USD 25.5 25.68
  • USD 25.5 25.68
  • EUR 29.85 30.05
  • PLN 6.94 7.02

Єпископ Маркіян Трофим’як: Християнська релігія – це релігія любові, взаємного пошанування

– Владико Маркіяне, Вас нещодавно удостоїли вищої державної нагороди ордена Ярослава Мудрого. За яких обставин це відбувалося? Вас попереджували про цю нагороду чи, може, була вона для Вас несподіванкою?
– Про попередні нагороди, два ордени «За заслуги» третього і другого ступеня мене попереджали й при цьому запитували мої особисті дані. Цього разу, може, не встигли попередити, а може, вирішили, що все одно так чи інакше буду, бо я підтвердив свою участь у раді представників християнських церков та Всеукраїнській раді церков та релігійних організацій, оскільки я представляю Римсько-Католицьку Церкву в цих радах. Але про те, що буду серед числа нагороджених, я зовсім не знав і не здогадувався до самого вручення.
Коли Президент вручав нагороди, я спокійно сидів, нічого навіть не підозрюючи. Першого нагородили патріарха Філарета, потім – митрополита Володимира, далі – митрополита Мефодія, а коли оголосили, що нагороджується заступник глави конференції, римсько-католицький єпископ України, я, щиро кажучи, був здивований та відразу навіть не підвівся, подумав, що може це не я. А коли назвали ім’я Маркіян Трофим’як, тоді я вже встав.
– А може, хотіли зробити Вам сюрприз?
– Можливо й так, а може, не порахували за необхідність повідомити, бо знали, що буду присутній. Якщо вже так сталося, я, звичайно, підійшов до Президента, подякував та прийняв нагороду. Коли я отримував першу нагороду з рук Президента Леоніда Кучми, а пізніше другий орден, і оце зараз третю нагороду, від Віктора Ющенка, я завжди казав, що це є знак того, що у нашій країні йде процес, і то дуже швидкий процес, нормалізації державно-церковних відносин, якщо держава визнає, що той чи той церковний діяч заслуговує на нагороду.
Наскільки я особисто заслуговую, мені важко сказати, і, напевно, думаю, що, швидше за все, не до кінця заслужив на неї. А якщо все-таки вирішили дати, то значить, що це є нагорода для Церкви. Я не раз говорив, що це (даруйте за таке порівняння) як на війні – воюють солдати, а нагороджують генералів. Це нагорода для Церкви, для наших віруючих, котрі стараються своєю вірою не тільки збагатити нашу державу, а разом із тим внести стабільність, спокій, котрі так потрібні державі.
Християнська релігія – це релігія любові, взаємного пошанування. Тут немає місця для ненависті, і те, що ми були свідками якихось певних перипетій із деякими конфесіями, то – деформація християнства. Там, де в руках є якесь знаряддя для того, щоб вдарити ближнього, то не є християнство. Коли в серці немає любові, там немає й місця для Господа Бога, тому що Бог є любов’ю. Може, я ідеаліст, може, романтик, але я знаю, що усі проблеми можна вирішити мудро, помірковано і цивілізовано, якщо буде добра воля. Але вона мусить бути в обох сторін.
– Чому ж тоді, на Вашу думку, ще й досі існують конфлікти поміж віруючими?
– Мені було дуже прикро спостерігати, як брати-християни стають одні проти других. Не один раз я був свідком того в Галичині. Неприємно, що такі конфлікти взагалі мали місце серед християн. Їх взагалі не повинно бути. Повторю ще раз: все можна вирішити у спосіб мудрий, цивілізований. І нам, і державній владі сьогодні доводиться розв’язувати проблеми, які не створювали ані ми, ані вони. Їх створила попередня влада, та, котра нищила релігію, котра закривала церкви, котра нищила все, що було пов’язано з іменем Господа Бога. Та влада має на своєму сумлінні і сьогоднішні конфлікти.
Римсько-Католицькій Церкві в Україні вдалося уникнути будь-яких конфронтацій. Коли виникали спроби спровокувати, ми тоді відступали, навіть ціною того, що жертвували тією чи іншою сакральною спорудою. Тоді ми говорили, що нам цінніше наше християнство, а храми ми збудуємо. Ми не могли допустити конфлікту, наслідки якого могли б відчувати ще декілька прийдешніх поколінь. Але таких прикрих ситуацій, на щастя, було небагато. Життя, гадаю, розставить усе на свої місця.
