Волинянин: «Про те, що потраплю на війну, дізнався уві сні»

Іван Мартинюк навчав дітей патріотизму та військової справи 26 років. Потім дуже переживав, коли його учні один за одним ішли в пекло війни. Легше на душі стало тільки тоді, коли й сам, пройшовши медкомісію, вирушив на схід. Але те, що побачив, навіть його – 47-річного – шокувало.

Про це йдеться в матеріалі газети Волинські Новини №32 від 8 вересня.

– Про те, що почнеться війна, мені розповів віщий сон, – зізнається Іван Мартинюк із села Карасина Камінь-Каширського району. – Ще 2012-го привиділося, ніби приносять мені повістку й кажуть в армію збиратися. Тоді розсердився: «Із глузду з’їхали? Мені за кілька літ на пенсію!» Ніхто мене не послухав. І я опинився у військовій частині... Коли прокинувся, розповів дружині. А вона, пригадавши мою армію в Москві та наше після того знайомство, лише пожартувала: «От вигадав! Дурне спить – дурне сниться». Та 2014-го, коли президент оголосив в Україні антитерористичну операцію, ми про той сон таки згадали...

У Карасин війна теж не забарилася. Влітку 2014-го на сільраду надійшло 98 повісток. Лише третина чоловіків, які їх отримали, пішли до військкомату. А учасниками АТО стали аж... десятеро.

Не засуджуючи нікого, Іван Мартинюк зізнається: він теж міг би «відкосити». Адже дружина тоді була секретарем сільради, в районі багато знайомств мав. Однак учинити так совість не дозволяла: «Бо що тоді люди скажуть?». Тож на сльози та благання дружини чоловік відповів: «Мої учні вже поранені, і я зобов’язаний їх замінити».

Кожного з кіборгів тримала думка: «Це наша земля...»

Воєнний вишкіл Іван Мартинюк проходив у Старичах (Яворівський полігон Львівської області). Далі – спецнавчання у Дніпропетровській області. А потім, у жовтні 2014-го, були Піски...

– Крили нас «Градами» дуже щед­ро. Коли після перших двох обстрілів ми побачили на позиціях греко-католицьких капеланів, подумали: це вже нас до смерті готують, – пригадує Іван Петрович. – Навіть перепитали, чи можна православним до сповіді. На що священик лише усміхнувся: «Сину, ми однієї віри. Просто ріка наша християнська багато струмочків має». Ми пішли до сповіді й побачили, яким помічним стає слово душпастиря там, де надто тонка грань між смертю та життям.

Іван Мартинюк (зліва) з побратимом

На території Донецького аеропорту бійця у складі військового підрозділу постійно «прасувала» важка артилерія. Не раз доходило дзявотіння Гіві й Мотороли, що хизувалися своїми звірствами і гучномовцем викрикували погрози.

Та й місцеві не раз – мов ножем у спину – кидали: «Вас тут поріжуть, як шакалів». Під час близьких боїв було так страшно, що хтось впадав у стан афекту: голова не тямить, а тіло працює. Хтось узагалі кам’янів і рухати руками та ногами починав лише після бою.

– Одного разу ми навіть подумали: в бійця на псевдо Кандагар «криша поїхала». Бо уявіть: бій, мінометний обстріл, він із окопу вискакує і біжить. Хотіли, було, за ним. Але за кілька секунд Кандагар відлетів за метрів сорок – під міст – і не видно. Ну, все, думаємо, капєц йому. Аж тут вертається, стволи несе. «Мінус чотири сепари», – усміхається і розповідає: зрозумів, що під мостом ворожі навідники. Побіг, ліквідував, трофеї забрав і назад, – провадить Іван Мартинюк.

Ледь не потрапив у полон через... коханку

– Але це один із хороших моментів. А скільки було трагічних...Особливо душа болить за товариша на псевдо Мєнт. Сам – із Устилуга, 49 років. Роботящий такий дядько. Чотирьох коней тримав. Не раз із ним жартували: «Кордон під боком, а ти замість контрабанди худобу ганяєш». А після одного з обстрілів висунувся Мєнт подивитися в бінокль. Аж тут міни свист! Ми різко в окопи! За кілька хвилин піднялися. Мєнт далі лежить. До нього – контузія. Одяг розрізали, щоб пакет прикласти, кров зупинити. А там осколок: пройшов крізь бронежилет і пробив легені. Мєнта бігом у госпіталь. Та не витримав боєць 12 кілометрів. На третьому – помер... – ділиться спогадами Іван Мартинюк.

Бували випадки, що ледь не забирали життя дурощі та «розслабуха», зізнається він. І хоча інформація, каже, «не для преси», утім без імен і деталей усе-таки розповімо: щоб іншим наука була.

– Воював зі мною холостяк Грубий. Увесь час – пліч-о-пліч. Разом у бліндаж за секунду заскакували. Разом їли тушонки 1972 року випуску. Та в період «перемир’я» нам стільки провізії передали: їж – не хочу. «Давайте на «гражданку» трохи передамо. А то люди по селах голодують», – домовилися тоді. І так наш Грубий, поки одному-другому селянину борошна насипав, познайомився з молодицею. Ми те «просікли» й відразу Грубого попередили: вночі нікуди не ходити. Але ж... діло молоде. Він вартовому сказав, що на кілька годинок у село махне. Тим часом караульні змінилися, я на чергування заступив. І коли поблизу очерет заворушився – я туди автоматною чергою: раз, другий, третій. Аж тут крик: «То я! То я!». Звідти вийшов Грубий – напівголий і в самих берцях, – сміється Іван Мартинюк. – Та ще більше були ми шоковані, коли Грубий розказав: дама його серця на сєпарів працювала, інформацію завчасно передала і того вечора пішла у ванну дзвонити, аби по «товар» приходили. Щастя, що Грубий розмову підслухав. А так взяли би в полон і...

...За 60 днів на «передку» боєць Мартинюк (доки не дістав поранення) чого тільки не набачився. Став свідком, як у Дєда за долю секунди снарядом «зняло» череп. Сміявся, як після бою Зіл випльовував із рота вісім пломб (так близько «міномьотка падала»). Але й побачив, що таке «дружба до кінця», відчув, яким надійним буває плече товариша.

– Після всього цього дуже не хотів із пораненням їхати в госпіталь. Проте осколок, зараза, не дозволив далі воювати, – стискає кулаки Іван Мартинюк. – Госпіталь. Тривала реабілітація. Демобілізація. Але душею все одно лишаюся на передовій. Ночами ще досі воюю. І це все, повірте, дрібниці. Головне – аби там, на передовій, усе було добре й наступний День Незалежності ми святкували з Перемогою!

Оксана БУБЕНЩИКОВА, Камінь-Каширський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---