Владика Маркіян Трофим’як: «Відродження Церкви триває»

Як і незалежна Україна, так і РКЦ на Волині пройшла 2011 рік під знаком 20-річного ювілею: 16 січня 1991 року Папа Римський Іоанн Павло ІІ відновив Луцьку дієцезію, перегорнувши нову сторінку в історії католицької єпархії. На початках важко було уявити, що після переслідувань, ліквідації, спустошення й нищення костелів, цій конфесії вдасться із громадки католиків розростися в хоча все ще не чисельну, але доволі авторитетну Церкву.

Нині у Волинській та Рівненській областях, що входять до складу Луцької дієцезії, функціонує 30 парафій, якими опікуються 20 священиків. Чернецтво представлене у Луцьку монахинями, згромадження яких активно діяло перед війною чи постало саме тут: сестрами бенедектинками-місіонерками (засновниця – мати Ядвіга Кулєша похована на цвинтарі, де тепер ме-моріал) та сестрами-терезіанками (засновник – єпископ Адольф Шельонжек, який правив у Луцьку перед війною). У Рівному діють сестри Божого Провидіння. З чоловічих орденів – отці-бернардини обслуговують парафії в Ковелі та околицях, кармеліти – у Володимирі-Волинському, паллотини – в Сарнах і північному Поліссі, місіонери Ісуса милосердного – в Ківерцях. Про головні віхи у долі громади, спілкуємось напередодні Нового року з єпископом-ординарієм Луцької дієцезії Маркіяном Трофим’яком.

- Луцька дієцезія почала відновлюватися, я б сказав, не дуже помітно. Декотрі костели почали функціонувати раніше від кафедрального собору, як наприклад, в Острозі. Перше богослужіння у кафедральному храмі святих Петра і Павла відбулося восени 1990 року, у бічній каплиці. Наступного року ми вже відправляли і в центральному нефі, і в каплиці, у 92-му – у всьому костелі (був загороджений лише бічний неф).

Головною віхою було те, що у 1996 році Ватикан призначив Апостольським адміністратором дієцезії архієпископа Мар’яна Яворського, а 25 березня 1998 року Папа призначив мене ординарієм і тим самим повністю відродив нормальне життя дієцезії.

Слід зауважити, що дієцезія існувала весь час і її адміністратори жили в Польщі. До речі, навіть якби й не було адміністратора чи ординарія, дієцезія може існувати сама по собі 150 років. Такий є її канонічний термін. Люди знаходилися самі, приїжджали до храму і повідомляли, що там-то і там є група католиків. То був час, коли ми розширювалися, старалися відкрити костели у Ковелі, Володимирі-Волинському, Здолбунові, Рівному і так далі.

Тепер – час стабілізації, коли творяться поволі парафії усюди. Вже є вірні, які відчувають свою приналежність до нашої спільноти. У нас нема чіткого закріплення, як у інших релігіях, кожен має вільну волю і має право ходити туди, куди вважає за потрібне. Разом із тим, вже є контингент людей, на яких можемо розраховувати і знаємо, що це наші парафіяни.

При тому заохочуємо ламати непотрібні міжконфесійні бар’єри, відвідуючи православні святині, щоб люди жили як брати. Не раз так буває, що заглядають до костелу: «А нам можна увійти? Бо ми – християни». Ну, цікаво, кажу, а ми ж хто тоді? Хіба язичники? На жаль, якісь такі помилкові стереотипи існують і треба їх терпеливо переборювати.

Важливим моментом є катехизація дітей, молоді й дорослих. Ми хочемо, щоб люди не лише вірили, але й знали у що вірять, як вірять та чому вірять так і не інакше, щоб люди уміли свою віру підтвердити, якщо треба – пояснити та оборонити.

Ми ніколи не накидаємось, не агітуємо, проте деколи треба оборонитися, якщо хтось агресивно вказує, наприклад, чому ми хрестимось усією рукою, а треба трьома пальцями, чому хрестимося зліва направо, а не навпаки? Є дрібниці, на котрі люди звертають увагу, забуваючи про більш істотні речі.

- Ну, й чому римо-католики так хрестяться? Давно хотілося про це дізнатися.

- Колись у Нью-Йорку був кардинал Спелман. Перед хіротонією він внаслідок автомобільної катастрофи втратив праву руку. У Ватикані постало питання – що ж тепер робити? Як буде єпископ без правої руки? Ну і вирішили, що ліва рука нічим не гірша. Його нормально консекрували і він благословив людей лівою рукою. Це всього на всього традиція.

Щодо нашого хрещення, то щиро вам скажу: я ніде не знайшов якогось чіткого пояснення, що мало б історичну або догматичну підставу. Найдревніший спосіб хреститися залишився у нашій Літургії, коли ми хрестимось перед читанням Євангелії – великим пальцем робимо маленький хрестик на чолі, устах і грудях. Так хрестились давні християни.

Потім з’явився широкий жест, хрестячись від чола до грудей і рамен. Чому хрестимось зліва направо або навпаки, я аргументів ніде не знайшов. Це просто традиція Західної Церкви, і ми її дотримуємось.

