабна війна застала Юрія в навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ імені князя Ярослава Мудрого «Десна» Чернігівської області, де проходив навчання на бойового медика. З початку повномасштабного вторгнення став на захист рідної землі. У квітні 2024 року його перевели у 3-ю механізовану роту. Загинув захисник 9.06.2024 на Куп’янському напрямку. До останнього подиху був вірний присязі та своєму обов’язку із захисту Батьківщини. Евакуював з поля бою десятки поранених побратимів та врятував їм життя. У воїна залишилася мама та молодший брат.
Сілаєв Вадим Олексійович – оператор БПЛА 46 окремої автомобільної бригади – військове з’єднання у складі Десантно-штурмових військ ЗСУ. Народився 8 вересня 1994 у селі Лаврів Волинської області. Загинув 2 вересня в районі населеного пункту Сухий Ставок Херсонської області під час бойових дій в результаті танкового обстрілу з боку противника, посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вадим отримав вищу освіту вчителя математики та інформатики, працював у місцевій школі, у 2021-му опанував професію програміста, а у 2022 отримав на вулиці повістку й одразу пішов до військкомату. Полюбляв займатися спортом, зокрема гандболом, проводити час з друзями. Та найбільшим захопленням було читання з книг з історії та географії. Активно цікавився мистецтвом фотографії, навчав дітей грі у шахи. Був улюбленим вчителем для багатьох учнів. У воїна залишилися батьки та молодший брат.
Ткач Роман Леонідович – старший бойовий медик роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону. Народився 28 листопада 1995 року у селі Чемерин Волинської області. Після закінчення 9 класу вступив у Луцький базовий медичний коледж, у 2015 році здобув кваліфікацію фельдшера. У 2018 році пройшов курси підвищення кваліфікації Української військово-медичної академії за спеціалізацією «Анестезіологія та реаніматологія».
У вересні 2015 року маючи неповних 20 років Роман пішов до лав ЗСУ і потрапив у зону АТО на території Луганської та Донецької областей. Був бойовим медиком. Служба в АТО тривала 3 роки. Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну пішов без роздумів 24.02.2022 року захищати Батьківщину. Був на посаді старшого бойового медика роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону в/ч А7028. Роман був патріотом своєї Батьківщини та ще будучи юнаком мав бойовий дух захищати країну. Сумлінно виконував обов’язки під час служби в АТО та, маючи інвалідність та всі шанси на звільнення, без роздумів і вагань з повномасштабним вторгненням пішов знову захищати не тільки країну, але і свою сім’ю – донечку та дружину. Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року. Отримав багато подяк та грамот за участь у бойових діях та професійне виконання обов’язків. Воїн загинув 25 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання в результаті артилерійського обстрілу в н.п. Щербинівка Донецької обл., Бахмутський район.
Гаражджук Петро Васильович – стрілець-санітар механізованого відділення механізованого взводу 14-ої ОМБр імені князя Романа Великого. Народився 7 листопада 1972 року у селі Вишнів Волинської області. Закінчив Колківське ВПУ за фахом тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва. Працював у місцевому колгоспі, складальником на СП ТОВ «Модерн експо». Останнє місце роботи – санітар у КП «Волинська обласна психіатрична лікарня». З початку 2015 року був направлений в зону АТО, прослужив півтора року, отримав контузію та повернувся додому. А вже 25 лютого 2022 року добровільно пішов у Луцький районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Вже 26 лютого 2022 року його направили служити у м. Володимир у 14-ту механізовану бригаду. Згодом його підрозділ був переведений на кордон з Білоруссю. 27 травня переведений на Донеччину, поблизу Бахмута. 29 травня отримав наказ вийти на першу лінію оборони біля с. Білогорівка. Востаннє 30 травня на світанку зателефонував дружині Тетяні. Заспокоював рідних і просив дбати про себе дружину, доньку і внучку, яких дуже любив.
