На Волині провели в останню дорогу Захисника Володимира Карпука
Сьогодні Ковельська громада зібралася, щоб провести в останню земну дорогу свого земляка, учасника АТО, волонтера, людину, яка у непрості для держави часи стала на її захист і дбала про спокій у нашому місті – молодшого сержанта Ковельського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Володимира Карпука.
Про те, яким він був і який шлях пройшов, під час громадянської панахиди говорив міський голова Ігор Чайка.
Практично все життя Володимира було пов’язане з Ковелем. Володимир народився 17 грудня 1975 року. Навчався у школі № 11, після дев’ятого класу вступив до Шацького лісового технікуму. Пройшов строкову службу, після чого повернувся до рідного міста і почав будувати своє життя.
Працював у КП «Добробут», «Ковельтепло», на залізниці, у приватних підприємствах.
Коли у 2014 році росія розпочала війну проти України, Володимир багато думав про те, що його місце – поруч із тими, хто боронить державу. І у 2017 році вирішив підписати контракт.
Півтора року служив у розвідці. У його підпорядкуванні було шестеро бійців, і він завжди найбільше переживав за кожного з них, вважав своїм обов’язком берегти хлопцям життя. За сумлінну службу був нагороджений пам’ятною медаллю військової розвідки.
Участь у бойових діях під час АТО залишила свій слід – підірвала здоров’я, забрала внутрішній спокій. Особливо важко він пережив втрату свого бойового побратима і друга, теж Володимира, родом із Черкащини.
Навіть після демобілізації ті події ще довго були з ним – у спогадах, у думках, у снах.
Щоб знайти душевну рівновагу, Володимир багато часу проводив за улюбленими справами – мисливством і риболовлею. Особливим місцем для нього було озеро Святе. Разом із мамою, Ніною Іванівною, вони часто їздили у цей чарівний куточок Полісся. У кожного був свій човен, свої рибальські історії. До них приєднувалися друзі. Могли тижнями жити в наметах, готувати їжу на вогнищі, рибалити, просто бути серед природи.
Повномасштабне вторгнення знову змінило життя Володимира, як і кожного українця. Він одразу вступив до добровольчого формування територіальної громади і разом з іншими ковельчанами патрулював місто.
У цей непростий час доля подарувала йому важливі зустрічі.
Він познайомився з Наталею. Вони стали одне для одного підтримкою, опорою, близькими людьми. Офіційно оформити стосунки не встигли, але жили як справжня родина.
Тоді, крім мами, доньки Тетяни та сина Владислава, у Володимира з’явилася ще одна велика родина. Він щиро прийняв дітей Наталі, а для маленького Даміра – її онука – став справжнім дідусем. Вони разом гуляли містом, ходили до річки, гралися, проводили час. І саме в таких простих моментах він був по-справжньому щасливим.
Ще однією важливою людиною у його житті став волонтер із Велика Британія – Девід Гастон. Від перших днів війни він допомагав Україні, привозив необхідне нашим захисникам і людям, які живуть на прифронтових територіях.
Володимир неодноразово їздив разом із ним на схід України. Спільна справа переросла у щирі товариські відносини.
Поблизу лінії фронту Володимир бачив багато людського болю. Одного разу він привіз на Волинь тіла трьох загиблих воїнів – це була одна з найважчих і найдовших доріг його життя.
А у лютому цього року його мобілізували. З огляду на стан здоров’я він проходив службу на Волині, у п’ятому відділі Ковельського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у Старій Вижівці.
10 квітня під час виконання службових обов’язків йому стало зле – стався гіпертонічний криз, він знепритомнів і впав у кому.
Медики боролися за його життя до останнього. Але, на жаль, 1 травня, після перенесеного інсульту, серце Володимира Карпука зупинилося. Йому було лише 50...
Сьогодні з Великої Британії приїхав попрощатися з Володимиром Карпуком волонтер Девід Гастон. Він дуже щиро і тепло говорив про свого українського товариша, розповів про те, як вони неодноразово їздили на схід, як люди з різних країн, розмовляючи різними мовами, змогли знаходити порозуміння та долати разом кілька тисяч кілометрів.
За словами Девіда, у Володимира була своя секретна зброя.
– Перше – це чудовий український гумор, який, як виявилося, дуже подібний до гумору британської армії, в якій я служив. Якось так дуже швидко ми зрозуміли це, і це дозволило нам дуже гарно спілкуватися. Наступна секретна зброя, яку він називав – «дядько Гугл».
