Віктор Чорнуха: «Будівельник – професія творча»

Напередодні Дня будівельника, який цьогоріч відзначається в Україні 14 серпня, голова наглядової ради ПАТ «Луцьксантехмонтаж №536», заслужений будівельник України Віктор Чорнуха розповів «ВН», чому передав владу сину, чому йому не спиться ночами і чим йому подобається волинський губернатор та луцький мер.

– Цьогоріч на вашому підприємстві стались суттєві кадрові зміни. Генеральним директором обрали вашого сина Ігоря. Плануєте спокійно відпочити на пенсії?

– Впродовж 29 з лишком років я був головою правління. Спочатку був начальником, а вже потім головою правління ВАТ «Луцьксантехмонтаж». Я прийшов в те крісло, в той кабінет, коли мені ще не було 30 років. Це збіг обставин такий символічний – цифра 29.

Тоді я прийняв маленький, такий собі немічний колектив зі 120 людей. Це була вузькоспеціалізована фірма. Але своєю працею я сформував такий потужний будівельний колектив. І ми пережили всі ті бурі криз. Навіть останню кризу, через яку втратили багато, подолали.

Але планова робота щодо передачі влади сину, так би мовити, велась мною давно. Він, закінчивши юридичний факультет, все одно обрав професію будівельника, як і я. Він пройшов усе, починаючи з найнижчих посад. Був прорабом, начальником дільниці на заводі, потім був начальником спеціалізованого управління «Луцькспецбуд».

Він дивився на мій стиль роботи, стиль управління, на стосунки із замовниками та іншими підрядниками. І я довго чекав того моменту, коли я повірю в свого сина, побачу, що він зможе виконувати ті обов’язки, ті надскладні навантаження, які я витримував все життя.

І от цьогоріч у квітні акціонери обрали його генеральним директором, з моєї подачі, звісно. А я став директором наглядової ради. Я йому підписую контракти все одно як голова наглядової ради. Ну, і поки у мене є здоров’я, я також працюю. Скільки в день можна працювати, десять і більше годин, я працюю, як і працював.

Я його підтримую, враховуючи, що зараз в нас є особливі, дуже важливі завдання. Я підтримую, перестраховую. Але, знаєте, за цей короткий період я зробив висновок, що не помилився. Як керівник він і принциповий, і різкий, і запитає, і потурбується.

– Тобто тепер є два керівника, але таких, які між собою завжди знайдуть спільну мову, як батько з сином?

– Ні, це не так. Всі ці 11 років я був вимогливим до сина. До нього більше вимог було, ніж до чужих. От такий я вредний батько. Тому увесь цей період він був у жорстких рукавицях заради одного – заради того, щоб він виріс нормальним керівником та нормальною людиною.

– Зараз прискореними темпами триває реконструкція Ягодинської митниці. Чи вдасться виконати роботи у заплановані строки?

– Так, нині ми займаємось реконструкцією Ягодинської митниці. У минулому році ми виграли тендер. Там фігурує сума 48,4 мільйонів гривень. Згідно угоди, ми мали проводити реконструкцію впродовж року. Оскільки фінансування не було аж до червня, то зараз ми виконуємо роботи посиленими темпами.
Губернатор викликав і запитав чи вдасться мені здати цей об’єкт за два з половиною місяці, якщо він доб’ється, аби гроші різко поступили. Я подумав і дав добро.

Кошти поступають і роботи виконуються. Є навіть відповідне доручення Президента Віктора Януковича – закінчити реконструкцію Ягодинської митниці до 15 вересня 2011 року. Тому це буде рекорд по сумах і темпах будівництва.

Я навіть іноді погано сплю, щоб не підвести губернатора. До речі, збираються відкривати митницю два президенти – і польський, і український.

От тому ми зараз дуже і дуже перевантажені. Син в Ягодині сидить практично постійно, він керує цим процесом. Це для нього такий державний іспит.

Крім того, виконуємо й багато соціальних об’єктів зараз. Це й Іваничівська лікарня, і ліцей воєнної підготовки, і школи, і садочки.