Життя героя обірвалось 1 червня 2022 року в Луганській області Сєвєродонецькому районі, с.Білогорівка. Під час масованого ворожого артобстрілу він отримав поранення, несумісні з життям. Лише через тиждень була укладена домовленість з ворогом про обмін загиблими і побратими змогли забрати його тіло з поля бою. Посмертно був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
Сивий Олександр Анатолійович – фельдшер медичного пункту роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь». Народився 3 січня 1991 у Луцьку, мешкав у селі Лище Луцького району. У 2011 році закінчив Луцький базовий медичний коледж за фахом лікувальна справа. До війни працював в охороні Північного ринку Луцька. Влітку 2014 р. добровольцем вступив до патрульної служби, брав участь у боях за Іловайськ. Під час одного з наступів терористів заспівав «Лента за лентою», чим розрядив гнітючу атмосферу, атака була відбита. 29 серпня 2014 року виходив з «Іловайського котла» через так званий гуманітарний коридор, де був розстріляний ворогом. Вважався зниклим безвісти, а 2 вересня 2014-го тіла 88 полеглих були привезені до запорізького моргу. Як невпізнаний Герой був тимчасово похований на цвинтарі Запоріжжя, 27.12.2014 р. перепохований на кладовищі с. Боратин Луцького району.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (09.04.2015; посмертно). Любив спорт, займався туризмом, вчителював. Представляв команду з футболу села Лище. Був сміливим і відважним у бою. У чоловіка залишилися мама та сестра.
Ковч Олександр Петрович – військовий медик (лікар-хірург). Народився 24 жовтня 1978 року у селі Щедрогір Волинської області. Навчався у Івано-Франківській медичній академії. Після її закінчення пішов на інтернатуру у Луцьку. У 2002 році зарахований на інтернатуру в Ратнівську районну лікарню хірургом. З 2004 року працював у поліклінічному відділенні Ратнівської районної лікарні.
У 2015 році його мобілізували до лав ЗСУ, де Олександр був лікарем-хірургом у тодішньому Артемівську (тепер Бахмут). Доводилося працювати і в безпосередній близькості до нульових позицій. Загалом півтора року служби військовим медиком у різних умовах, пройшов АТО. Після служби в армії 2016 році повернувся до роботи, а наприкінці року був звільнений. Їздив за кордон на заробітки – працював фізично. У 2020 році отримав запрошення працювати хірургом у Заболотівській лікарні. На початку 2021 року – запросили у Старовижівську багатопрофільну лікарню. Там він вів прийом у поліклініці, але працював і хірургом. До нього зверталися пацієнти не лише зі Старовижівщини, а й з Ратнівщини.
Вже 6 листопада 2022 року чоловіка мобілізували до лав ЗСУ у 35 окрему бригаду морської піхоти. Постійно перебував у стабілізаційних пунктах, де треба було миттєво знаходити рішення щодо порятунку життів важкопоранених бійців. Загинув на території Херсонської області 26 липня 2024 року від проникаючого поранення живота з розтрощенням органів черевної порожнини під час виконання бойового завдання. За час служби нагороджений двома відзнаками – «Учасник АТО» та «За участь в антитерористичній операції». Він був неабияким господарем. Любив садок. Жив музикою, яка «текла у нього по венах». Грав на «гармошці». Ще у шкільному оркестрі грав на трубі. Понад усе любив слухати по радіо українську музику. У чоловіка залишилася дружина, батьки та два брати.
Кривцун Віктор Віталійович – командир штурмової групи, помічник фельдшера, старший інспектор взводу № 1 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь». Народився 6 листопада 1973 року у Луцьку. У 1995 закінчив ВНУ імені Лесі Українки та отримав спеціальність вчитель історії. У 2001 р. отримав другу вищу освіту за напрямом облік і аудит. Працював вчителем та викладачем у медичному коледжі. Долучився добровільно до війська ще у 2014 році, 29 серпня потрапив у полон, де пробув два дні. Ризикуючи життям і здоров’ям, проявляв мужність, відповідальність і професіоналізм. Будучи пораненим, продовжував надавати медичну допомогу побратимам.
