Вечір памʼяті Олександра Якимчука та вистава «Хай живе любов»: у луцькому драмтеатрі стартував новий театральний сезон. Фото
У Волинському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка розпочався 86-й театральний сезон. Сцену відкрила легендарна вистава «Хай живе любов» за пʼєсою Александра Фредро. Автором постановки став народний артист України, режисер, актор та митець з великої літери Олександр Якимчук. Розпочали вечір, присвячений його 70-літтю, саме з вшанування памʼяті артиста.
Понад пів століття митець присвятив роботі у драматичному театрі, до останнього був відданий своїй праці, до кожної ролі ставився як до королеви, як і до кожної з партнерок на сцені. Енергійний, харизматичний, обдарований неповторною органікою та особливим чуттям. На жаль, пізно вночі 17 квітня 2023 року його серце перестало битися. І у день його народження, 7 вересня, замість хвилини мовчання, глядачі вшанували памʼять артиста гучними оплесками.Виконувач обов'язків директора театру, заслужений діяч естрадного мистецтва України Сергій Скулинець зазначив, що імʼя Олександра Якимчука назавжди вписане в історію мистецтва Волині, і театр завжди памʼятатиме його неоціненний творчий доробок.«Скажу чесно, настрій сьогодні не святковий, що ми відкриваємо 86-й сезон. Але я ухвалив рішення, що ми маємо відкрити його саме з цієї події – вшанувати пам'ять нашого видатного народного артиста України Олександра Якимчука. І я хочу передусім подякувати вам, глядачі, бо незважаючи на те, що сьогодні відбувається в країні, ви знайшли час і прийшли до театру, щоб ушанувати памʼять нашого артиста», – звернувся з вітальним словом Сергій Скулинець.
Більш детально про життя і творчість митця розповіли ведуча заходу, родичі, друзі та колеги.Батько й мати Олександра родом з Рівненської області. Одного з їхніх батьків розстріляли у Червоній армії. Іншому дали 10 років таборів. Тож 1947 року тата і маму Олександра Павловича разом з ріднею вивезли на поселення в Омськ за те, що мали гріх перед Радянським Союзом. Любили Україну. В Омську вони і познайомилися. Там народився Олександр – 7 вересня 1955 року. Після Хрущовської відлиги усю рідню було реабілітовано. Нарешті можна було повернутися в Україну, проте не в свою область. Мама з бабусею і Сашком лишилися на Волині, а батько якимось чином прилаштувався на роботу в Києві, щоб згодом забрати туди і сім'ю. Та не судилося. У Луцьку він потрапив під поїзд. Після цієї трагедії мама переїхала до Луцька, а через два роки, 1963-го, сюди переїхали і син з бабусею. 1972 року Сашко закінчив середню школу №15.Шкільні вистави у драмгуртку, який вели тоді актори театру Микола Ованесов та Микола Шкуренко, танцювальний,театральний колективи у будинку культури – це можна назвати початком творчого шляху назустріч майбутній професії. Згодом саме Ованесов познайомить юного Олександра із тодішнім директором театру Костянтином Наумовим. Цю мить Олександр Павлович описував так: «Перед входом у театр стояли актори та директор, який подав руку для вітання Ованесову. Той же взяв мою руку і простягнув назустріч, сказавши: «Я привів тобі хлопця замість мене».Театр тримається на самовідданих, закоханих у свою справу людях. Ті, хто сприймає його як звичайне місце роботи, довго тут не затримуються. Ті ж, хто входить сюди як до храму, залишаються назавжди. Саме так трапилося з тоді ще юним хлопцем, а згодом народним артистом України Олександром Павловичем Якимчуком, у трудовій книжці якого записане одне єдине місце роботи – Волинський обласний академічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, куди прийшов відразу по закінченню школи. Із дев'яти людей, яких прослуховували тоді директор театру Костянтин Наумов, головний режисер Борис Лур'є та художня рада як охочих працювати у Волинському театрі, не взяли жодного.Лише 16-річному Сашкові сказали залишити свій номер телефону. А за кілька днів зателефонували і запропонували зануритися у театральну атмосферу, попрацювавши монтувальником декорацій, з перспективою іноді з'являтися на сцені в епізодичних ролях і масових сценах. За рік роботи виходив мало не в усіх репертуарних виставах театру. З 1973 до 1975 року служив у лавах радянської армії, де також активно брав участь у самодіяльності.У 1975 році повернувся в театр, директором якого на той час став заслужений артист України Еділ Ольшевський, на посаду артиста балету, оскільки свого часу танцював у «Волинянці» та Волинському хорі. Не пропускав жодної вистави і часто, коли виникала потреба замінити якогось актора, доводилося грати ті ролі, на які й не сподівався. І нарешті у 1980 році мрія Олександра здійснилася. Його перевели на посаду артиста драми. Заочно закінчив Волинське державне училище культури і мистецтв та Рівненський інститут культури.