А ще зараз в Зимненському монастирі ми будуємо сестринський корпус. Це дуже важкий об’єкт, який будується за спонсорські кошти. В цьому корпусі будуть відпочивати, ночувати паломники. Ігуменя Стефана дуже серйозно над цим попрацювала.

У вересні буде дуже цікава дата – 1010 років монастирю і 20 років, як вона там господарює. На відкриття ігуменя Стефана запросила Президента.

– Останніх два-три роки будівництво послабилось, навіть часткового призупинилось, зокрема і будівництво житла. Розкажіть, які ваші об’єкти були заморожені, що ви втратили і що цьогоріч вже встигли надолужити?

– Якщо пригадувати 2005, 2007 і перше півріччя 2008 років, то це був підйом у всьому – у показниках, в обсягах. До речі у 2004-2006 роках Луцьк займав перше місце за кількістю квадратних метрів, збудованих на душу населення. Не Київ, а Луцьк.

Але у другому півріччі 2008 року, коли Кабінет міністрів став боротися з інфляцією, то першими відчули кризу саме будівельники. Прикрили іпотеку, прикрили кредитувати людей, які хотіли мати житло. Відповідно це зупинило будівництво.

В той же час перестали фінансувати різні соціальні програми. Але, враховуючи показники 2007 року, 2008-й виглядав більш-менш пристойно. А от вже 2009 рік став прірвою. Нікому будівельники стали непотрібні, виживайте, як хочете. У 2009 році ми наробили 14 мільйонів збитків.

Люди трималися до останнього, враховуючи, що у нас є колективний договір, що відсутня зарплата в конвертах. Завантаженість була дуже мала – 30-40%. Ми все-таки зберегли головний кістяк колективу. Якщо на початку 2008 року було близько тисячі шістсот людей, то до сьогодні ми зберегли майже тисячу.

У першому півріччі 2010 року мали ту ж проблему, але вже у другому півріччі 2010 року ми вже були нормально завантажені. Помалу почав рухатись ринок житла, з’явилась державна програма «Доступне житло». І ми стали працювати у режимі середнього навантаження.

Повірте, якщо ти надто перевантажений, як сьогодні, то це легше, ніж коли я не можу дати роботи людям, які тобі довіряють. Це легше, ніж пояснювати своїм працівникам, що не я винний у відсутності замовлень.

І вже у 2011 році з травня почалось навантаження. Дуже багато для цього робить губернатор. Я знаю його зусилля, знаю всі його плани. З ним нам просто пощастило. Я вам прогнозую, що 2011 рік буде удвічі потужніший за обсягами будівельно-монтажних робіт, ніж 2010 рік. Скільки шкіл, скільки лікарень, скільки комунальних об’єктів. І це все заслуга Бориса Петровича.

Так само радує мене те, що робить новий мер Луцька Микола Романюк. Ті попередні 5 років каденції депутатського корпусу Луцької міської ради – це одні втрати для Луцька. Місто навіть на рівні не трималось, а лише падало. Це були люди ні слова, ні діла, ні професіоналізму.

От прийняв новий мер біля 200 мільйонів різних боргів. Ну, як можна передавати таку спадщину? І в той же час Микола Ярославович робить всі довгобуди, зокрема славнозвісний міст на залізничному вокзалі.

Знаєте, будівництво – це такий собі лакмусовий папір. Якщо тільки починається економічна криза, то в першу чергу нікому не потрібними лишаються будівельники. І якщо тільки держава вибирається з економічної кризи, то будівельникам не вистачає робочих рук. Це закон усіх економічних криз.

– Які житлові об’єкти будуєте нині?

– Ми єдині, хто зараз активно будує житло. Ми не зупинялися. Темпи будівництва житла задає економічна ситуація в державі та благополуччя людей. Бо все це будується за гроші інвесторів, які довіряють. На щастя, за всі роки нашого перебування на ринку будівництва житла ми не обманули жодної людини. І на якість будівництва не було претензій, нічого такого.