При виході з Іловайського котла отримав вогнепальне наскрізне поранення ноги. Герой передчасно помер 4 липня 2022 року. Був нагороджений медалями «Захиснику Вітчизни», «За відвагу», «Доброволець АТО», «Хрест бойового братства». Отримав нагрудний знак «За відвагу», а також «За відвагу та мужність» та інші. У чоловіка залишилася мама та донечка.
Воробець Олексій Степанович – капітан медичної служби, начмед. Народився 8 січня 1983 року у селищі Стара Вижівка. Закінчив Івано-Франківську державну медичну академію та працював стоматологом у смт. Голоби. У 2015-2016 роках служив на фронті під час АТО. У день початку повномасштабного вторгнення добровільно приєднався до лав ЗСУ, аби надавати побратимам першу медичну допомогу та проводити евакуацію. Був щирим патріотом України, мав гарне почуття гумору та любив рибалити.
З 25 квітня 2024 р. вважався зниклим безвісти. Загинув у районі с. Семенівка Донецької обл. внаслідок сильного вогневого впливу зі сторони противника під час надання допомоги і евакуації поранених. У захисника залишилася дружина, донька, два брати та батьки.
Вакулінський Артем Петрович – старший бойовий медик, солдат 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ. Народився 30 січня 1995 року у селі Жорнище Волинської області. У 2014 р. закінчив Луцький коледж рекреаційних технологій і права за спеціальністю «Фізичне виховання» та здобув кваліфікацію вчителя фізичної культури, тренера-викладача з виду спорту шкільної секції. У 2016 році закінчив Приватний вищий навчальний заклад «Академія рекреаційних технологій і права», здобув ступінь бакалавра за напрямом підготовки «Здоров’я людини», здобув кваліфікацію фахівця з фізичної реабілітації, фітнес-тренера, вчителя фізичної культури, основ здоров’я. З 2016 по 2018 відбував строкову службу в Окремому Київському полку Президента України, батальйон почесної варти, в/ч А0222. З 2018 року до початку повномасштабної війни працював на посаді різальника металу на ножицях та пресах. 28 лютого 2024 року добровільно долучився до лав ЗСУ. Врятував десятки побратимів. Виніс з поля бою десятки поранених.
Загинув 29 грудня 2022 року у Луганській області, Сєвєредонецькому районі, селищі Кузьмине під час евакуації пораненого побратима. Отримав медаль «за військову службу України» та орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У хлопця залишилася мама, сестра та племінник, був одружений. Батько загинув 07.05.24 року у сусідньому селі, де був і Артем.
Громик Юрій Григорович – молодший сержант, санітар медичного пункту 107 батальйону 63-ї окремої механізованої бригади, 2 березня 2022 року добровільно приєднався до лав ЗСУ. Народився 20 січня 1969 року в с. Липне Волинської обл. Закінчив Луцьке професійно-технічне училище №6 за спеціальністю токар, після цього був призваний до армії. Усе своє життя пропрацював молодшим санітаром у «ВОПЛ №2». Був направлений на службу до лав медичного пункту 107 батальйону 63 окремої механізованої бригади. З квітня 2022 року по листопад 2022 стояв на захисті територій Миколаївської області, а саме населених пунктів Первомайської, Широківської та Шевченківської громад. Виніс з поля бою десятки поранених побратимів та вбитих.
Захисник загинув 30 червня 2022 року внаслідок ворожого ракетного удару по командно-спостережному пункту під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України в с. Любомирівка Шевченківської СТГ Миколаївської області. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. У чоловіка залишилися дружина та син.