– Що змусило Вас обрати шлях священнослужителя? Коли саме це сталося? Це було особисте рішення чи хтось мав на те вплив?
– Ми це називаємо покликанням. Воно, напевно, буває дуже різне. В моєму випадку, я вже від дитинства мріяв стати священиком, хоча в нашій родині священиків ніколи не було. Можливо, тоді до кінця ще не усвідомлював, що то значить і що з собою несе. Народився я після війни в містечку Козова, Тернопільської області, на Галичині.
Тоді вже Церква Католицька практично не існувала. Римо-католицький костел тоді був закритий, там був дім культури, а згодом його взагалі підірвали. Церква, котра раніше була греко-католицькою, в той час функціонувала вже як православна. В Галичині більшість сімей були мішаними, але люди жили в досконалій злагоді. Я виховувався як українець, але в католицькій вірі. Я знав, що я охрещений, що ми католики й моє місце в церкві, якої, на жаль, зараз немає.
Я часто забігав до церкви, бо відчував духовну потребу в тому, що ми називаємо sacrum, тобто потребу того, що священне, святе. Хоча важко ту церкву було назвати православною, бо традиції та відправи там збереглися греко-католицькі. Ті римо-католики, котрі не виїхали або котрі вціліли, теж ходили до цієї церкви. Десь дитячим розумом я міг розрізнити, що той існуючий стан речей не є натуральним, що раніше було не так і що я належу до іншої церкви.
Після війни не було таких сполучення, як сьогодні, і ми жили в нашому малому світі, навіть не підозрюючи, що десь уцілів католицький храм. Коли мені було десять чи одинадцять років і ми довідалися, що у Львові функціонує католицький кафедральний собор, я, будучи малим хлопчаком поїхав його шукати. Донині не можу зрозуміти, як мама мене тоді відпустила. Вона так завжди за нас переживала. Навіть коли ми ходили на озеро й затримувалися довше, то мама собі місця не знаходила. А тут мене відпустила самого аж до Львова. Завжди є щось таке, що пояснити не вдається.
Півдня шукав я той кафедральний собор. А коли нарешті відчинив двері і увійшов у храм, ті відчуття неможливо й передати. Цю мить я пам’ятаю до сьогодні. Відтоді час від часу я почав їздити до кафедрального собору у Львові. Мама вже частіше мене відпускала. Бувало, що їздив разом зі своєю хресною. Відтоді Львів став для мене наче рідний. Після школи я вступив на музичний факультет львівського педагогічного училища, щоб бути якнайближче до костела. Потім був призваний до армії. Після демобілізації, повернувшись, я продовжив навчання вже в музичному училищі.
В Самборі та Мостиськах не було на той час органіста, і в кафедральному соборі, знаючи, що я вчуся в музичному училищі, порекомендували мене. Я почав їздити туди грати на органі. Звичайно, про те ніхто не знав, бо інакше плакало б моє училище. То були радянські часи. Від священика, котрий приїхав з Латвії, я дізнався, що в Радянському Союзі все-таки існує католицька духовна семінарія.
Саме тоді знову ожила моя дитяча мрія стати священиком. З отцем Казимиром Мончинським я поїхав у Ригу до єпископа. Спочатку малою була надія, бо з інших республік студентів не приймали. То був 1969 рік. Москва якраз тоді трішки злагодила політику й дозволила прийняти кількох кандидатів з України. В 1974 році я закінчив семінарію й єпископ Юліан Вайводс, який згодом став кардиналом, висвятив мене на священика в ризькому кафедральному соборі.
– За радянських часів умови для священнослужителів були вкрай некомфортними. Наскільки безпечно в ті роки було бути священиком?
– Після свячень я повернувся з Латвії на Україну, в Тернопільську область. Кілька місяців влада вагалася, чи дозволити мені здійснювати служіння. Реєстрацію все-таки я отримав і почав обслуговувати парафії, які вціліли. Тоді їх було три: Кременець, на півночі Тернопільщини, Борщів на півдні області, над Збручем, а потім ще село Галущинці біля Підволочиськ. Згодом мені довелося обслуговувати ще кілька парафій на Хмельниччині, біля Кам’янця-Подільського. В самому Кам’янці тоді ще не було костела.
