«Візьму ті сумки, якщо ви любите Україну так, як я», – 86-річна лучанка до поліцейських

Коли їй було 14 років, вона бачила головнокомандувача УПА Романа Шухевича. У 86 вона відповідає поліцейським, які принесли їй сумки з продуктами: «Хлопці, а ви бандерівці? Бо я бандерівка. Візьму ті сумки, якщо ви любите Україну так, як я її люблю».

Про долю лучанки Ольги Клим йдеться у матеріалі газети Волинські Новини №37 (85) від 21 вересня 2017 року.

Маленька і худенька, у кутку в кріслі за великим столом старенька бабуся – як горошина на долоні. Сиве коротке волосся сховане за пов’язкою, на обличчі, вкритому зморшками, сяє добра усмішка. Вона сидить виструнчившись, вбрана у світлу кофтину.

Лучанці Ользі Степанівні Клим уже 86. Вона майже не бачить, а чує, якщо голос­но крикнути їй під вухом. Іноді її підводять здоров’я, пам’ять. Тоді вона майже не може говорити. Забуває, вирізає миті зі свого життя. Так, ніби їх ніколи не було. Але не сьогодні. Мені пощастило. У день нашого знайомства у бабусі світлий розум і багато глибоких думок.

«Смерті прошу. А вона не приходить»

«Проходьте, діточки. Як я радію, коли до мене, старої, хтось навідується, – запрошує в хату, а усмішка не сходить з уст. – Не зважайте на безлад у домі. Колись я не була така безпорадна і немічна. У мене всюди порядок був. Тепер майже не бачу і не чую. Не можу як слід прибрати. Зі мною важко говорити, бо я глуха стала. Не запам’ятовую вже ні облич, ні голосів. Смерті тільки прошу, а вона не приходить, – зітхає бабця. – Доводиться жити. Тільки людям чужим зі мною клопіт».

Ольга Степанівна народилася в селі Іване-Пусте Борщівського району, що на Тернопільщині. Закінчила десять класів школи. Вчилася у Чернівецькому торгово-кооперативному технікумі. Працювала товарознавцем у Бережанах.

За життя вона пізнала багато горя. Ольгу Клим зґвалтували, коли була зовсім юною. Над дівчиною поглумився сусід її хлопця.

«Багато юнаків приходило до мене свататися, – каже жінка. – А в мене тоді у Бережанах був дуже гарний хлопець Степан Крися. Приходив до мене, я навіть його батьків знала. Якось познайомив мене зі своїм сусідом-товаришем. Його якраз з армії комісували. А коли через кілька днів я йшла на обід з роботи, він слідом пішов і мене зґвалтував. Сказала Степану, що вже нечесна, а він від мене відвернувся і пішов. Покинув».

Жінка вийшла заміж за Михайла, хлопця з сусіднього села. Спочатку Ольга Степанівна з чоловіком жили в Чорткові. Він мав там роботу, а потім подружжя переїхало до Луцька.

«Михайлу тут роботу дали і квартиру. Потім його з роботи вигнали, а мене – з тої орендованої квартири. Спочатку дуже гарні у нас з ним стосунки були, – розповідає бабуся. – Він усе казав: «Чи знайдеться колись таке слово, що ми через нього посваримося?». Та недовго наше щастя тривало, чоловік почав мене зраджувати з різними жінками. Подала на розлучення. Прийшли розлучатися, а суддя чоловіка питає, чому ж розходимося. Він відверто каже: «Бо я її зраджую». Сказала тоді суддя, що жодна жінка з ним не житиме, не витримає. Як зараз пам’ятаю: вийшла з того РАЦСу, а там повно хлопців стоїть і кричать мені: «Я тебе заміж візьму, я з тобою розпишуся».

Потім ще багато разів Ользі Степанівні пропонували руку і серце. Було багато кавалерів, серед них і хороші, порядні чоловіки, але заміж вона так і не вийшла, не наважилася.

«Боялася знову розчаруватися, думала, що всі чоловіки однакові. Та й дитина у мене була, я заради неї жила. Здурив мене Михайло, питав, чи буде хоч така причина, що ми посваримося, а тих причин було повно. Як розлучилися, то тільки 36 років мала. Якби мені тоді хто сказав, порадив, щоб не боялася і виходила заміж ще. Тепер на старості сама зосталася. Якось летіла з Єревана до Львова, – каже вона. – Сподобав мене другий пілот. Такий симпатичний, як зараз пам’ятаю. А дочка тоді у восьмому класі була, я йому відмовила, сказала, що мене вдома дитина чекає. Якраз тоді ремонт у хаті робила, не до того мені було. Та й росіянин він був, думала тоді, ще забере мене в Єреван, не хотіла того. Бо там російська мова, а тут рідна українська. Багато було претендентів, але всім відмовила. Тепер живу сама і нещасна. Ходжу собі до лісу. Як раніше бачила, то гриби збирала. А зараз тільки мацаю. Знаю, де вони росли. Назбираю, прийду додому, половину викину, залишиться один-два. Ще яблука збираю, і так собі живу. Аби мені гірше не було. На одне око не бачу зовсім, а на інше тільки трішки. Вже пора вмирати. 86 стукнуло. Скільки ж можна жити?».

Чи не все життя жінка працювати товарознавцем у Луцьку. Їй дали кімнатку, де вона з донькою жила після розлучення.

«Робота у мене була цікава, але й нелегка, – каже бабуся. – Постійно в роз’їздах. Був у місті магазин «Веселка», я там працювала. Їздила по товар. Тоді у нас начальницею торгівлі була жидівка. Не раз я їздила кудись, вночі товар привозила у магазин, а вона копійки під двері підставляла. Може, думала, що я щось краду. А я ніколи й думки такої не мала».