Власюк Сергій Вікторович – помічник гранатометника 14-ї ОМБр. Народився 4 січня 1994 року у місті Нововолинськ. Закінчив Володимир-Волинське ПТУ за спеціальністю слюсар-тракторист. По закінченню училища у 2013 році Сергій пішов в армію. Служив в елітних військах у Василькові. Додому повернувся через рік у листопаді, коли в центрі Києва відбулась Революція Гідності, а потім і розстріли на Майдані. Їздив на заробітки в Польщу. Працював водієм Центру первинної медико-санітарної допомоги(ЦПМСД). У перший день повномасштабного вторгнення доєднався до лав ЗСУ. Спочатку служив у роті, яка займалася охороною мостів та інших важливих об’єктів. А у травні хлопців розподілили по підрозділах і відправили на полігон до Володимира. Після короткої військової виучки Сергія зачислили помічником гранатометника в 14 ОМБр та відправили на Донеччину, на Бахмутський напрямок. А 8 травня 2022 року, якраз у День матері, Сергій, ступивши в хату зі словами «мам, тільки не починай», і з усіма особистими речами відбув у Володимир в 14-ту ОМБр на навчання. А вже 16 червня як помічник гранатометника в групі інших бійців відправився на Донеччину.
Загинув на місці виконання бойового завдання. Від 14-ї бригади він був першим полеглим з Нововолинська. Під Соледаром воював понад два місяці, щодня відбиваючи десятки шалених атак піхоти ворога, який намагався прорватися в таке важливе для подальшого наступу місто. Їх постійно обстрілювали з артилерії та «Градів», бомбили з літаків та гелікоптерів, пускали безпілотники, а вони стояли на смерть, за кожен метр рідної землі. А 19 липня на них після артобстрілу посунули ворожі танки. Одна із броньованих потвор вистрелила, і снаряд, потрапивши в дерево і зрикошетивши, полетів в окоп, де перебував Сергій Власюк. Влучив хлопцеві просто в голову.
Посмертно нагороджений ордером «За мужність» третього ступеня, Князівським хрестом 14-ї бригади «Завжди у строю», а також отримав статус «Почесний громадянин міста» з відповідною відзнакою. У чоловіка залишилася мама та старший брат з дружиною і донькою.
Гнатюк Олександр Вікторович – водій стрілецького взводу, боєць 1-ї окремої штурмової роти ДУК «Правий Сектор» у 2014-2015 роках. Народився 6 липня 1984 року у м. Фастів Київської області. Навчався у ВНУ на біологічному факультеті. У 2006 р. став приватним підприємцем, займався виготовленням і встановленням металопластикових конструкцій. В період з 2010 р. по 2014 рік ходив по школах з лекціями про наркотики та безпечні сексуальні відносини. В 2014-2015 рр. служив на фронті. Після АТО був адміністратором програмного забезпечення в Медичному центрі лікаря Цюха (м. Луцьк) та водієм в КП «Волинський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Волинської обласної ради. З дитинства мріяв стати військовим або поліцейським. Він завжди був за справедливість, любив вивчати історію, читати історичні книги та фантастику, подорожувати та відпочивати на природі. Цікавився компʼютерною технікою та програмуванням, навіть навчався у «ШАГ» близько року (на заваді, стала повномасштабна війна), хотів отримати другу професію.
Загинув 25 квітня 2023 року поблизу населеного пункту Богданівка Донецької області під час виконанні бойового завдання щодо захисту Батьківщини. На війні був солдатом, а на момент загибелі – виконував обов’язки командира 2 відділення 3 роти 2 взводу. Отримав нагороди «За особисту мужність», виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а за самовіддане виконання військового обовʼязку Олександра нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня (посмертно). У чоловіка залишилися дружина, син, мама та сестра.
Христина КРОТ
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
До спільного вшанування памʼяті Героїв долучилися родини загиблих медичних працівників, представники влади та духовенства, закладів охорони здоров'я області та небайдужі жителі громади.
Насамперед усі присутні схилили голови у хвилині мовчання перед усіма воїнами, які віддали своє життя, захищаючи цілісність та незалежність України.
Першим взяв слово Митрополит Луцький і Волинський Михаїл, який також входить до Регіональної ради Ордену Святого Пантелеймона. Він наголосив, що військовий медик – це людина з великим серцем, яка, незважаючи на небезпеку, рятує життя іншим.
Медик – це той, хто приймає, рятує життя в час відсутності війни. Але наскільки треба мати велике почуття і велике серце любові до людини, що не просто за операційним столом рятувати життя, а йти на небезпеку, йти туди, де розумієш, що і сам можеш загинути. Це, напевно, якась любов з плюсом. Я бажаю, щоби ми пам'ятали усіх тих, хто давав нам життя, хто рятував нам життя», – сказав Митрополит Луцький і Волинський Михаїл.
