Поховали президента Узбекистану Карімова

Вождь і муха. Він лежав нерухомо, руки випростані вздовжз тіла. На обличчі завмер напружений, вічно заклопотаний вираз. Здавалося, ось-ось розплющить очі і зупинить свій важкий погляд на котромусь із чоловіків, що смиренно стояли поруч. І вони чекали цього, затамувавши подих. Хоч знали що це не можливо, увесь їх життєвий досвід підказував їм - так не буває. Адже, як любив казати, чоловік, що лежав посеред кімнати, "немає людини - немає проблеми". А його не стало. Вони бачили довідку підписану тими небагатьма лікарями, яким він ще вірив поки жив, про те, що "після тривалої хвороби ..." Врешті найпереконливішим аргументом було саме бездиханне тіло вождя, до якого легко було торкнутися і переконатися в його мертвенному холоді. Зробити це не відважувався, жоден з присутніх. Чоловіки, що не боялися ні Бога, ні чорта, які зі сміхом на вустах відправляли на смерть тисячі інших, стояли паралізовані однією єдиною смертю. Ніхто з них не відважувався кинути погляд на іншого, бо в очах можна було прочитати крамольне "він таки помер?!". Тому стояли похиливши голови, в абсолютній тиші і виглядали небільш живими як їх мертвий Хазяїн. Стерильну тишу приміщення перервало настирливе дзижчання - велика чорна муха, невідомо яким чином опинилася у кімнаті. Вона геть не зважала на те, що з'явилася тут дуже невчасно. Її геть не бентежили переживання дивних чоловіків, що намагалися стояти нерухомо. Натомість привабив той інший, який не міг рухатися. Раптом нестерпне дзижчання, яке лоскотало й без того перенапруженні нерви чоловіків, припинилося. Проте муха не зникла - вона поважно походжала по світлому чолу вождя. Тому самому чолу, яке з особливим захватом вимальовували тисячі художників у його численних портретах. Портрети мали викликати захоплення і трепет в кожного хто споглядав їх. Але справжнє чоло вождя не викликало жодних емоцій в мерзенної мухи, що продовжувала свій неквапний рух. Дивитися на таку наругу було нестерпно для кожного з присутніх. Неподобство слід було негайно припинити. Але прогнати муху самому, це визнати що у вождя, який помахом пальця міняв хід історії, забракло сили позбутися набридливої комахи. Назвати вождя, навіть мертвого, безсилим не міг ніхто із них. Тому вони продовжували стояти і чекати, наповнюючись страхом. З усіх живих істот в кімнаті не боялася тільки муха. Бо знала, що той хто лежав, якби його не називали раніше (Вождь, Батько, Хазяїн) - лиш шмат гнилої вже плоті, над яким тепер пануватиме вона. P.S. Писалося не про Карімова, але вони всі такі однакові

Когда умерла моя бабушка (она от голодной смерти во время голода в Казахстане, организованного Сталиным, спасла не менее 10 человек, делясь своим), она, работая врачом в тюрьме, освобождала больных от работы (что было опасно для нее самой, для жены врага народа), она единственная в поселке пожалела умершего от голода немца (советского, ни в чем не повинного), она сама обмыла его и ОДНА была на похоронах, никто больше из поселковых не пришел, она простила его жену (они украли у нас гуся и бабушка сказала что им нужнее, а Хильда покаялась, созналась и бабушка ее утешала, сказав что раньше нужно было украсть может Гюнтер бы не умер, а сама бабушка весила к тому времени сорок кг), ТАК ВОТ На ее похороны пришли триста человек - мы с женщинами неделю готовили не отходя от плиты. Приехали издалека старики, рискуя можно сказать сами умереть в дороге. И стоял такой плач - почище чем у вашего Каримова. Хотя бабушка была всего-то врачом, а не президентом. И вдовой врага народа. так-то.