Старовіри хрестились двома пальцями, означуючи дві природи Ісуса Христа – Божу і людську. Церкви східного обряду усюди хрестяться трьома пальцями на знак Пресвятої Трійці. Римо-католики хрестяться всією рукою, засвідчуючи повне віддання себе Господу Богу. І одне, і друге правильно, знак святого хреста завжди залишиться хрестом.

- Дякую, трохи «просвітили». Але давайте вернемось до біографічної сторінки Луцької дієцезії.

- У нас наближається ще один ювілей – 400 років кафедрального храму. Нема точної дати, коли почали будувати костел святих Петра і Павла. Дехто каже – 1610 рік, більшість тримається думки про 1616 рік. Якщо згадувати за недавнє минуле, то 1999 року у нас було освячено орган, подарований парафією Ноєнкірхен дієцезії Мюнстер у Німеччині. Це теж немаловажна подія, тому що орган у католицькому богослужінні займає вагому позицію і є, так би мовити, візитівкою латинського обряду.

Храм поволі набирає відповідного вигляду, хоча праці перед нами ще дуже багато. Але найістотнішим є те, що тут систематично відбуваються богослужіння, катехизація дітей, молоді та дорослих. Проводяться також концерти сакральної музики, зокрема органної. Храм живе.

- Відомо, що до костелу дивом повернулись втрачені цінності, наприклад, шматочок животворного хреста, даний ще отцям-єзуїтам при закладенні храму.

- Для нас кожна така знахідка безцінна, тому що занадто мало давніх речей уціліло. Збереглась чаша, яка використовувалась на месі. Реліквіяр зі святим хрестом запечатаний десь у 17 столітті. Є кілька старих служебників – вони зараз не використовуються, тому що літургія змінена після реформи, і для нас це як музейні експонати.

Вдалося знайти по людях багато старовинних фелонів з нашого облачення 17-18 століть. Час від часу ми їх одягаємо на великі богослужіння. Найбільше маємо автентичних чорних фелонів і всі урочисті богослужіння за померлих відправляємо у них. Те, що вдалося зберегти, викликає великий інтерес і, думаю, ми зробимо музей, куди їх помістимо. Напевне, не одна річ ще є у людей, бо всі ще не можемо знайти.

Після закриття костелів церковні речі, як правило, зберігали по хатах. От моя мама переховувала чашу з Козівського костелу. У моїй рідній Козовій одна жінка переховувала прекрасні статуї єпископів і Серця Ісуса. Але в один момент напали представники тодішньої влади, побили, потрощили їх. Нині повертають нам давні речі якось наче боячись. Простіше було в Галичині: там швидше і охочіше віддавали, привозили самі чи дзвонили, аби ми забрали, наприклад, статуї.

- Луцька дієцезія уславлена не тільки тим, що сюди повернулись старовинні скарби. Є уже й нове цінне надбання, важливе для усіх римо-католиків України. Маю на увазі переклад богослужбових книг, який Ви ініціювали.

- Після ІІ Ватиканського Собору літургію, котра раніше звершувалася лише латинською мовою, можна було відправляти вже в національних мовах. Появилася потреба і в українському перекладі. Однією з найбільших проблем виявилася термінологія, тому що це перший переклад латинської Літургії українською мовою. Проте, незважаючи на всі складнощі, переклад було завершено.

- Ви є членом Всеукраїнської Ради Церков та Волинської Ради Церков. Як діють ці структури і який ефект від них суспільству?

- Всеукраїнська Рада Церков і Релігійних Організацій, котра об’єднує головні християнські Церкви, а також юдеїв та мусульман, є прикладом співіснування та співпраці на перший погляд таких різних релігійних течій. Як і в загальноукраїнському масштабі, так і тут, на Волині, Церкви, об’єднані у Раду, закликають суспільство до взаємної поваги та братньої любові.

- Модерні течії суспільного прогресу проникають і в релігійну сферу. Знаємо, що Католицьку Церкву критикують за консерватизм і непоступливість у питаннях висвячення жінок на священиків, абортів і контрацепції, одностатевих шлюбів, розлучень тощо. А як Ви ставитесь до інтернет-євангелізації?

- Важко мені сказати, наскільки вдалося б євангелізувати особу за допомогою Інтернету. Мабуть, у цій справі варто бути обережними. Тому що далі так і сповідь, і святу месу пропонуватимуть через Інтернет. Я не є таким вже консерватором, який не допускає жодних новацій.

Я вважаю, що Інтернет є доброю справою, але все-таки ставитись до нього треба обачно, аби не стала інтернет-євангелізація, як у радянські часи, «самоучителем игры на фортепиано». Мені здається, що євангелізація має бути у той спосіб, коли християни живуть так, щоб інші, дивлячись на них, думали про Бога.

Євангелізація – це живе слово, це зустріч, розмова. Через Інтернет я собі цього не уявляю. Тут я можу помилятися, але я все-таки людина колишньої епохи, мені треба знайти гуску, скубнути у неї перо, перепросити за те, що її заболіло, заточити і писати. Звичайно, жартую. Але я пишу завжди тільки ручкою, креслю на папері, переправляю, думаю.