В свою чергу, заступник голови Волинської обласної державної адміністрації Олександр Троханенко пообіцяв, що влада області буде всіляко підтримувати родини загиблих та надавати усю необхідну допомогу.
Начальник управління охорони здоров’я Волинської ОВА Юрій Легкодух також приєднався до вшанування пам’яті загиблих воїнів і наголосив, що подібні заходи є гарним нагадуванням про те, якою ціною дається свобода нашої країни.
А у перший день повномасштабного вторгнення я прийшла з роботи, а Рома і каже: «Я йду». Я кажу, сину, у тебе не було повістки, тебе не викликали, у тебе ж група інвалідності... Але він сидіти не міг, взяв форму і пішов. Рік він служив на білоруському кордоні, а потім вже служив на Донецькому напрямку, де рятував побратимів. Ми просили його перевестись сюди, бо ж мав проблеми із здоровʼям, але він казав так: «Там є кому бути, а тут немає, і я мушу бути біля хлопців», – пригадують батьки Героя.
Опісля офіційної частини, на центральній площі Луцька біля стели «Герої Небесної сотні − загинули за єдність України» відбулося покладання квітів.
Янюк Юрій Валеріанович – бойовий медик 3-го механізованого батальйону 7-ої роти польового відділу зв’язку 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого. Народився 30 листопада 1969 року у с. Скобелка Горохівського району Волинської області. Після закінчення 8-го класу чоловік вирішив стати фельдшером і вступив до Ківерцівського медичного училища (Волинська область). Закінчивши його, у травні 1989 року, пішов в армію. На той час Україна була ще в складі СРСР, тож служити доводилось у різних його куточках. Присягу приймав у селищі Вапнярка Вінницької області, «учєбку» проходив у Москві, далі службу продовжив на аеродромі в місті Енгельс. За іронією долі ось уже четвертий рік підряд саме звідти злітають ворожі літаки і бомблять міста і села України.
В лютому 2020-го, підписавши контракт з 14-ю ОМБр, поїхав у зону АТО у складі ПВЗ. Повномасштабна війна застала Юрія в навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ імені князя Ярослава Мудрого «Десна» Чернігівської області, де проходив навчання на бойового медика. З початку повномасштабного вторгнення став на захист рідної землі. У квітні 2024 року його перевели у 3-ю механізовану роту. Загинув захисник 9.06.2024 на Куп’янському напрямку. До останнього подиху був вірний присязі та своєму обов’язку із захисту Батьківщини. Евакуював з поля бою десятки поранених побратимів та врятував їм життя. У воїна залишилася мама та молодший брат.
Сілаєв Вадим Олексійович – оператор БПЛА 46 окремої автомобільної бригади – військове з’єднання у складі Десантно-штурмових військ ЗСУ. Народився 8 вересня 1994 у селі Лаврів Волинської області. Загинув 2 вересня в районі населеного пункту Сухий Ставок Херсонської області під час бойових дій в результаті танкового обстрілу з боку противника, посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вадим отримав вищу освіту вчителя математики та інформатики, працював у місцевій школі, у 2021-му опанував професію програміста, а у 2022 отримав на вулиці повістку й одразу пішов до військкомату. Полюбляв займатися спортом, зокрема гандболом, проводити час з друзями. Та найбільшим захопленням було читання з книг з історії та географії. Активно цікавився мистецтвом фотографії, навчав дітей грі у шахи. Був улюбленим вчителем для багатьох учнів. У воїна залишилися батьки та молодший брат.