Перша дипломна роль – Голохвастова у «За двома зайцями». Образ, який ідеально пасував Якимчуку і до якого він потім не раз повернеться на сцені театру через десятиліття. Це були роки опанування професії і перші успіхи, які засвідчили, що у Волинському театрі зійшла зоря Олександра Якимчука. Він талановито втілював образи у виставах, як-от Захар – «Баб’ячий бунт», Пістряк – «Конотопська відьма», Марчело – «Пристрасті святого Мікаеля», Сганарель – «Лікар не по своїй волі», збагатили акторський досвід також ролі у виставах «Жахливе дівчисько», «Циганка Аза», «Арена», «Сорочинський ярмарок», «Чорна рада», «Ефект везувію» та інші.Природа щедро обдарувала Олександра Якимчука щирим серцем, тонким почуттям гумору, оптимізмом, легкістю у спілкуванні та неймовірною працездатністю.
Любов до театру йому вдалося передати і своїй родині. Його внучка, акторка театру Софія Мартинюк, пригадує: усе її дитинство, усі спогади наповнені безмежно великою любовʼю дідуся.«Жодна мрія, напевно, моя, і, я думаю, моєї сім'ї не обходилася без його участі. Він впливав на всі наші рішення. Хоч і казав, що голова сім'ї бабуся, але його сила, напевно, тримала всю нашу родину і тримає її досі. Хоча спочатку я казала, що ніколи не буду в театрі, не буду актрисою, але дідусь завжди казав: час покаже», – ділиться спогадами Софія Мартинюк.
Олександр Павлович був справжнім митцем – вів власну передачу на волинському державному телебаченні, був художником-постановником кількох вистав театру, автором лібретто і віршів до різних постановок.На початку 2022 року почав роботу над виставою «Хай живе любов» і навіть під час лікарняного давав настанови щодо премʼєри, на якій через стан здоровʼя так і не зміг побувати.
Тож одразу після вшанування памʼяті митця розпочалася вистава «Хай живе любов» Александра Фредро – остання постановка видатного волинського митця, який понад 50 років дарував свій талант та любов улюбленому театру. На сцені ожила комедійна історія, де запальні гусари на чолі з майором вирішили знайти омріяний спокій у маєтку товариша. Умова одна: жодних жінок. Та все змінюється, коли несподівано приїздять сестри господаря разом із веселими служницями та юною панною Зосею. Для неї вже підібрано нареченого – самого власника маєтку, який, утім, не поспішає залишати холостяцьке життя.Так починається дотепне протистояння дам і гусарів, повне інтриг, комічних непорозумінь та романтичних пригод. І, звісно, у фіналі панує почуття, яке здатне подолати всі суперечки, – кохання.
Христина КРОТ
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Понад пів століття митець присвятив роботі у драматичному театрі, до останнього був відданий своїй праці, до кожної ролі ставився як до королеви, як і до кожної з партнерок на сцені. Енергійний, харизматичний, обдарований неповторною органікою та особливим чуттям. На жаль, пізно вночі 17 квітня 2023 року його серце перестало битися. І у день його народження, 7 вересня, замість хвилини мовчання, глядачі вшанували памʼять артиста гучними оплесками.Виконувач обов'язків директора театру, заслужений діяч естрадного мистецтва України Сергій Скулинець зазначив, що імʼя Олександра Якимчука назавжди вписане в історію мистецтва Волині, і театр завжди памʼятатиме його неоціненний творчий доробок.«Скажу чесно, настрій сьогодні не святковий, що ми відкриваємо 86-й сезон. Але я ухвалив рішення, що ми маємо відкрити його саме з цієї події – вшанувати пам'ять нашого видатного народного артиста України Олександра Якимчука. І я хочу передусім подякувати вам, глядачі, бо незважаючи на те, що сьогодні відбувається в країні, ви знайшли час і прийшли до театру, щоб ушанувати памʼять нашого артиста», – звернувся з вітальним словом Сергій Скулинець.