З 1974 року, коли я почав виконувати свої пастирські обов’язки, я систематично став їздити до Рівного, Острога, Здолбунова, Дубна, Луцька, та Ківерців. Скрізь були католики, котрі потребували опіки священика. Це було не зовсім легально. Мені не можна було відправляти по домах. Тепер ми маємо таке право, держава не забороняє. Повсюди є храми.
Але ж були тоді й старі, немічні люди, які не могли поїхати далеко до храму, тому я й старався їх максимально обслужити. Їздив, сповідав хворих і хоронив померлих. Я був один на декілька областей. Хрестити по домах намагалися рідко. Просив, щоб на хрещення люди все-таки приїжджали до храму й взагалі, щоб хоч раз чи два на рік відвідували церкву. То була інша реальність.
– Як відомо, в 1991 році Папа Йоан Павло ІІ відродив римсько-католицьку ієрархію на Україні.
– На відміну від Греко-Католицької Церкви, яка в СРСР від 1946 року була нелегальною, римсько-католицька церква не була зделегалізованою, проте практично майже не існувала. У західному регіоні вціліло лише 13 храмів і то фактично в трьох областях. Церква формально ніби існувала, але практично її майже не було. У Львівській області вціліло всього 9 храмів: 2 у Львові і 7 в околицях, і не всюди здійснювалися систематичні відправи. Три храми збереглися на Тернопільщині й один-єдиний у Чернівцях, на Буковині. Івано-франківська, Волинська, Рівненська області не мали жодного діючого храму. За Збручем, у центрі та на сході України не було нічого. Все було закрито.
Не вціліли й духовні семінарії. Зліквідовані були всі чернечі ордени. Лише в період, коли було осуджено культ особи Сталіна, вдалося зареєструвати до двадцяти парафій на всій центральній та східній Україні. Останніх єпископів у 1946 року вивезли з України в Польщу. На заході України, в Галичині та на Волині, було всього вісім священиків і кілька за Збручем. А перед війною було понад тисячу двісті! У Греко-Католицькій Церкві, яка пішла в підпілля, єпископи були підпільні.
В 1991 році Папа Йоан Павло ІІ визнав та залегалізував греко-католицьких єпископів. А для римо-католиків призначив п’ятьох єпископів. Для Львова був призначений єпископ Мар’ян Яворський, професор теології і філософії та довголітній приятель Папи Римського Йоана Павла ІІ. На той час він один з-поміж нас уже був єпископом. У 1946 році разом з усією семінарією його вивезли зі Львова. У Польщі він був висвячений на священика, в 1984 році консекрований на єпископа, а тепер Папа призначив його Львівським митрополитом. Також у Львові було призначено ще двох єпископів-помічників: священика Рафаїла Керницького (він був довголітнім настоятелем кафедрального собору у Львові) і мене, настоятеля у Кременці, Борщові, Галущинцях і решті парафій на Тернопільщині.
Для Кам’янця-Подільського єпископом став місцевий священик Ян Ольшанський, для Житомира – Ян Пурвінський, священик, котрий приїхав із Латвії і вже багато років працював в Україні. 16 січня 1991 року було оголошено наше призначення. Консекрація, тобто хіротонія або, іншими словами, єпископські свячення, відбулися 2 березня 1991 року у Львові. Тоді свячення отримали Ян Ольшанський, Рафаїл Керницький і я. Ян Пурвінський був висвячений 4 березня 1991 року в Житомирському кафедральному соборі. Цим самим Папа відродив всю католицьку ієрархію в Україні.
– Тобто, відродження Католицької Церкви на західній Україні лягло саме на Ваші плечі?
– Оскільки я був наймолодшим із єпископів і був помічником львівського архієпископа, на мою долю випала безпосередня участь у відродженні Римсько-Католицької Церкви на заході України. Тоді своїм пастирським служінням ми охоплювали як Львівську, так і Луцьку дієцезії. 25 березня 1998 Папа Йоан Павло ІІ призначив мене ординарієм Луцької дієцезії. Вона охоплює дві області – Волинську й Рівненську. До того часу вона підпорядковувалася архієпископу Яворському, який був керуючим у Львові й водночас ще був її апостольським адміністратором. Він тимчасово керував Луцькою дієцезією, але не був в повній мірі її ординарієм.