Клавіатура комп’ютера мені чомусь перешкоджає, хоч я у семінарії дуже добре користувався нею за «сліпою» методикою всіма пальцями, бо тоді всі змушені були переписувати книжки, які вдавалось дістати з-за кордону.

- Ваша Екселенціє, підозрюю, що наступне питання викличе усмішку. Проте воно, як не дивно, дуже хвилює наш зматеріалізований люд і провокує гарячі дискусії. У 2012 році різні календарі, стародавні пророцтва, екстрасенси і усілякого штибу шамани обіцяють кінець світу. Що про це думає Церква?

- У тлумаченні кінця світу я досить добрий експерт. У своєму житті я стільки пережив «кінців світу», що й того не боюсь. Це, певна річ, жарт. Треба ставитися до цього спокійно, тішитися життям і не думати про кінець світу. Він прийде так чи інакше, але коли, того ми не знаємо і, напевне, не тоді, на коли його заповідають.

- Для РКЦ 2012 рік проходитиме під знаком І Всеукраїнського Євхаристійного конгресу. Як подають офіційні католицькі джерела, відбудеться він з 26 травня по 3 червня. Поясніть популярніше мету такої широкої акції для мирян.

- Думаю, для Церкви це буде дуже визначна подія. Мета конгресу – вшанування Пресвятої Євхаристії. Люди повинні повністю переосмислити своє ставлення до релігії, до Господа Бога, до свого місця на землі, у просторі, в часі та в Церкві і, зрештою, до величезного дару Євхаристії. І в католицькій, і в православних Церквах однакове розуміння Євхаристії, трохи інакше її тлумачать Церкви протестантського напрямку. Але на конгресі будемо говорити так, як ми розуміємо.

Почнеться конгрес у Києві 26 травня, далі будуть урочисті богослужіння на різних парафіях. У суботу, 2 червня завершиться святкування у всіх дієцезіях, а в неділю, 3 червня у Львові відбудеться урочисте завершення конгресу.

- Ще недавно говорилось, що Бенедикт XVI відвідає Україну. Таку ж упевненість висловив і мер Львова Андрій Садовий під час засвічення карпатської ялинки у Ватикані.

- Була така мова і навіть досить серйозна. Поки що не сказано, що Папа не приїде. Але судячи з того, що ми бачимо, навряд чи це станеться. Якби він міг завітати в Україну, то тоді конгрес завершився б у вересні.

- Католики мають відраду першими зустріти Різдво. У цей час, бачачи, як гуляє весь світ, жаль бере, чому всі українці не разом святкують. Новорічна ніч для когось – радість, для когось – піст. Коли ж ми об’єднаємось?

- Думаю, що на цей момент можна піти тією дорогою, щоб разом святкувати Різдво і за григоріанським, і за юліанським календарями. Тоді святкуватимемо двічі. Коли прийде час для єдності – важко сказати. Ми давно відкриті на це. Як пам’ятаєте, світ перейшов усе-таки на григоріанський календар, тому що він досконаліший.

Юліанський запізнюється, і якщо християни не знайдуть спільного вирішення, то у 2100 році Різдво за цим календарем відносно державного перейде на 8 січня, а потім – на 9. Коли була григоріанська реформа, між нами була різниця у 10 днів, тепер є 13, потім буде 14 і цей розрив збільшуватиметься. Так що так чи інакше треба буде йти до порозуміння. Римсько-Католицька Церква за Папи Павла VI була готова перейти на третій нейтральний і більш досконалий календар. Але на те не була готова Православна Церква. Чи тепер вона зможе? Православні Церкви в інших країнах перейшли на григоріанський календар. Залишилися тільки Росія і держави, котрі з нею пов’язані.

- У новорічну ніч кожна людина мріє, будує собі плани, дуже-дуже сподівається на зміни у кращий бік, хоч, можливо, обставини життя не дають підстав для надій. Ми хочемо вірити в щастя і в емоціях щиро зичимо його рідним, друзям, знайомим, сусідам, випадковим перехожим, першому зустрічному. І самі з дитячою простодушністю очікуємо казки в житті, обов’язково з хепі-ендом, тому з ентузіазмом сприймаємо й найкоротше поздоровлення. Просимо й Вас, владико, скласти побажання на Новий рік для наших читачів.

- Ми собі так багато усього бажаємо, що врешті-решт не знаємо, чого хочемо і що нам справді потрібне. Всі хочуть бути здоровими, щасливими, радісними. Але це залежить від нас. Найголовніше побажання – щоб усі усвідомили, яким величезним даром є людське життя, і цінували його. По-друге, щоб люди не втратили радості відчуття свого існування і радості, що нині вони можуть бути собою. Ми довгі літа не мали щастя бути собою, я це завжди підкреслюю. Треба шанувати той дар свободи.

Україну я хотів би бачити щасливою, радісною, заможною і мудрою, щоб люди жили, як брати, любилися між собою, шанувалися і творили єдину міцну націю, відчуваючи, що вони всі – діти одної матінки-України. Життя треба прожити мудро, гарно, справедливо, і саме того всім бажаю.

Розмовляла Катерина ІВАНОВА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---