Більш детально про життя і творчість митця розповіли ведуча заходу, родичі, друзі та колеги.Батько й мати Олександра родом з Рівненської області. Одного з їхніх батьків розстріляли у Червоній армії. Іншому дали 10 років таборів. Тож 1947 року тата і маму Олександра Павловича разом з ріднею вивезли на поселення в Омськ за те, що мали гріх перед Радянським Союзом. Любили Україну. В Омську вони і познайомилися. Там народився Олександр – 7 вересня 1955 року. Після Хрущовської відлиги усю рідню було реабілітовано. Нарешті можна було повернутися в Україну, проте не в свою область. Мама з бабусею і Сашком лишилися на Волині, а батько якимось чином прилаштувався на роботу в Києві, щоб згодом забрати туди і сім'ю. Та не судилося. У Луцьку він потрапив під поїзд. Після цієї трагедії мама переїхала до Луцька, а через два роки, 1963-го, сюди переїхали і син з бабусею. 1972 року Сашко закінчив середню школу №15.Шкільні вистави у драмгуртку, який вели тоді актори театру Микола Ованесов та Микола Шкуренко, танцювальний,театральний колективи у будинку культури – це можна назвати початком творчого шляху назустріч майбутній професії. Згодом саме Ованесов познайомить юного Олександра із тодішнім директором театру Костянтином Наумовим. Цю мить Олександр Павлович описував так: «Перед входом у театр стояли актори та директор, який подав руку для вітання Ованесову. Той же взяв мою руку і простягнув назустріч, сказавши: «Я привів тобі хлопця замість мене».Театр тримається на самовідданих, закоханих у свою справу людях. Ті, хто сприймає його як звичайне місце роботи, довго тут не затримуються. Ті ж, хто входить сюди як до храму, залишаються назавжди. Саме так трапилося з тоді ще юним хлопцем, а згодом народним артистом України Олександром Павловичем Якимчуком, у трудовій книжці якого записане одне єдине місце роботи – Волинський обласний академічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, куди прийшов відразу по закінченню школи. Із дев'яти людей, яких прослуховували тоді директор театру Костянтин Наумов, головний режисер Борис Лур'є та художня рада як охочих працювати у Волинському театрі, не взяли жодного.Лише 16-річному Сашкові сказали залишити свій номер телефону. А за кілька днів зателефонували і запропонували зануритися у театральну атмосферу, попрацювавши монтувальником декорацій, з перспективою іноді з'являтися на сцені в епізодичних ролях і масових сценах. За рік роботи виходив мало не в усіх репертуарних виставах театру. З 1973 до 1975 року служив у лавах радянської армії, де також активно брав участь у самодіяльності.У 1975 році повернувся в театр, директором якого на той час став заслужений артист України Еділ Ольшевський, на посаду артиста балету, оскільки свого часу танцював у «Волинянці» та Волинському хорі. Не пропускав жодної вистави і часто, коли виникала потреба замінити якогось актора, доводилося грати ті ролі, на які й не сподівався. І нарешті у 1980 році мрія Олександра здійснилася. Його перевели на посаду артиста драми. Заочно закінчив Волинське державне училище культури і мистецтв та Рівненський інститут культури.
Перша дипломна роль – Голохвастова у «За двома зайцями». Образ, який ідеально пасував Якимчуку і до якого він потім не раз повернеться на сцені театру через десятиліття. Це були роки опанування професії і перші успіхи, які засвідчили, що у Волинському театрі зійшла зоря Олександра Якимчука. Він талановито втілював образи у виставах, як-от Захар – «Баб’ячий бунт», Пістряк – «Конотопська відьма», Марчело – «Пристрасті святого Мікаеля», Сганарель – «Лікар не по своїй волі», збагатили акторський досвід також ролі у виставах «Жахливе дівчисько», «Циганка Аза», «Арена», «Сорочинський ярмарок», «Чорна рада», «Ефект везувію» та інші.Природа щедро обдарувала Олександра Якимчука щирим серцем, тонким почуттям гумору, оптимізмом, легкістю у спілкуванні та неймовірною працездатністю.
Любов до театру йому вдалося передати і своїй родині. Його внучка, акторка театру Софія Мартинюк, пригадує: усе її дитинство, усі спогади наповнені безмежно великою любовʼю дідуся.«Жодна мрія, напевно, моя, і, я думаю, моєї сім'ї не обходилася без його участі. Він впливав на всі наші рішення. Хоч і казав, що голова сім'ї бабуся, але його сила, напевно, тримала всю нашу родину і тримає її досі. Хоча спочатку я казала, що ніколи не буду в театрі, не буду актрисою, але дідусь завжди казав: час покаже», – ділиться спогадами Софія Мартинюк.
Олександр Павлович був справжнім митцем – вів власну передачу на волинському державному телебаченні, був художником-постановником кількох вистав театру, автором лібретто і віршів до різних постановок.На початку 2022 року почав роботу над виставою «Хай живе любов» і навіть під час лікарняного давав настанови щодо премʼєри, на якій через стан здоровʼя так і не зміг побувати.
Тож одразу після вшанування памʼяті митця розпочалася вистава «Хай живе любов» Александра Фредро – остання постановка видатного волинського митця, який понад 50 років дарував свій талант та любов улюбленому театру. На сцені ожила комедійна історія, де запальні гусари на чолі з майором вирішили знайти омріяний спокій у маєтку товариша. Умова одна: жодних жінок. Та все змінюється, коли несподівано приїздять сестри господаря разом із веселими служницями та юною панною Зосею. Для неї вже підібрано нареченого – самого власника маєтку, який, утім, не поспішає залишати холостяцьке життя.Так починається дотепне протистояння дам і гусарів, повне інтриг, комічних непорозумінь та романтичних пригод. І, звісно, у фіналі панує почуття, яке здатне подолати всі суперечки, – кохання.
Христина КРОТ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0





























































Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.