Завдяки програмі «Ключовий момент» волинянка віднайшла родину

Щоб подолати відстань у сто кілометрів, родина пройшла шлях завдовжки в 36 літ.

Волинянка Ольга довгі роки не втрачала надії віднайти велику родину. Про те, як завдяки програмі «Ключовий момент» рідні люди знайшли одне одного - у матеріалі газети Волинські Новини №36 від

від 6 жовтня 2016 року.

Це були важкі для Горохівщини часи. Повоєнні. Село Жуківець, яке чотири місяці стояло на лінії фронту, потрохи поверталося до життя. Серед тих, хто по дощечці ліпив дах над головою, – 25-річна Соломія. 1940-го вона геть юною вийшла заміж. 1941-го провела чоловіка на фронт. І тоді ж у 19 літ овдовіла. Вродлива була, а бач – безталанна.

По завершенні війни про душевні рани не говорили. Думали, як вижити, з голоду не вмерти. І серед тих, хто з Воронезької області «прибився» аж на Волинь, був 20-річний Олександр. Разом із батьком вони привезли на Горохівщину свої робочі руки. Бо хоча ліс рубати й села відбудовувати – праця важка, зате не було голоду, як там, на рідній Воронежчині.

От і познайомилися дві самот­ності: покірна Соломія і веселий Олександр. Чи була між ними любов? Чи, може, тільки безнадія поєднала? Хтозна... Та через рік після одруження у пари народилася донька. «Хай буде Ольга, – сказав Олександр. – Так мою маму звати».

«Хай буде», – погодилася Соломія. Так і жили...

– Той день, коли батько повернувся з армії, назавжди закарбувався в пам’яті, – продовжує оповідь Ольга, якій нині 68. – Як зараз бачу його в солдатській шинелі. Кремезний. Мужній. Мама плаче, а він – усміхається.

Вірно чекала Соломія чоловіка. Ночами снився тато маленькій Ользі. Та коли Олександр урешті повернувся з армії, тішитися сімейним щастям випало недовго.

– Із чого все почалося, мама не розповідала. А тато – й поготів. Пам’ятаю тільки, зимового ранку батьки дуже сперечалися, а я, відчуваючи недобре, дивилася на них і плакала. Якоїсь миті кинулася до батька, обійняла: «Таточку, залишися з нами». Він мене до грудей притулив і каже: «Не плач. Я тобі плаття шовкове привезу». Та й пішов. Він – у чужу сім’ю. Я – у перший клас. І тільки мрія про шовкове плаття із татових рук гріла душу довгі-предовгі роки...

Олександр Бардаков лишив у Жуківці доню й дружину. А сам створив нову сім’ю на Ківерцівщині. У селищі Цумані працював на деревообробному комбінаті. Двох дітей виховував: Валю й Леоніда. Чи згадував коли сім’ю, яку покинув? Можливо. Але жодної вісточки Соломії чи бодай Олі не давав.

– А мені так хотілося мати батька. Щоб радів за мої успіхи у школі... Не раз листи йому писала. Особ­ливо, коли хворіла. Та відповідей усе не було, – тихо промовляє пані Ольга.

Постійно несучи у серці думку, що батько її не забув, дівчинка щосили старалася жити так, аби тато, хай на відстані, але пишався нею. Гарно вчилася. Десятки кілометрів ходила пішки, щоб здобути середню освіту. Старшокласницею написала в обласну газету про батька й аліменти, що їх він перестав платити. А потім сто разів перечитувала статтю «Тату, озовися». Без зв’язків і батьківської підтримки вступила до педучилища. Потім, на курсах, ще й другу освіту здобула, отримавши фах учителя української та німецької мов.

– Уже коли стала дорослою, в школу працювати влаштувалася, укотре вирішила показати татові, що я таки гідна називатися його доч­кою, – провадить Ольга Олександрівна. – 1971-го, в рік мого одруження, поїхала разом із подругою запросити батька і його нову сім’ю на весілля.

Візит дівчини був несподіванкою для родини з Ківерцівщини. Але жінка, заради якої Олександр переїхав до Цумані, дуже добре зустріла чужу дитину. Познайомила Олю з її зведеними братом і сес­трою. Валя гарно прийняла сестру, про яку ніколи раніше не знала. А восьмикласник Льоня не повірив. І якось зверхньо так: «Хм, сестра?..».

– Ці слова і його погляд ще довго пекли мені душу, – з болем пригадує жінка. – Та я проковтнула образу й поспішила запевнити: «Льоню, я не приїхала забрати в тебе тата. Зараз він тобі навіть більше потрібен, ніж мені. Єдине, що прошу, – приїдьте на моє весілля».

Та на весілля ніхто не приїхав. Не отримала Оля батькового благословення. Тільки скупу вісточку: «Поїхав у відрядження».