В кожній квартирі, яку ми здали, у нас стоїть індивідуальне опалення. Це найвигідніше на сьогодні. Ми будуємо в основному за рахунок кредитів і оборотних коштів, які маємо. Ми будуємо, бо знаємо, що люди підуть в той будинок, який закінчений. Ми будуємо наперед, фінансуючи своїм коштом. І вже навздогін люди розбирають готові квартири.

От вже цьогоріч у червні ми здали 81 квартиру на вулиці Стрілецькій. Там близько семи тисяч квадратних метрів. Активно будую біля «Срібних лелек». Там буде дуже красивий будинок, з офісами. Вперше в нас на Волині на фасаді дев'ятиповерхівки застосований «рваний камінь». До речі, це єдиний будинок, який зараз будується у дві зміни. Планується здати його у першому півріччі наступного року. Хоча все йде до того, що я його здам в цьому році.

Розпочали дуже красивий монолітний будинок на Київській площі. Там буде три під’їзди, 125 квартир. Буде два поверхи офісів. Там дуже важкий проект, бо ми ніде на 8-9 метрів глибини не робили цілі поверхи. Просто ми вибирали ґрунти до твердих, щоб можна було ставити будинок.

Найближчим часом, протягом тижня-двох, ми почнемо ще один будинок на вулиці Стрілецькій, три під’їзди. Це по контракту з прикордонниками, ми цей тендер виграли 5-6 років тому. Три роки міська рада не видавала акт на землю, тому не могли будувати в оті стабільні роки – 2006, 2007, 2008. А потім розпочалась криза. Нам дали документи нарешті, але це вже не той темп будівництва, не та потреба у житлі і так далі.

Ціни в межах 6-7 тисяч за квадратний метр. До речі, за останнє півріччя ціни на матеріали подорожчали на 30-40%. Це і відіб’ється на вартості житла.

От, наприклад, у минулому році той будинок, який ми здали на Стрілецькій, квадратний метр ми здавали по 5 тисяч, а зараз по 6. В основному після здорожчання будматеріалів вартість житла зросла на 10%.

– Наскільки ефективною є програма «Доступне житло»?

– В минулому році урядом вперше була застосована програма доступного житла, яка йшла через молодіжний фонд. Тоді близько 30 сімей придбало це житло. 30% від опосередкованої вартості безкоштовно давала держава. До 50% людина повинна була мати.

От, наприклад, квартира коштує 400 тисяч. В минулому році держава давала близько 100 тисяч. Ще 100 тисяч треба мати своїх – майже половина вартості. І ті, і ті кошти кладуться в «Ощадбанк». І 200 тисяч був зобов’язаний видати «Ощадбанк» кредиту під 16% річних. Якщо врахувати, що безкоштовно 100 тисяч, то там виходить не 16% річних, а 10, 9 або 8%.

Там ще була обов’язкова умова – щоб люди стояли на черзі. Не важливо де, в Луцьку, чи в районі, але обов’язково на черзі, щоб мати право купити квартиру за цією програмою.

А от вже в цьому році Волинь не потрапила до цієї програми, хоча пропонувалось кілька хороших новозбудованих будинків. Волині не виділили ні копійки на цей рік, хоча умови цьогоріч вже набагато ліпші.

Опосередкована вартість минулого року була 4 тисячі 290, зараз – 4 тисячі 700. В такому разі людина має право отримати від держави 130-140 тисяч. Людині лишається мати близько 70 тисяч. А «Ощадбанк» зараз видає не під 16%, а під 10%. Тобто в результаті виходив би такий собі європейський кредит – 3-4%. А комісія мала безпідставні претензії до документів на Волині.

Сьогодні молодим сім’ям катастрофічно треба житло. А інших ефективних програм в нашій державі просто немає.

– Як, на вашу думку, повинні втілюватись ідеї надання соціального та молодіжного житла?

– Дуже багато розмов про соціальне, доступне, дешеве житло. Але хто його буде будувати, якщо ціни на матеріали ростуть? Воно й так на грані рентабельності.

