Валерій Діброва аграрникам: «Наберіться оптимізму, цей рік переживемо, наступний буде кращим»

Валерія Діброву на Волині знають як депутата обласної ради, народного депутата ІІІ скликання (1998-2002 рр.) та найбільше – як одного з провідних аграріїв регіону – директора товариства «П’ятидні». Усе життя він пов’язав із Володимир-Волинським краєм. Серцем прикипів до села П’ятидні, куди у 1983 році прийшов на посаду заступника голови колгоспу, а згодом й очолив його.

Як підприємству «П’ятидні» вдається процвітати, коли сільське господарство в Україні занепадає, говорили у програмі телеканалу «Аверс» «Про життя».

Життя пов’язало вас із Володимиром-Волинським. Ніколи не виникало бажання той край залишити?

Ні, адже я тут народився. Так склалося, що життя пов’язало мене з П’ятиднями. Працював тут спершу заступником голови колгоспу, а згодом став і головою колгоспу. Жив у П’ятиднях 18 років, а понад 20 років – у Володимирі-Волинському. Дуже люблю цей край. Історія міста творилася у мене перед очима. Нині Володимир-Волинський – місто європейського зразка, дуже комфортне для проживання. Ще 15 років тому воно таким не було. А П’ятидні – ровесник Володимира-Волинського. За легендою, назву цій місцевості дав князь Володимир. Коли він їхав з Києва на захід, то на п’ятий день кінного ходу розбив табір саме на цьому місці, на річці Луга. А вже потім заснував Володимир, який пізніше став Володимиром-Волинським.

Цікавитеся історією? Багато читаєте?

Знаєте, незабаром мені 67 років, а з віком і знання приходять. Насправді і в дитинстві, і в юності, і в зрілому віці завжди цікавився історією. Переконаний: не треба забувати історії свого краю. Її треба шанувати і пам’ятати. Її треба любити, щоб уникати помилок і творити власну історію.

1983 рік для вас виявився переломним. Могли ж стати чиновником, а обрали зовсім інший шлях – стали господарником.

Гадаю, що переломним роком у мене став не 1983-й, а 1970-й. Знаєте, як колись вступали у виші? Сусід сказав чи порадив. От і я так. Подав документи у Львівську політехніку. Я більше схильний до точних наук. З фізики, математики та хімії мав тільки п’ятірки. А от твори писати мені було дуже важко. І вірші вчити не любив. Часто отримував четвірки. Тому, коли вступав у Львівську політехніку, написав перший твір на трійку. Так забрав документи і поїхав додому. Батькам навіть не сказав, що спробував вступити. Наступного року знову подав документи, але вже у Львівський сільськогосподарський інститут. І вступив. Навчався на інженера-механіка. Відтоді життя пов’язав із сільським господарством та селом. І жодного разу про це не пошкодував. Нині у мене працює дуже багато людей. Підприємство відоме не лише в Україні, а й за її межами. Про нас знають і в Європі, і у США. Маємо багато партнерів за кордоном. Звісно, то не вершина. Але це вже моє досягнення.

А якби ви не прийшли працювати у колгосп, то могли б і не очолити такий великий колектив?

Коли став головою колгоспу, то колектив не був такий великий. Це вже за всі ці роки ми сформували його таким. Завше любив працювати на полі й ніколи такої роботи не соромився. Коли у 1970 році нікуди не вступив, то вдома не сидів і байдики не бив. Працював на тракторі та на комбайні. Тому сільськогосподарська праця була для мене звичною. І хоч мої батьки не працювали у колгоспі, бо мама педагог, а батько працівник культури, мені завжди подобалося спілкуватися з механізаторами та водіями і спостерігати за їхньою роботою.

А зараз у комбайн сядете?

Я то сяду, але не знаю, чи ним керуватиму. Технології дуже змінилися. Це вже не ті комбайни, на яких я працював. Тож треба мати спеціальну підготовку та практику, щоб на них працювати. Ми своїх працівників добре навчаємо, адже коли доручаєш техніку по 300 тисяч євро, то й людина має у цій сфері бути обізнаною. Ця техніка працює на автоматичних режимах та автопілотах. Тому механізаторам працювати нескладно, але без підготовки це зробити годі.

Таке господарство, як «П’ятидні», – це не норма для України, а радше виняток. Адже сільське господарство у нас зараз занепадає, але це підприємство розвивається.

Нині сільське господарство розвивається семимильними темпами. Зростання економіки у галузі є. Хоч 2019 рік був важким для нас. Завжди кажу: є п’ять років зростання і один рік занепаду, цінового падіння. Адже це ринок. Переконаний, що 2020 рік компенсує і 2019-й, і наступні роки витягне. Хочу сказати всім аграрникам: наберіться оптимізму. Цей рік переживемо, а наступний у сільському господарстві буде кращим. Усе налагодиться, я в цьому переконаний. Таких підприємств, як наше, небагато. Великих усього вісім. Але підприємств, які є локомотивами економіки, нараховується 49,5 тисячі по Україні. На це все впливає спосіб життя українця в селі. Тому я за те, щоб розвивався малий аграрний бізнес. І ми не є йому конкурентами. Свого часу не всі колгоспи зорієнтувалися так, як ми. Не всі втрималися на плаву. Нам вдалося зберегти майновий колгоспний комплекс, землю, почали розвивати орендно-майнові відносини з жителями сусідніх сіл. І нині ми вже приватне підприємство.

Як вдалося це зробити?