Сьогодні на Україні є сім дієцезій. Чотири старі, традиційні: Львівська архідієцезія, Луцька дієцезія, Кам’янець-Подільська і Житомирська дієцезії. Ті три, котрі ми називаємо новими, вони також є старими, тільки було змінено їхні назви. Наприклад, Закарпаття змінювало свої кордони. Сьогоднішнє Закарпаття – це частина Румунії, Угорщини і Словаччини. Тепер Закарпаття має свого єпископа у Мукачеві. Міста Харків та Запоріжжя належали колись до Могилівської дієцезія, а на півдні була Тираспольська. Сьогодні ні та, ні та не існують.
Тепер північний схід України, це – Харківсько-Запорізька дієцезія. Одесько-сімферопольський єпископ обслуговує південь України включно з Кримом. Зараз у нас в Україні є чотирнадцять єпископів, маємо три духовні семінарії, біля тисячі римсько-католицьких парафій. Це не є багато, бо до війни лише в західному регіоні їх було тисячу триста. Тепер в Україні налічується біля п’ятисот наших священиків. Більшість – це священики з Польщі, тому що не було в нас семінарій і не було можливості вчитися. Просимо допомоги у священиків з Польщі. Але щораз більшає своїх місцевих.
Оскільки рівень наших шкіл сьогодні є різний, то ми до навчання в нашій семінарії добавили ще рік. Сьогоднішній світ вимагає, щоб священики були освіченими. Тепер потрібні й комп’ютери, й знання мов. Цей вступний рік дуже потрібний навіть для того, щоб попередньо ввести в курс семінарського навчання. Він нівелює ті різниці, котрі існували в школах. Після пройденого вступного року семінарист вже навчається шість нормальних літ. При бажанні є можливість продовжити навчання в Польщі чи в Римі. Багато сестер-монахинь у нас із Польщі, але більшає також місцевих. Всі сестри, котрі тут у нас допомагають при резиденції, всі вони з України. На сьогодні Церква поступово і впевнено відроджує свої структури.
– Окрім усіх інших обов’язків, ви ще й очолюєте деякі церковні комісії.
– Я завжди говорю, що в нашій Церкві абсолютно демократична монархія. Ми, римсько-католицькі єпископи України, творимо свою конференцію, на чолі стоїть глава конференції, якого ми обираємо, і є заступник голови. Цього року закінчиться наша друга статутна каденція. Главою є кардинал Яворський, а я – його заступник, тому часто представляю нашу церкву в Україні чи за кордоном, коли кардинал не має змоги це зробити.
Конференція має різноманітні комісії. На чолі кожної комісії стоїть хтось із єпископів. Я від самого початку, з 1992 року, очолюю літургійну комісію й комісію сакрального будівництва. Літургійна комісія в основному займається перекладом усіх релігійних текстів на українську мову. Раніше текстів українською мовою не існувало зовсім. Все відправлялося тільки на латині.
Після Другого Ватиканського Собору вирішили всі літургії, всі треби, всі ритуали, перекласти на народні мови. Польща це зробила відразу. Ми тоді фактично не існували, то ж не мали можливості перекладати. Спочатку ми відправляли по латині. Якщо хто мав можливість перевезти через кордон польську книжку, то переходили на польську мову, яка як не є, але зрозуміліша, ніж латинь. Тепер усе перекладаємо на українську. І, власне, так, як я очолюю і безпосередньо особисто цим займаюся, то всі переклади ми творимо тут у Луцьку.
– Тобто ви особисто перекладаєте старі латинські тексти?
– У нас є хороші спеціалісти. Всі переклади ми творимо разом. Зауважу, що ми робимо переклад безпосередньо з латинських оригіналів, а не з польських. Намагаючись якнайменше вживати архаїзмів та перекладати сучасною мовою. 
Ми також стараємося надати текстам поетичності, щоби не були вони як інструкція з використання тої чи тої машини. Мова літургії має все-таки бути більш вишуканою і, я б сказав, урочистою, ніж поточна мова. Я вважаю, що це нам вдалося, бо доводилося чути похвалу як від мовознавців, так і від журналістів.
Текстів дуже багато. Один служебник, із якого служимо святу месу, має біля тисячу п’ятисот сторінок. На сьогодні переклади практично завершені. Колишні знання з латинської мови дуже нам допомагають й позбавляють потреби шукати інших спеціалістів. Нині в семінаріях вчать латинь, але вже не так як раніше, тому що практично сьогодні вона не має такого широкого застосування.