Він розповів, що у 2022–2023 роках вони дуже багато подорожували разом. Інколи вони були просто вдвох, інколи до них приєднувалися інші члени команди з України. Всі разом відвідували місця, які були дуже близькими до передової, щоб надати допомогу цивільним і військовим.
Як зазначив волонтер з Великої Британії, кожен, хто їздив у ці місця, відчував страх – і дуже багато страху.
– Але Вова ніколи не казав мені, що ми не маємо їхати в ці місця. Він завжди підтримував мене на передовій і часом казав мені: «Ти – божевільний хлопець». Я не знаю, хто з нас був божевільнішим.
Він згадував, що саме такі маленькі речі, які супроводжували їх у дорозі, робили роботу простішою. Втім, було й гаряче.
– Остання поїздка разом... Ми відвідали хлопців у Слов’янську, Куп’янську та Бахмуті. І поїхали забирати загиблих Героїв. Тоді я вперше побачив його дуже сумним.
Девід зізнався, що подорожував з багатьма волонтерами, але якби довелося обрати одного – це завжди був би Вова. Через його почуття гумору та глибоке розуміння того, як це – бути солдатом на передовій.
– Вова називав мене «мій англійський брат». Це найбільший комплімент, який я колись чув. У британській армії ми говоримо: солдат ніколи не загинув, поки його ім’я пам’ятають. Скільки мені доведеться жити, я завжди згадуватиму його ім’я, тому що він був справжнім і відданим другом, – поділився він особливо особистими словами на завершення своєї промови.
«В Україні теж кажуть: людина живе доти, доки її пам’ятають. Дякуємо Володимиру за любов до своєї країни. За службу. За небайдужість. За вміння бути поруч тоді, коли це було найбільш потрібно.
Від усієї громади висловлюємо щирі співчуття мамі Ніні Іванівні, доньці Тетяні з родиною, сину Владиславу, сестрі Валентині, дружині Наталі, її дітям, друзям, побратимам – усім, хто любив, поважав і цінував Володимира», – йдеться у повідомленні громади.
Поховали Володимира Карпука на Алеї Героїв міського кладовища.
Редакція Волинських Новин висловлює щирі співчуття рідним. Вічна пам’ять і слава!
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Про те, яким він був і який шлях пройшов, під час громадянської панахиди говорив міський голова Ігор Чайка.
Практично все життя Володимира було пов’язане з Ковелем. Володимир народився 17 грудня 1975 року. Навчався у школі № 11, після дев’ятого класу вступив до Шацького лісового технікуму. Пройшов строкову службу, після чого повернувся до рідного міста і почав будувати своє життя.
Працював у КП «Добробут», «Ковельтепло», на залізниці, у приватних підприємствах.
Коли у 2014 році росія розпочала війну проти України, Володимир багато думав про те, що його місце – поруч із тими, хто боронить державу. І у 2017 році вирішив підписати контракт.
Півтора року служив у розвідці. У його підпорядкуванні було шестеро бійців, і він завжди найбільше переживав за кожного з них, вважав своїм обов’язком берегти хлопцям життя. За сумлінну службу був нагороджений пам’ятною медаллю військової розвідки.
Участь у бойових діях під час АТО залишила свій слід – підірвала здоров’я, забрала внутрішній спокій. Особливо важко він пережив втрату свого бойового побратима і друга, теж Володимира, родом із Черкащини.
Навіть після демобілізації ті події ще довго були з ним – у спогадах, у думках, у снах.
Щоб знайти душевну рівновагу, Володимир багато часу проводив за улюбленими справами – мисливством і риболовлею. Особливим місцем для нього було озеро Святе. Разом із мамою, Ніною Іванівною, вони часто їздили у цей чарівний куточок Полісся. У кожного був свій човен, свої рибальські історії. До них приєднувалися друзі. Могли тижнями жити в наметах, готувати їжу на вогнищі, рибалити, просто бути серед природи.
Повномасштабне вторгнення знову змінило життя Володимира, як і кожного українця. Він одразу вступив до добровольчого формування територіальної громади і разом з іншими ковельчанами патрулював місто.
У цей непростий час доля подарувала йому важливі зустрічі.
Він познайомився з Наталею. Вони стали одне для одного підтримкою, опорою, близькими людьми. Офіційно оформити стосунки не встигли, але жили як справжня родина.
Тоді, крім мами, доньки Тетяни та сина Владислава, у Володимира з’явилася ще одна велика родина. Він щиро прийняв дітей Наталі, а для маленького Даміра – її онука – став справжнім дідусем. Вони разом гуляли містом, ходили до річки, гралися, проводили час. І саме в таких простих моментах він був по-справжньому щасливим.