У 90-х я їздив за кордон. Був у Східній Німеччині. Цей досвід мені дуже згодився. Там система ведення господарств була ідентична нашій. Тільки у нас були колгоспи, а в них – кооперативи. Бачив, як там організовують роботу і які є технології. Звісно, вони в усьому нас перевершували. Але це для мене був гарний досвід. І головне, що я там побачив, – як вони реформують суспільно-економічні відносини в кооперативі. Тому коли землю розпайовували, ми зберегли єдиний земельний масив у господарстві. Одними з перших створили спілку селянських господарств. Тобто усе майно поділили між пайовиками. Почали виплачувати дивіденди. Хай вони були невеликі, але та виплата кожного стимулювала.

А хороших людей, однодумців нажили багато?

Таких людей і насправді є дуже багато. Підбираємо кадри дуже ретельно. Якщо хтось із наших спеціалістів дає рекомендацію, то тільки він несе відповідальність за цю людину. У нас дуже демократичні відносини. Маємо справу лише з хорошими людьми. Вісім тисяч орендодавців – чимала кількість людей. І всі вони можуть у будь-яку пору мені зателефонувати.

Що вище людина піднімається соціальною драбиною, то частіше помічає, що поруч із нею меншає потрібних людей. У вас як склалося: почуваєтеся одинаком чи навпаки?

Товаришів у мене дуже багато. Це і колеги, і підприємці. Та й просто різні люди, з якими звела життєва дорога. Для мене друг – це та людина, якій можна довіряти більше, ніж собі. Якщо маєш таку людину, то її треба цінувати. Якщо ж такої людини немає, то завжди знайдуться хороші товариші. А моя найкраща підтримка – це сім’я.

Скільки років ви уже разом з дружиною?

Із 1978 року. Коли познайомилися, то я вже був досить самодостатньою людиною. Працював інженером у колгоспі. Мав машину і хорошу зарплату – отримував 220 радянських рублів. На той час то були чималі гроші. Як то кажуть, був перший хлопець на селі. Що цікаво: батько дружини на той час був головою колгоспу. І вона дала собі обіцянку, що ніколи не вийде заміж за голову колгоспу. Але от як доля склалася. Коли ми одружилися, то ніхто не думав, що я ним стану. Дружина – мій надійний тил. Вона більше опікувалася вихованням дітей, ніж я. Нині вони дорослі. Я можу кілька днів з ними не спілкуватися телефоном. Але вони все одно щодня телефонують мамі. І найперше, що питають, – як у тата справи.

Діти з вами радяться?

Звісно, але лише тоді, коли ухвалюють важливі рішення. Загалом вони дуже самостійні. Сини пов’язали шлях із юриспруденцією. Донька – філолог, викладає в університеті. Себе у моєму бізнесі вони не бачать. Я з дітьми також не радився ніколи. Взагалі у своїй роботі мало з ким радився. Бачу ціль і йду до неї. Бізнес не піде, якщо сходити на половині шляху.

Невже ні з ким не радилися, коли виникла ідея створити на Волині насіннєвий завод?

Мені не раз казали: щоб мати добрий врожай, треба мати хороше насіння. А для цього треба мати свій завод. Їздили у Чехію, Німеччину, Польщу, щоб набратися досвіду. Так, рік придивлялися, як працюють такі підприємства за кордоном. А тоді у німецької фірми замовили обладнання, розробили модель того, що хочемо бачити у себе, а вони це поклали конструкторам на папір і запропонували перелік машин. Коли побудували, то агроном був дуже задоволений. У нас немає цілі багато продавати. Хочемо продавати якісний, хоч і недешевий продукт. Такий, який усім подобався б.

Гадаєте, що настане час, коли і до українців будуть їздити, щоб подивитися, як працюють наші підприємства?

Торік, коли відкривали елеватор, їздили у США в Айову на одне з підприємств, яке виготовляє обладнання для елеваторних комплексів. Перед цим американці приїжджали до нас і дивилися, як відбувається будівництво нашого елеватора. Сказали, що у США так фермери не будують. Що такі елеватори там будують лише в портах. Адже це дуже затратно. В Україні це хоч і затратно, але згодом себе окупить. Тож коли ми приїхали на той завод, вони показали наш відеоролик. Було дуже приємно, бо американці показали нам наші жнива. Коли вони побачили, що у нас з одного гектара урожайність 102 центнери, то взялися за голови. Вони сказали, що ми можемо працювати не гірше за них. Нині вже не так солодко працювати за кордоном, навіть у тій же Польщі, багато водіїв, механізаторів, які там працювали, повертаються до нас на роботу. У нас працює близько 600 людей. Маючи такі технології, можемо брати на роботу лише 300. Але ми так не працюємо, бо провадимо соціально відповідальний бізнес. Так, не можемо давати 20 тисяч зарплати кожному, але по 8-10 тисяч наші працівники мають.

Тож за що любите свою землю?

Земля – наша годувальниця. Чому ж її не любити? Для себе не бачу іншої діяльності, крім роботи з землею. Навіть уявити не можу, що міг би ще робити. Діти іноді кажуть, мовляв, продай усе і матимеш багато грошей. Але я не можу цього зробити. Мною керує постійний розвиток. Дружина теж часто запитує: «Коли зупинишся, скільки тобі вже треба?». А я їй завжди відповідаю, що мені грошей не потрібно, мені треба лише працювати. Адже людині, щоб бути щасливою, потрібний постійний рух і бажання трудитися.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---