– Наскільки Вам у церковних справах допомагає Ваша попередня музична освіта?
– Мелодика українська зовсім не подібна на мелодику Східної Церкви. Ми намагаємося у текстах зберегти характер латинської літургії та дотриматися тієї надзвичайно своєрідної структури латинських богослужінь. Літургійні тексти у нас опираються на взірцях григоріанського співу і григоріанської традиції. Для цього потрібно мати відповідне музичне відчуття.
Разом з тим у своїй літургії ми використовуємо співи східного обряду, греко-католицькі, польські, латинські, пісні, які прийшли до нас із Європи. Зачасти доводиться самим робити переклади, щоб зберегти характер пісень й водночас зробити тексти співзвучні з українською мелодикою та мовою. Подекуди доводиться творити й зовсім нові пісні. Намагаємося не втратити ту традицію, яка витворилася протягом кількох століть і водночас не зупинитися на котромусь столітті, а додати те, що характерне для сучасних людей. Церква не може бути як музей, вона повинна бути живою.
– А які у Вас підходи в плані будівництві церковних споруд? Ця сфера також перебуває під Вашим безпосереднім керівництвом.
– На Волині переважно доводиться відбудовувати та відновлювати. Новий храм ми збудували лише у Торчині, будуємо також у Нововолинську. В Ковелі не будували, а перенесли з села Вишеньки дуже понівечений дерев’яний костел. Це єдиний дерев’яний храм із XVIII століття, котрий вцілів на Волині. Єдине, що замінили, – це зовнішні дошки, а балки залишилися ті ж самі. Спеціалісти їх пронумерували і склали так, як було.
Насамперед ми намагаємося вберегти те, що вціліло, не змінювати. Якщо ми щось відроджуємо, реставруємо чи ремонтуємо, то стараємося максимально, наскільки це можливо, дотримуватися оригінального вигляду. Хтось колись думав, проектував, будував. Це ж є матеріальна культура народу, незалежно яку віру він сповідує. Це є наша спільна спадщина. Дуже важливо відродити її, нічого не змінивши.
Будуючи нові храми, деколи дотримуємося традиційної архітектури, а деколи зводимо в сучасному стилі. Потрібне і одне, і друге. Якщо це архітектурно доцільно, то чому б і ні? Кожна епоха має створити щось своє. Якби не розвивалося сакральне будівництво, ми б затрималися на тих перших базилікових спорудах, котрі існували у Римі, і далі б не пішли. Не було б ані романського стилю, ані готики, ані бароко, ані ренесансу. Наше покоління також повинно сказати своє слово. Тільки мудре!
– Відомо, що Ви не лише керуєте будівництвом, а й самі берете в ньому участь.
– Таке бувало раніше, ще коли я був священиком у Кременці, де починали робити ремонт, а потім у Борщові. Звичайно, що я не міг бути осторонь. Сидів на риштуванні цілими днями, як тільки мав на це час. Їздив за матеріалами, шукав. Працював разом із майстрами. Чи допомагав їм, чи перешкоджав – то вже інша справа.
– У 2001 році саме Вас назначили співголовою візиту Папи Римського в Україну.
– У нашій країні до візиту Святійшого Отця готувалися обидва обряди Католицької Церкви. Від Греко-Католицької Церкви комісію очолив єпископ Юліан Гбур, Стрийський єпарх, а від Римсько-Католицької Церкви Конференція Єпископів доручила це завдання мені. Й у Києві, й у Львові одного дня звершувалася літургія в латинському обряді, а на другий день – у візантійському. Різниця була лише в тому, що латинську літургію Папа служив особисто, у візантійському ж обряді служив кардинал Гузар, а Папа був лише присутній та читав проповідь.
– Що ви розумієте під об’єднанням церков – об’єднання під якимось одним керівництвом чи об’єднання як примирення?
– Актуальними є слова Ісуса, що настане час, коли буде одна вівчарня і один пастир. Коли і як це станеться, цього ми не можемо знати. Це поки що від нас закрите. Знаю одне, що не можна вчинити це способом адміністративним. Занадто багато років Церкви жили далеко від одна від одної і навіть, на жаль, ворогували.