Щодо соціального житла, то рецепт простий – не треба нікому безкоштовно надавати земельні ділянки. В нас роздавали направо і наліво. Я кажу про минулу владу. Я не міг як депутат обласної ради добитись хоча б одного протоколу з сесії, це була секретна інформація.

А потім ті земельні ділянки мені пропонували купити під будівництво. Підприємці приходили і торгувались. Тому треба землю продавати на аукціоні. Інших варіантів я не бачу, або за кошти, або за “квадратні метри” для людей, які дуже потребують покращення житлових умов.

– Часто говорять про те, що «хрущовки», панельні будинки відпрацювали своє. Який стан цих будинків? Чи можуть вони становити небезпеку для їхніх мешканців?

– Ми дійсно на порозі, коли гарантійні терміни на житло вичерпуються. «Хрущовки» я б ще не чіпав. Вони погано сплановані, але капітально зроблені. Якісна цегла стоятиме 100 років.

А от панельне домобудування має свій термін. По-моєму, його термін – 49 років. То, враховуючи, що наш панельний завод запрацював у 1982 році, деяким будинкам вже під 30 років. Тому їм ще лишилось стояти до 20 років, якщо вони, звісно, якісно зроблені. Якщо неякісно, то вони почнуть сипатись і завалюватись ще раніше.

Тому стоїть питання – або на їхньому місці будувати висотки, щоб було вигідно, або розробляти проекти підсилення, утеплення цих будинків. Але все одно це все дуже дорого. Я не хочу накаркати, але це так.

– Ви є почесним громадянином Луцька? Часто користуєтесь цим посвідченням, наприклад, у громадському транспорті?

– Я ні разу в житті не користувався цими привілегіями. Я в житті цього посвідчення не вийняв і нікому не показав. Я досить самодостатня людина і мені навіть соромно десь ним світити.

А громадським транспортом я дуже рідко користуюсь – десь раз на три роки. І то у випадку, якщо треба чарку випити, а водія поруч немає.

– Свій будинок зводили власноруч?

– Власний будинок я почав будувати у 1989 році. Будував 5 років. У 1994 році я вселився. Я вже тоді був дуже зайнятий, тому винаймав людину, яка цим займалась. Якщо чесно, то прорабом в мене був колишній в’язень, який нізащо відсидів у тюрмі. В моїх очах він був порядний, ні в чому мене не обманув. А тесть покійний охороняв територію. Звісно, тоді матеріали були не ті. А от вже син мій має сучасний будинок. Живе по сусідству.

– А хотіли б щось змінити, зважаючи на усі новації у будівництві?

– Звісне діло. Перш за все параметри. Пригадую, що починав будувати разом з Кривицьким, Похою і Ольховим. Один проект. Один навпроти одного. Я вже тоді думав, навіщо ми такий великий будуємо. Вони всі неподобудовували, попродавали. Тільки я добудував і живу.

Він надто великий. Але насправді він не потрібен такий. Він повинен бути невеликий, приземистий. Такий, як я збудував сину. Щоб наверху була одна-дві кімнатки. А в нас луна йде. Ми вдвох з жінкою, син окремо, донька окремо.

Тому перш за все раджу усім – не треба сьогодні будувати великі будинки. Треба будувати енергоощадні з гарним зеленим подвір’ям. Я б змінив саме це.

– Що б ви побажали колегам напередодні професійного свята?

– Моя професія – це той наркотик, яким я живу все життя. Я завжди кажу, що будівельник не може бути холоднокровним, треба з ранку до ночі думати, перейматись роботою. Її треба любити, бо насправді це професія творча.

З професійним святом вітаю перш за все свій колектив. Дай, Боже, кожній сім’ї, хто зв’язав долю з нашим колективом, здоров’я, благополуччя і матеріальних благ. За всі роки в нас не було сварок, хай так і далі буде.

Так само щиро вітаю всіх волинських будівельників. Бажаю чесних замовників та відсутності криз. Хочеться, щоб наші руки були постійно потрібні і щоб гарні фахівці не втікали на заробітки за кордон.

Розмовляла Ірина КАЧАН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---