Ще однією важливою людиною у його житті став волонтер із Велика Британія – Девід Гастон. Від перших днів війни він допомагав Україні, привозив необхідне нашим захисникам і людям, які живуть на прифронтових територіях.
Володимир неодноразово їздив разом із ним на схід України. Спільна справа переросла у щирі товариські відносини.
Поблизу лінії фронту Володимир бачив багато людського болю. Одного разу він привіз на Волинь тіла трьох загиблих воїнів – це була одна з найважчих і найдовших доріг його життя.
А у лютому цього року його мобілізували. З огляду на стан здоров’я він проходив службу на Волині, у п’ятому відділі Ковельського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у Старій Вижівці.
10 квітня під час виконання службових обов’язків йому стало зле – стався гіпертонічний криз, він знепритомнів і впав у кому.
Медики боролися за його життя до останнього. Але, на жаль, 1 травня, після перенесеного інсульту, серце Володимира Карпука зупинилося. Йому було лише 50...
Сьогодні з Великої Британії приїхав попрощатися з Володимиром Карпуком волонтер Девід Гастон. Він дуже щиро і тепло говорив про свого українського товариша, розповів про те, як вони неодноразово їздили на схід, як люди з різних країн, розмовляючи різними мовами, змогли знаходити порозуміння та долати разом кілька тисяч кілометрів.
За словами Девіда, у Володимира була своя секретна зброя.
– Перше – це чудовий український гумор, який, як виявилося, дуже подібний до гумору британської армії, в якій я служив. Якось так дуже швидко ми зрозуміли це, і це дозволило нам дуже гарно спілкуватися. Наступна секретна зброя, яку він називав – «дядько Гугл».
Він розповів, що у 2022–2023 роках вони дуже багато подорожували разом. Інколи вони були просто вдвох, інколи до них приєднувалися інші члени команди з України. Всі разом відвідували місця, які були дуже близькими до передової, щоб надати допомогу цивільним і військовим.
Як зазначив волонтер з Великої Британії, кожен, хто їздив у ці місця, відчував страх – і дуже багато страху.
– Але Вова ніколи не казав мені, що ми не маємо їхати в ці місця. Він завжди підтримував мене на передовій і часом казав мені: «Ти – божевільний хлопець». Я не знаю, хто з нас був божевільнішим.
Він згадував, що саме такі маленькі речі, які супроводжували їх у дорозі, робили роботу простішою. Втім, було й гаряче.
– Остання поїздка разом... Ми відвідали хлопців у Слов’янську, Куп’янську та Бахмуті. І поїхали забирати загиблих Героїв. Тоді я вперше побачив його дуже сумним.
Девід зізнався, що подорожував з багатьма волонтерами, але якби довелося обрати одного – це завжди був би Вова. Через його почуття гумору та глибоке розуміння того, як це – бути солдатом на передовій.
– Вова називав мене «мій англійський брат». Це найбільший комплімент, який я колись чув. У британській армії ми говоримо: солдат ніколи не загинув, поки його ім’я пам’ятають. Скільки мені доведеться жити, я завжди згадуватиму його ім’я, тому що він був справжнім і відданим другом, – поділився він особливо особистими словами на завершення своєї промови.
«В Україні теж кажуть: людина живе доти, доки її пам’ятають. Дякуємо Володимиру за любов до своєї країни. За службу. За небайдужість. За вміння бути поруч тоді, коли це було найбільш потрібно.
Від усієї громади висловлюємо щирі співчуття мамі Ніні Іванівні, доньці Тетяні з родиною, сину Владиславу, сестрі Валентині, дружині Наталі, її дітям, друзям, побратимам – усім, хто любив, поважав і цінував Володимира», – йдеться у повідомленні громади.
Поховали Володимира Карпука на Алеї Героїв міського кладовища.
Редакція Волинських Новин висловлює щирі співчуття рідним. Вічна пам’ять і слава!
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
У Луцькому геріатричному пансіонаті проведуть ремонт
Сьогодні 17:20
Сьогодні 17:20
На війні загинув військовий з Волині Євген Кац
Сьогодні 16:52
Сьогодні 16:52
Помер 34-річний волинський поліцейський Дмитро Домрін
Сьогодні 14:56
Сьогодні 14:56
Міськрада на Волині за 900 тисяч продає землю під АЗС
Сьогодні 13:58
Сьогодні 13:58
.jpg)
.jpg)
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.