Неможливо відразу з’єднати всіх, видавши якийсь наказ. Шлях до об’єднання полягає у тому, щоб ми навчилися сьогодні один одного поважати, шанувати, розуміти інтереси одні других, співпрацювати. А таких сфер є дуже багато. Чи то благодійна діяльність, де ми можемо бути завжди разом, чи питання викладання християнських предметів у школі, християнської етики, про яку нині дуже багато говорять, та багато іншого. Кожен із нас залишиться самим собою, вірним своїм традиціям, звичаям, своїй вірі. Але водночас ми можемо бути дуже близькими, як рідні брати, які мають абсолютно однакові інтереси. Інтерес у нас один – дати людям віру й допомогти стати на шлях спасіння, якого самому часом важко буває знайти. Нехай це буде в різних традиціях, у різний спосіб, істотним є лише те, щоби ми йшли в одному напрямку.
А про ворожнечу взагалі не може бути мови. Це – трагічна помилка. Ворожнеча – поняття, що суперечить християнству. Християнство – це релігія любові, взаємної поваги, толерантності. Ми не повинні відчувати, що хтось є нашим ворогом, або самим загрожувати іншим. Ми ніколи не намагаємося нікого переманити. Хто прийде до нас, того ми не відкинемо, хтось піде від нас до іншої Церкви – це право кожної людини. Постає лише питання: чому він від нас пішов? Можливо, щось із нами не так, як повинно бути. Ми не будемо оскаржувати ту Церкву, до якої він піде, а будемо питати себе, чому він від нас пішов. Але ця людина й надалі залишиться нашим приятелем і другом.
Не можна нікого зневолювати. Людина має право вибирати ту чи іншу релігію чи обряд. Це її право. Ми не можемо погодитися з твердженням, що хтось тяжко грішить, тому що змінює релігію. Один лише Бог знає, що твориться в серці людини. Ми ніколи не скажемо, що наша конфесія добра, а всі інші – погані. Я завжди кажу: будьте там, де ви можете зреалізувати себе як християнин. Хрещення ще не визначає конфесію, а лише вводить у християнство. А людина, коли має дорослі літа і свій розум – сама вправі обрати ту релігію, яка для неї найкраща. Ми всі – діти Божі. Церква повинна тільки служити людині й ніколи не повинна силою утримувати її біля себе.
– Ви згадали про викладання християнської етики у школі. Більшість шкіл надають право читати таку дисципліну лише якомусь одному представникові певної конфесії. Чи не вбачаєте у цьому порушення права на свободу віросповідання?
– Так не повинно бути. Ми про це не раз говорили на наших зустрічах. Це повинні бути принципи християнської етики і моралі, спільні й загальні для всіх, і для православних, і для католиків, і для протестантів. У школі не може бути якоїсь конкретної конфесійної спрямованості. Це допустиме лише у церквах. Школа має залишатися школою і навчати лише загальних християнських моральних принципів та бути в цьому плані дуже обережною.
– Вас часто на православні свята можна побачити у православному соборі.
– Я дуже люблю там бути. Куди б мене не запросили, я до всіх піду. Ми хочемо зі всіма мати хороші стосунки. Печалить лише те, що з нами не всі захочуть мати контакти. Вважаю, що це наше багатство, те, що можемо бути одні у других. Здебільшого родини наших прихожан мішані – католицько-православні. Я завжди наголошую, що ні одна сторона не повинна перешкоджати іншій виконувати свої релігійні обряди. Було б дуже сумно, якби в неділю вранці одне одному б сказали: «Ти йди у свій храм, а я піду в свій». Краще в одну неділю разом піти в православний собор, а в наступну – в католицький, щоб люди бачили, що можна бути і тут, і тут, шанувати обидві традиції й тим саме способом шанувати одне одного.
У Києві, на з’їзді Церкви Християн Віри Євангельської в Україні, в Палаці Україна я сказав, що ми з їхнім головним єпископом Михайлом Паночком як рідні брати. У залі були такі оплески, ніби я сказав щось надзвичайне. Я сказав це щиро. Це – правда. Нам потрібно долати всі стереотипи, піклуватися про спільне християнство і вірно та неподільним серцем йому служити. Надіюся, що Церква все-таки віднайде сили, мужність і мудрість з’єднатися. Наші вірні повинні шанувати та любити одне одного. Наша релігія не вимагає від нас нічого надмірного. Потрібно лише бути порядними і добрими людьми.
