Як ворог «лупив» по волинянах при виході з Дебальцевого

За його плечима – понад двадцять років служби в у Збройних Силах України. Більшість із них він прослужив у зенітно-ракетному полку. Та після його розформування був переведений у танковий батальйон 51-ї ОМБР на посаду командира танкового взводу. Із самого початку війни на Сході воює з російським агресором.

Про це пише Жанна Марковська у матеріалі на сайті «Слово Волині».

Старший прапорщик Володимир Ханча (позивний «Хан»), брав участь у багатьох військових операціях. Однією з перших був бій у селищі Петровське, поблизу Савур-Могили, де доводилось прикривати піхотні війська. Далі були інші операції, рахунок яким вже ніхто не вів.

– Під час виходу наших військ з Дебальцевого ми знаходились у селищі Луганське і прикривали війська, які відходили звідти, – ділиться Володимир.

– Так сталося, що їхати доводилось відкритою місцевістю. А ворог, який засів у різних кутках, починав лупити по нас, як тільки з’являлись на горизонті. Ми зрозуміли його мотив. І у подальшому здійснювали операцію, викликаючи вогонь на себе.

ЧИТАТИ ЩЕ: ЗВІЛЬНЕНІ З ПОЛОНУ НАЦГВАРДІЙЦІ РОЗПОВІЛИ, ЯК ЇХ «ЗАБУЛИ» У ДЕБАЛЬЦЕВОМУ

З одного боку кожен, хто виконував такі маневри, ризикував своїм життям, а з другого – потрібно було рятувати побратимів. У одному з таких боїв уламок ворожого снаряду попав у мій танк, прошив речовий мішок, який залишився всередині. У тій сумці лежав молитовник, і, на диво, його не зачепило. До того у хлопців згоріли два молитовники, а от мій не пошкодило. Напевно, на той час мій Ангел-Охоронець стояв поруч.

А ще я знаю, що увесь цей час за мене молиться моя дружина та мама. Доказом цього є ще один випадок. Виїжджаючи з одного населеного пункту, довелося прямувати полем та ще й уночі. Коли доїхали до блок-поста, нас зупинили бійці і показали мінне поле, по якому ми проїхали і залишились неушкодженими. І коли поверталися назад, ці місця були позначені прапорцями.

Тому за кожен прожитий день дякуємо Богові.

– Щоразу, коли він вирушає на схід, я не тільки молюся за нього і прошу Господа, щоб він повертався живими і неушкодженим. А ще обіймаю його футболку і засинаю з нею, – каже дружина Тетяна. – Кожен його дзвінок чекаю з нетерпінням і з тривогою у серці. Бо для мене мій Вова – найкращий чоловік у світі. І навіть не хочу думати, що з ним щось станеться. Щодня молимося за нього разом з донечкою і віримо, що нашу молитву Бог чує.

У домашньому гардеробі сім’ї – понад десять вишиванок, які виготовляє її мама. Останню з них – червоно-чорну – пошила на прохання Тані для Володимира, коли він прикривав Дебальцеве. «Є кілька білих сорочок, а хотілося і чорну мати з червоною вишивкою», – каже вона і показує майстерно виконану роботу неньки.

На запитання: чи скоро, на його думку, закінчиться війна? Володимир відповідає, що про це важко говорити. Бо ворог накопичує силу і не дотримується перемир’я. А ще на Донбасі різний настрій у людей. Багато хто, попри все, підтримує фейкові республіки.

– Пригадую, як увійшли в одне село, більша половина якого виїхала. Це були ті, хто проти України. Половина хат – порожні. Залишились лише бабусі і дідусі, а також ті, хто не має куди виїхати. Ми постійно ділилися з ними їжею і тим, що мали.

Якось зайшли в одну хату й були шоковані. В одній з кімнат побачили ланцюги, що були прикріплені до стіни. Це нагадувало знаряддя для тортур.

Господар цього будинку втік до сепаратистів і залишив своє обійстя. Люди, які залишилися там жити, знаходяться на межі виживання. І ми, чим могли, тим допомагали. Коли виїжджали звідти, одна бабуся підбігла і дала нам велику миску зеленої цибулі. «Це вам, хлопчики, більше не маю що дати, – зі сльозами на очах промовила вона. – Та якщо можете, дайте трохи хліба». Хлопці швиденько зібрали продукти: тушонку, консерви, хліб, крупи і віддали бабусі. Окрім того, вона дала мені свячену свічку, від якої я відрізав кусень. За її словами, вона була придбана в одному з храмів і має особливу силу.

ЧИТАТИ ЩЕ: ЕКСКЛЮЗИВНІ КАДРИ ПІДГОТОВКИ ВОЛИНСЬКИХ ЗЕНІТЧИКІВ ДО БОЮ

Разом зі мною з самого початку війни виконує усі бойові завдання водій-механік Роман Бузінський з Ківецівського району. Разом з ним ми пройшли усі випробування, що траплялись на нашому шляху, і впевнений, що разом переможемо ворога. Серед бійців є традиція: перед боєм ми молимось кожен про себе, і усі слухаємо пісню «Сто бійців – один наказ». Для нас вона стала майже талісманом. І коли приїздять волонтери або священик та запитують, що нам привезти, я відповідаю: батарейки. Щоб ми могли і надалі слухати і йти з нею вперед, у бій.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---