У вересні 2015 року маючи неповних 20 років Роман пішов до лав ЗСУ і потрапив у зону АТО на території Луганської та Донецької областей. Був бойовим медиком. Служба в АТО тривала 3 роки. Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну пішов без роздумів 24.02.2022 року захищати Батьківщину. Був на посаді старшого бойового медика роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону в/ч А7028. Роман був патріотом своєї Батьківщини та ще будучи юнаком мав бойовий дух захищати країну. Сумлінно виконував обов’язки під час служби в АТО та, маючи інвалідність та всі шанси на звільнення, без роздумів і вагань з повномасштабним вторгненням пішов знову захищати не тільки країну, але і свою сім’ю – донечку та дружину. Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року. Отримав багато подяк та грамот за участь у бойових діях та професійне виконання обов’язків. Воїн загинув 25 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання в результаті артилерійського обстрілу в н.п. Щербинівка Донецької обл., Бахмутський район.
Гаражджук Петро Васильович – стрілець-санітар механізованого відділення механізованого взводу 14-ої ОМБр імені князя Романа Великого. Народився 7 листопада 1972 року у селі Вишнів Волинської області. Закінчив Колківське ВПУ за фахом тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва. Працював у місцевому колгоспі, складальником на СП ТОВ «Модерн експо». Останнє місце роботи – санітар у КП «Волинська обласна психіатрична лікарня». З початку 2015 року був направлений в зону АТО, прослужив півтора року, отримав контузію та повернувся додому. А вже 25 лютого 2022 року добровільно пішов у Луцький районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Вже 26 лютого 2022 року його направили служити у м. Володимир у 14-ту механізовану бригаду. Згодом його підрозділ був переведений на кордон з Білоруссю. 27 травня переведений на Донеччину, поблизу Бахмута. 29 травня отримав наказ вийти на першу лінію оборони біля с. Білогорівка. Востаннє 30 травня на світанку зателефонував дружині Тетяні. Заспокоював рідних і просив дбати про себе дружину, доньку і внучку, яких дуже любив.
Життя героя обірвалось 1 червня 2022 року в Луганській області Сєвєродонецькому районі, с.Білогорівка. Під час масованого ворожого артобстрілу він отримав поранення, несумісні з життям. Лише через тиждень була укладена домовленість з ворогом про обмін загиблими і побратими змогли забрати його тіло з поля бою. Посмертно був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (09.04.2015; посмертно). Любив спорт, займався туризмом, вчителював. Представляв команду з футболу села Лище. Був сміливим і відважним у бою. У чоловіка залишилися мама та сестра.
Ковч Олександр Петрович – військовий медик (лікар-хірург). Народився 24 жовтня 1978 року у селі Щедрогір Волинської області. Навчався у Івано-Франківській медичній академії. Після її закінчення пішов на інтернатуру у Луцьку. У 2002 році зарахований на інтернатуру в Ратнівську районну лікарню хірургом. З 2004 року працював у поліклінічному відділенні Ратнівської районної лікарні.
У 2015 році його мобілізували до лав ЗСУ, де Олександр був лікарем-хірургом у тодішньому Артемівську (тепер Бахмут). Доводилося працювати і в безпосередній близькості до нульових позицій. Загалом півтора року служби військовим медиком у різних умовах, пройшов АТО. Після служби в армії 2016 році повернувся до роботи, а наприкінці року був звільнений. Їздив за кордон на заробітки – працював фізично. У 2020 році отримав запрошення працювати хірургом у Заболотівській лікарні. На початку 2021 року – запросили у Старовижівську багатопрофільну лікарню. Там він вів прийом у поліклініці, але працював і хірургом. До нього зверталися пацієнти не лише зі Старовижівщини, а й з Ратнівщини.
Вже 6 листопада 2022 року чоловіка мобілізували до лав ЗСУ у 35 окрему бригаду морської піхоти. Постійно перебував у стабілізаційних пунктах, де треба було миттєво знаходити рішення щодо порятунку життів важкопоранених бійців. Загинув на території Херсонської області 26 липня 2024 року від проникаючого поранення живота з розтрощенням органів черевної порожнини під час виконання бойового завдання. За час служби нагороджений двома відзнаками – «Учасник АТО» та «За участь в антитерористичній операції». Він був неабияким господарем. Любив садок. Жив музикою, яка «текла у нього по венах». Грав на «гармошці». Ще у шкільному оркестрі грав на трубі. Понад усе любив слухати по радіо українську музику. У чоловіка залишилася дружина, батьки та два брати.