– Представники УПЦ КП проводять кампанію по боротьбі з абортами й хочуть добитися їх заборони на державному рівні. Чи підтримають їх католики, і чи вистачить Церкві впливу й повноважень переконати державу прийняти таке рішення?
– Безумовно, Католицька Церква весь час про це голосно говорить. З нашої сторони були і будуть листи та звернення. Ми не повинні бути окремо. Всі Церкви одним голосом повинні говорити, щоб їх почули. Аборт – це вбивство ненародженої дитини. Вбивство є тяжким гріхом, який закликає небо про помсту. А аборт є ще більшим гріхом. Хто допускається аборту, хто співпрацює в справі аборту, вони фактично підпадають під інтердикт, тобто є виключеними з Церкви. Тут ми будемо кричати дуже голосно і скільки є наших сил будемо рятувати людське життя. При сучасному розкладі сил у парламенті зробити це буде дуже важко, але робитимемо все, що в наших силах.
– Яке Ваше ставлення до релігійною єресі та релігійної зневаги, якою останнім часом наповнюється ЗМІ та кінематограф?
– Можна мати великі застереження до засобів масової інформації, які поширюють насильство та дух зневаги, я вже не говорю за розпусту, порнографію. Цим нищаться людські душі і то в жахливий спосіб, особливо ще не утверджені молоді серця, котрі не мають власного бачення, не мають достатньо морального фундаменту для того, щоб розрізнити, де є зло, а де є добро. На жаль, є різні психічні збочення. Ми завжди кажемо, що людина, яка себе поважає, просто не стане такого дивитися. Релігія наша є дуже ясна, є дуже конкретна. Наші звичаї будувалися цілими століттями. І я думаю, що від цих багатств ми ніколи не відійдемо через якісь там дивацтва.
– Чи бере Католицька Церква участь у політичному житті країни? Чи є у нашій владі представники церкви?
Ні, зовсім ні! Ми не маємо і не хочемо мати якогось політичного впливу. Це буде зле! Церква не повинна політично впливати. Ми маємо формувати моральний фундамент тих, котрі будуть керувати політикою. Моральний, добрий, здоровий, християнський фундамент. Хоча в Парламенті є і римо-католики, ми жодною мірою не впливаємо на них й не хочемо впливати. Найголовніше для нас – це зберегти загальнолюдські цінності.
– Як Ви ставитеся до того, коли в політичні маніпуляції залучаються Церкви? Священики в періоди передвиборчих гонок займаються агітаціями, а деякі політики в переддень виборів миттєво стають церковними спонсорами та меценатами.
– Це абсолютно недопустимо і ганебно! Про це навіть мови не може бути. Я особисто прихожанам говорю, що ви не можете бути пасивними, не маєте права залишатися дома. Ідіть на вибори, вибирайте по своїй совісті, так як цього бажаєте. Обирайте того кандидата, кого підказує вам ваше серце. Думайте про своїх дітей, онуків, правнуків, те яку країну ви їм залишите. Закінчилися ті часи, коли нам ставили керівників держави. Тепер ми маємо право обирати і саме від нас залежатиме майбутнє нашої країни.
Меценатів, про яких згадуєте, у нас не було. Нам вдалося цього уникнути. Були намагання прийти, переконати за якогось певного кандидата, але ми цього не допускали. Я як громадянин України маю власну думку, свою позицію, але я ту думку ніколи нікому не нав’язував. Це моя особиста справа. В таких ситуаціях кожен повинен бути абсолютно самостійним. Церква не повинна вмішуватися жодною мірою.
– Як із висоти власного досвіду Ви б оцінили свою працю на церковній ниві і які плани, надії та сподівання маєте на майбутнє?
– Важко зараз сказати. Нехай краще оцінять наступні покоління, що мені вдалося, а чого не вдалося зробити. Якби був хто інший, може, зробив би значно більше. Скажу одне, мені вдалося не змарнувати того часу, котрий мені було дано у ті тяжкі радянські часи, коли дуже важко було бути священиком. Думаю, що я чинив те, що міг і те, що повинен був робити.
Коли почалася відбудова, коли ми поверталися у свої храми і нам почали віддавати колись відібране наше, думаю, що я також не змарнував тих можливостей відроджувати релігійне життя на Тернопільщині, Хмельниччині, Рівненщині та Волині.