Дочка є. Та рідко навідується

Ольга Степанівна каже, що донька живе недалеко від неї. Приходить іноді до матері, але нечасто. Бабця бідкається, що про неї майже ніхто не піклується. Іноді колишній зять навідується.

«Донька має вже другу сім’ю, з першим чоловіком розлучилася. Хто я йому тепер? А він приходить і мені допомагає. Якби ще я щось бачила, – зітхає старенька. – Щоб щось прочитати могла, може, і час тоді швидше минав би. Зараз тепло, щойно літо минуло, то я багато часу в лісі проводжу. Ходжу там, пісні співаю. Якось навіть заблукала. Добре, що натрапила на порядних людей, то вони мене з того лісу вивели, ще й малиною пригостили. А як так заблукала, то вже й не знаю. Але таке, як я, не пропадає».

Бабуся має свій будинок, подвір’я, грядку на городі. Хвалиться аличею, каже, що вона щеплена і родить щороку.

«У людей маленька така, а в мене алича завжди велика. Ви приходьте, як буде родити, то й вам дам, – усміхається. – Грядку маю. Попрошу сусідів скопати, то не цураються, скопають. Люди до мене добре ставляться. Може, я комусь щось винна, то хай мені пробачать. Нікого не ображала, не бажала зла».

Колись жінка їздила в Якутію. Працювала на великій баржі, що ходила річкою Леною. Супроводжувала товар. Два сезони там була. Мусила доробити до пенсії.

«Так і живу на цю пенсію, яку заробила, – каже бабця. – Я така людина, що ніколи на місці не сиділа. На роботу мені було на десяту. Люди всі сплять, а я о шостій прокинуся і йду в ліс по гриби. Скоренько наберу білих, продам на ринку, а вже тоді на роботу йду. Тепер живу нещасна. Якби ви знали, яка то біда. Нема нічого гіршого за самотню старість. Знаєте, і люди всякі приходять. Думають, що тут у мене щось взяти можна. А що ж у мене є красти? Я – в’язень старості», – бідкається бабця.

«За Польщі було погано. За совєтів – ще гірше»

Є у бабці всякі спогади: і невеселі, і приємні. Пригадує, як вони колись удвох з батьком сорочки шили. Він виготовляв тканину чи не для всіх навколишніх сіл, а Ольга робила з тих сорочок вишиванки. Жінка каже, що й зараз вишивала б, якби бачила.

Вона пам’ятає, як маленькою дівчинкою мама відправляла її в магазин по рис. Іти було далеко, треба було проходити повз будинки двох польських сімей: Заксєнських і Шивєчок.

«Я поляків дуже боялася, – каже бабуся. – Вони били українців, дуже їх не любили. То поки дійду до того магазину, добре налякаюся. Йду собі і трушуся, як те зайченя, а подумки: рис, рис, рис. Щоб не забути і купити те, що мама наказала».

Пам’ятає бабця і про УПА. Має чимало книжок про упівців, яких убили в НКВС.

«Такі хлопці були... Юні, красиві, ровесники мої, старші. Як їх вбивали... Страшна смерть. Як ви, діти, зараз добре живете, – каже Ольга Степанівна. – Можете «Слава Україні!» казати. А тоді страшне робилося. Мого двоюрідного брата енкаведисти взяли в облогу, він від них утік, добіг до своєї криївки – там і застрелився. Якось ночувала в селі своєї тітки, бачила, як хлопця, нашого сусіда, вбили і викинули з підводи. Люди робили собі криївки, щоб сховатися. А ті гади кидали туди гранати. Важко було все це пережити. Не дай, Боже, нікому такого. Нас били, з нас знущалися, а ми ж не хотіли нічого чужого. Хотіли лише вільно жити на своїй землі».

Жінка каже: їй мама розповідала, що за Польщі несолодко велося, але за совєтів було ще гірше.

«Я ходила до бабусі через поля в сусіднє село. А там поляки пасли худобу, то вони нас били, бо ми українці, – пригадує бабуся. – Ні­хто нас за людей не мав. Мій дід, татів батько, боровся за Україну. Поляки його порізали, вбили. Бабуся залишилася з чотирма маленькими дітьми. А по тата енкаведисти приходили, він у тюрмі в Чорткові сидів. Хоч у бандерівцях не був, а тільки підтримував українську сторону. Мама до нього пішки за 75 км ходила. Носила передачі. Тоді так багато транспорту не було, як зараз».

Жінка каже: коли їй було 14 років, вона бачила головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

«Українське військо тоді переходило з галицьких міст на схід. Хлопців у селі було повно, вони якраз звідти вибиралися колонами, – розповідає Ольга Степанівна. – Моя мама була з Залісся, я в бабці жила, і один чоловік тоді у нас ночував. Невисокий, гарний, думаю, що то був Шухевич. Він сидів у нас на кріслі вбраний у шинелю, а всі хлопці до нього приходили, видно було, що вони його поважають, а він давав їм розпорядження. Тоді нам казав, щоб ми думали про свою державу і не звертали уваги на ворогів. Бо ми на своїй території і маємо тут жити добре».

Бабуся каже, що вона дуже любить Україну, ніколи не цуралася того, що вона бандерівка.

«Якось лежу собі вдома, а до мене приходить керівник волинської поліції Петро Шпига з колегою, – каже вона. – Принесли мені три сумки продуктів. Звідки вони про мене дізналися, не знаю. Я ж не ходила ні до кого, не просила. Кажу до них: «Хлопці, а ви бандерівці? Бо я бандерівка. Візьму ті сумки, якщо ви любите Україну так, як я її люблю». А вони сміються, аж заходяться».

Лілія БОНДАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---