Кривцун Віктор Віталійович – командир штурмової групи, помічник фельдшера, старший інспектор взводу № 1 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь». Народився 6 листопада 1973 року у Луцьку. У 1995 закінчив ВНУ імені Лесі Українки та отримав спеціальність вчитель історії. У 2001 р. отримав другу вищу освіту за напрямом облік і аудит. Працював вчителем та викладачем у медичному коледжі. Долучився добровільно до війська ще у 2014 році, 29 серпня потрапив у полон, де пробув два дні. Ризикуючи життям і здоров’ям, проявляв мужність, відповідальність і професіоналізм. Будучи пораненим, продовжував надавати медичну допомогу побратимам.
При виході з Іловайського котла отримав вогнепальне наскрізне поранення ноги. Герой передчасно помер 4 липня 2022 року. Був нагороджений медалями «Захиснику Вітчизни», «За відвагу», «Доброволець АТО», «Хрест бойового братства». Отримав нагрудний знак «За відвагу», а також «За відвагу та мужність» та інші. У чоловіка залишилася мама та донечка.
З 25 квітня 2024 р. вважався зниклим безвісти. Загинув у районі с. Семенівка Донецької обл. внаслідок сильного вогневого впливу зі сторони противника під час надання допомоги і евакуації поранених. У захисника залишилася дружина, донька, два брати та батьки.
Вакулінський Артем Петрович – старший бойовий медик, солдат 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ. Народився 30 січня 1995 року у селі Жорнище Волинської області. У 2014 р. закінчив Луцький коледж рекреаційних технологій і права за спеціальністю «Фізичне виховання» та здобув кваліфікацію вчителя фізичної культури, тренера-викладача з виду спорту шкільної секції. У 2016 році закінчив Приватний вищий навчальний заклад «Академія рекреаційних технологій і права», здобув ступінь бакалавра за напрямом підготовки «Здоров’я людини», здобув кваліфікацію фахівця з фізичної реабілітації, фітнес-тренера, вчителя фізичної культури, основ здоров’я. З 2016 по 2018 відбував строкову службу в Окремому Київському полку Президента України, батальйон почесної варти, в/ч А0222. З 2018 року до початку повномасштабної війни працював на посаді різальника металу на ножицях та пресах. 28 лютого 2024 року добровільно долучився до лав ЗСУ. Врятував десятки побратимів. Виніс з поля бою десятки поранених.
Загинув 29 грудня 2022 року у Луганській області, Сєвєредонецькому районі, селищі Кузьмине під час евакуації пораненого побратима. Отримав медаль «за військову службу України» та орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У хлопця залишилася мама, сестра та племінник, був одружений. Батько загинув 07.05.24 року у сусідньому селі, де був і Артем.
Громик Юрій Григорович – молодший сержант, санітар медичного пункту 107 батальйону 63-ї окремої механізованої бригади, 2 березня 2022 року добровільно приєднався до лав ЗСУ. Народився 20 січня 1969 року в с. Липне Волинської обл. Закінчив Луцьке професійно-технічне училище №6 за спеціальністю токар, після цього був призваний до армії. Усе своє життя пропрацював молодшим санітаром у «ВОПЛ №2». Був направлений на службу до лав медичного пункту 107 батальйону 63 окремої механізованої бригади. З квітня 2022 року по листопад 2022 стояв на захисті територій Миколаївської області, а саме населених пунктів Первомайської, Широківської та Шевченківської громад. Виніс з поля бою десятки поранених побратимів та вбитих.
Захисник загинув 30 червня 2022 року внаслідок ворожого ракетного удару по командно-спостережному пункту під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України в с. Любомирівка Шевченківської СТГ Миколаївської області. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. У чоловіка залишилися дружина та син.