Коли я став єпископом, я завжди старався чинити те, що було в моїх силах, в моїх можливостях, щоб далі відбудовувати храми, відкривати нові, утверджувати релігійне життя, творити спільноти. Чиню те й сьогодні, наскільки дозволяють сили й можливості. Планів на майбутнє дуже багато. Треба створювати нові католицькі спільноти, багато ще зруйнованих та знищених храмів, які не так легко сьогодні відбудувати. Все, що можемо, те й чинимо.
– Що таке дорога священнослужителя? Чи не виникало жалю чи вагань через те, що обрали саме таку стежину? Які Ваші поради тим, хто теж відчуває Господнє покликання?
– Надзвичайно важливо розпізнати своє покликання. Людина, якщо дійсно хоче осягнути щось у житті, повинна знайти своє місце. Господь Бог дає різні покликання і не може такого бути, що одне покликання краще, а інше – гірше. Все залежить від того, як ми його розпізнаємо, і як ми це покликання зреалізуємо. Щоб не було, як у цій ситуації, коли у Тернополі моя тьотя запитала сусідського хлопчака: «Саша, ким ти будеш, як закінчиш школу?» А він відповів: «Та, напевне, попом буду, бо, знаєте, хочу машину купить». Якщо це таке «покликання», то немає про що говорити.
Якщо хтось відчуває, що Господь його дійсно кличе, а він щиро і віддано хоче служити Господу в Церкві, тоді моя рада не боятися і сміло йти за голосом покликання. Якщо Він нас кличе, тоді й силу Він дасть. Не боятися і не озиратися назад, а спокійно йти з повною довірою до Господа Бога.
Було надзвичайно важко у ті часи, коли нас переслідували, коли – здавалося – це було понад міру. Відчував я тоді звичайний людський страх, але ніколи не завагався, бо знав, що чиню те, що дійсно потрібне. Господь ніколи не посилав мене йти проти держави, але коли вимагав чинити те, чого держава не дозволяла, перевищуючи свої права відносно громадян, я чинив.
Я не тільки ні про що не жалію, якщо мені довелося б обирати п’ятнадцять, двадцять і сто п’ятдесят і більше раз, я вибрав би ту саму життєву дорогу. Може, постарався би зробити менше помилок, а може, би зробив інші. Однак Господь Бог є більший від наших очікувань і кращий, більш вирозумілий. Бог добре знає нашу людську слабкість, але і бачить добрі наміри наших сердець.
Розмовляв Андрій ПЕТРИК
Фото автора та з архіву владики Маркіяна
Загрузка...
Коментарів: 7
SkyMan Показати IP 18 Серпня 2008 11:50
мій друг мені розказував одного разу, що коли він був ще малий, - він хвилювався дуже за батька-пастора. "Мені було страшно, коли батько йшов на чергове служіння. Я переживав, що він не повернеться назад", - казав він. Адже в ті воєнні часи служителів церков забирали, після чого ніхто не знав, де вони і чи живі. А щодо нагород та прикрасів - то пустота. Найкраща прикраса - то наша душа і серце - ставлення до Живого Бога, любов до Нього.
Петрович Показати IP 18 Серпня 2008 12:01
А ще священники в ті роки працювали на КГБ і церковну кар'єру робили також з "благословіння" свого керівництва з КГБ.
Чорна кава Показати IP 18 Серпня 2008 12:10
Я не католичка, але отець Маркіян дуже приємна людина
SkyMan Показати IP 18 Серпня 2008 14:02
2Чорна кава: Я нічого не маю проти, адже у світіт є бюагато приємних людей.. Зокрема - ми з вами, чи не так? :)
також Петрович Показати IP 18 Серпня 2008 15:36
Петровичу: що означає "священики в ті роки працювали на КГБ"? Ви маєте на увазі всіх священиків? Хочу Вам сказати, що в ті роки КГБ нищило, в буквальному розумінні цього слова, тих священиків, які не годилися на співпрацю з ним. Прикладів аж предостатньо і в порівнянні з цим, що Ви кажете, набагато більше.
Чорна кава Показати IP 18 Серпня 2008 16:12
до SkyMan: я то точно приємна а от чи ви також - ще не знаю:)
прни Показати IP 22 Березня 2016 14:57
Прни

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.