Після душевної травми Ольга Хмільовська цілих 17 літ не бачила тата. Так, жінка мала коханого чоловіка Михайла, синочків Ігоря та Колю, маму, яку любила, роботу, на якій шанували. Проте думка про рідну людину, таку близьку й таку далеку, все одно сиділа глибоко в серці.

– Якось мій старший син Ігорчик запитав: «Мамо, а чому в усіх дітей є дідусі, а в нас нема?» – далі ділиться пані Ольга нелегкими спогадами. – Мить паузи. А далі думка: чи збагне дитя, що дідусь є, просто в дитинстві він мене кинув і стільки літ не озивається?..

Та життєві стежки самі привели Ольгу й Ігоря до відповіді на непрос­те дитяче запитання.

– Це було влітку, на канікулах. Я тоді працювала у школі села Скірче Горохівського району. Разом із семирічним сином повезла школярів на екскурсію «Місцями бойової слави». Одним із пунктів мандрівки було селище Цумань. Обід запланували в їдальні деревообробного комбінату. Того самого, звідки колись мені надходили від батька аліменти. І я не змогла не скористатися нагодою...

Почувши, що «якась жіночка кличе на прохідну», Олександр Бардаков відразу здогадався, хто це. Вийшов. Як завжди – усміхнений. Побачивши найстаршого свого внука, розпитав, як справи. Ігор дивився на дідуся, мов заворожений. Як потім з’ясувалося, запам’ятовував найдрібнішу рисочку чоловікового обличчя. Побалакали. Попрощалися.

І, як виявилося, назавжди...

– Тато жив, про себе не нагадуючи. І помер так само... Про його смерть я дізналася випадково. Сиділа на обласному семінарі для вчителів. А поруч – жіночка. Розбалакалися. З’ясувалося – з Цумані колега. Я, звісно, за батька питаю. Хороших новин чекаю. Та замість них: «А він помер. Ви що, не знали?».

Після смерті тата Ольга, здавалося, мала змиритися з долею сироти. Утім відчуття самотності далі ятрило душу. Ще й маленькі Ігор з Миколкою допитувалися: «Мамо, чому в усіх людей є брати-сестри, а в тебе нема?». І як пояснити, що вони є, тільки дуже-дуже далеко...

– Думку поріднитися з Валею та Леонідом я виношувала багато років, – продовжує жінка. – Доки жива була мама, навіть кроку не робила назустріч мрії. Знала: надто боляче буде неньці те бачити. А через чотири роки після її смерті написала в передачу «Ключовий момент». Написала і стала чекати. Хоча морально готувалася, що й зараз (як колись на весілля) до мене ніхто не прийде.

А тим часом, доки лист ішов до редакції, у селищі Цумані Ольжин брат сидів на веранді з родиною і, задумавшись, якоїсь миті проронив: «Сестра в мене є. Старша. Усе нема часу її знайти. Але колись неод­мінно поїду...». А через тиждень – лист із позначкою редакції програми «Ключовий момент».

– Доки тривала підготовка, мені режисери нічого не повідомляли: чи знайшли кого, чи домовилися. На знімання зі мною поїхали молодший син Микола і внучка від старшого сина Даринка. Я дуже хвилювалася. Думала: «Якщо й цього разу ніхто не приїде – все, не постукаю більше ніколи». Але... вони прийшли. І брат, і сестра, і двоє їхніх онуків. Ми плакали. Обнімали одне одного. Потім довго балакали. Згадували минуле. І тата, якого 26 літ не було вже з нами. Як після програми поверталися з Києва, сестра казала: давно хотіла зі мною породичатися, та все боялася, що я на них ображена. А брат Льоня так і не зізнався про свої слова на веранді. І тільки сторонні люди, коли ми в його сина на весіллі були, переповіли цю історію...

Ось так, щоб подолати відстань у 100 кілометрів, родина пройшла шлях завдовжки у 36 літ...

Та зустріч справді стала ключовою для Ольги Хмільовської. Бо тільки тоді, на 59-му році життя, жінка змогла скинути з душі біль покинутої дитини. Вона дуже раділа, що її діти, на відміну від неї самої, матимуть велику родину: з дядьками й тітками, братами й сестрами, племінниками й похресниками.

– Відтоді ми постійно телефонуємо одне одному, ділимося новинами. Їздили до сестри на 55-ліття, до брата – на півсторічний ювілей. А Валя з Леонідом приїхали розділити біль утрати, коли помер мій чоловік. Хоча і радісних подій вистачало: дні народження, презентація моєї першої друкованої книги, – ділиться жінка. – Та найбільше породичалися наші діти, яких доля звела в селі Заборолі Луцького району. Шкода тільки, що так пізно поріднилися...

Оксана БУБЕНЩИКОВА

Фото автора

Горохівський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---