Власюк Сергій Вікторович – помічник гранатометника 14-ї ОМБр. Народився 4 січня 1994 року у місті Нововолинськ. Закінчив Володимир-Волинське ПТУ за спеціальністю слюсар-тракторист. По закінченню училища у 2013 році Сергій пішов в армію. Служив в елітних військах у Василькові. Додому повернувся через рік у листопаді, коли в центрі Києва відбулась Революція Гідності, а потім і розстріли на Майдані. Їздив на заробітки в Польщу. Працював водієм Центру первинної медико-санітарної допомоги(ЦПМСД). У перший день повномасштабного вторгнення доєднався до лав ЗСУ. Спочатку служив у роті, яка займалася охороною мостів та інших важливих об’єктів. А у травні хлопців розподілили по підрозділах і відправили на полігон до Володимира. Після короткої військової виучки Сергія зачислили помічником гранатометника в 14 ОМБр та відправили на Донеччину, на Бахмутський напрямок. А 8 травня 2022 року, якраз у День матері, Сергій, ступивши в хату зі словами «мам, тільки не починай», і з усіма особистими речами відбув у Володимир в 14-ту ОМБр на навчання. А вже 16 червня як помічник гранатометника в групі інших бійців відправився на Донеччину.
Загинув на місці виконання бойового завдання. Від 14-ї бригади він був першим полеглим з Нововолинська. Під Соледаром воював понад два місяці, щодня відбиваючи десятки шалених атак піхоти ворога, який намагався прорватися в таке важливе для подальшого наступу місто. Їх постійно обстрілювали з артилерії та «Градів», бомбили з літаків та гелікоптерів, пускали безпілотники, а вони стояли на смерть, за кожен метр рідної землі. А 19 липня на них після артобстрілу посунули ворожі танки. Одна із броньованих потвор вистрелила, і снаряд, потрапивши в дерево і зрикошетивши, полетів в окоп, де перебував Сергій Власюк. Влучив хлопцеві просто в голову.
Посмертно нагороджений ордером «За мужність» третього ступеня, Князівським хрестом 14-ї бригади «Завжди у строю», а також отримав статус «Почесний громадянин міста» з відповідною відзнакою. У чоловіка залишилася мама та старший брат з дружиною і донькою.
Гнатюк Олександр Вікторович – водій стрілецького взводу, боєць 1-ї окремої штурмової роти ДУК «Правий Сектор» у 2014-2015 роках. Народився 6 липня 1984 року у м. Фастів Київської області. Навчався у ВНУ на біологічному факультеті. У 2006 р. став приватним підприємцем, займався виготовленням і встановленням металопластикових конструкцій. В період з 2010 р. по 2014 рік ходив по школах з лекціями про наркотики та безпечні сексуальні відносини. В 2014-2015 рр. служив на фронті. Після АТО був адміністратором програмного забезпечення в Медичному центрі лікаря Цюха (м. Луцьк) та водієм в КП «Волинський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Волинської обласної ради. З дитинства мріяв стати військовим або поліцейським. Він завжди був за справедливість, любив вивчати історію, читати історичні книги та фантастику, подорожувати та відпочивати на природі. Цікавився компʼютерною технікою та програмуванням, навіть навчався у «ШАГ» близько року (на заваді, стала повномасштабна війна), хотів отримати другу професію.
Загинув 25 квітня 2023 року поблизу населеного пункту Богданівка Донецької області під час виконанні бойового завдання щодо захисту Батьківщини. На війні був солдатом, а на момент загибелі – виконував обов’язки командира 2 відділення 3 роти 2 взводу. Отримав нагороди «За особисту мужність», виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а за самовіддане виконання військового обовʼязку Олександра нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня (посмертно). У чоловіка залишилися дружина, син, мама та сестра.
Христина КРОТ
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
«Я зміг – і ти зможеш!»: у Луцьку відбудеться різдвяний ярмарок ветеранського бізнесу
Сьогодні 13:25
Сьогодні 13:25
На Маневиччині виявили сказ у корови
Сьогодні 12:36
Сьогодні 12:36
Безкоштовні «3000 км Україною»: хто може скористатися, як купити квиток і куди поїхати
Сьогодні 12:03
Сьогодні 12:03
Горохівщина провела в останній шлях Героя Василя Цвілюка
Сьогодні 10:57
Сьогодні 10:57
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.