USD 25.95 26.15
  • USD 25.95 26.15
  • EUR 29.35 29.54
  • PLN 6.8 6.93

Інклюзивна освіта: як на Волині реабілітують особливих дітей

Як легко любити цілий світ і як важко полюбити одну конкретну людину. Просто хоча б за те, що вона така є. А якщо зовсім не така, як ми? Тоді у закутках душі знаходимо у кращому випадку порцію співчуття, бо так нас учили – шкодувати обділеного Богом. І ми шкодуємо, сором’язливо опускаючи очі. Нам незручно, боязко торкатися життя «не таких», щоб не завдати їм ще більшого болю – душевного. Так і живемо: ми самі по собі, а вони – наодинці зі своїми проблемами. І ніяк не можемо зрозуміти, що ці люди найменше потребують нашого співчуття. Вони потребують шансу. Шансу бути потрібними...

Про це йдеться на сторінках щотижневої газети Волинські Новини № 4 від 25 лютого 2016 року.

«На допомогу одній хворій дитині щорічно йде мільйон доларів»

Інвалідний візок на наших вулицях ще й досі сприймається ледве не як стихійне лихо, не кажучи вже про решту благ для інвалідів, яких вони ніяк не дочекаються. Після 1995 року в Україні почала зароджуватися так звана інтеграційна модель інвалідності, в основі якої лежить принцип – не з’ясовувати, чим ця людина відрізняється від інших, а думати, як зробити так, щоб вона почувалася повноцінною. Звичайно, ми не самі до цього додумалися, бо в цивілізованому світі це давно є нормою. І страшне слово «інвалід», яке донедавна звучало як вирок, стало зникати з нашого лексикону. Ми знайшли йому доволі толерантні синоніми – людина з особливими потребами, неповносправна. Ми починаємо усвідомлювати, що хвора людина теж може бути корисною, якщо їй дозволять і допоможуть знайти свою суспільну нішу. Бо якщо Бог дарував їй життя, отже, вона має своє призначення на цій землі...

Заступник головного лікаря Луцького будинку дитини Тетяна Виговська, з ініціативи якої на базі цього закладу в 2015 році відкрито центр ранньої реабілітації дітей з органічними враженнями нервової системи та порушеннями психіки, давно вивчає досвід роботи з особливими дітками в країнах Європи та США. Їй пощастило стажуватися в Інституті реабілітації міста Чикаго. Ось що вона розповідала про цю поїздку:

«Уявіть собі приміщення типового дитячого садочка в Україні, де працюють 85 реабілітологів! На допомогу одній хворій дитині там щорічно йде мільйон доларів. Ми про таке навіть не мріємо. Треба, щоб держава зрозуміла, що реабілітація дитини – це на все життя. У інституті в Чикаго я не бачила жодних черг. Але це не означає, що хворих дітей там поменшало. Ще 15 років тому їхні центри теж були переповнені. Просто сама система допомоги змінилася. Ставку зробили на допомогу родинам, де ростуть такі малюки.
Дитиною мають опікуватися батьки. Дорослих треба навчити, що і як робити, надати їм психологічну допомогу. І за першим викликом психолог чи інший спеціаліст центру їде на виклик до будинку пацієнта, набираючи з собою купу іграшок, що розвивають. Годину він працює з малюком, грається, показує мамі, як робити масаж, на яку групу м’язів на цьому етапі треба дати більше навантаження тощо. Виникнуть пізніше якісь інші питання – достатньо знову зателефонувати в центр. І не треба нікуди їхати, стояти в чергах у поліклініці. Американські колеги-реабілітологи свого часу теж пройшли через це. Тому хочуть, аби Україна не повторювала їхніх помилок. А для цього треба працювати вже зараз. Бо що раніше почнеш роботу з дитиною, то більше у неї шансів на поліпшення якості життя».

...Щоб нам дотягнутися до таких стандартів, як у США, потрібно досягнути такого ж рівня економічного розвитку, як у Штатах. На жаль, у найближчі сто кроків нам це не світить. Тому сліпо копіювати американський досвід навряд чи можемо собі дозволити. Нещодавно наш уряд анонсував: в Україні планують удвічі скоротити кількість спеціальних закладів, особливо спецшкіл та інтернатів для дітей з інвалідністю. Це означає, що 400 з них можуть ліквідувати. Головна ідея такого реформування – щоб діти з обмеженими можливостями здобували знання у звичайних школах. Це дасть змогу зекономити великі кошти, бо утримання однієї дитини в інтернаті чи спецшколі обходиться суспільству дуже дорого.

Окрім економії грошей, інклюзивна освіта дає можливість особливій дитині легше соціалізуватися. Держава готова доплачувати загальноосвітнім школам, готова платити спеціалістам, фінансувати матеріально-технічну базу для організації інклюзивного навчального процесу. Усе це в планах, а ідея вже викликала неоднозначну реакцію. Аморально заощаджувати на і так обділених Богом дітях.
З іншого боку, ми ж асоціюємо себе із Європою, де саме слово «інтернат» давно сприймається як анахронізм. Хоча очевидно, що не всі діти за медичними показами можуть відвідувати звичайний дитячий садок чи школу. І навіть за кордоном, у країнах розвинутої демократії, спеціальні заклади теж є. За стільки років, коли ми вперше почули слово «інклюзія», великих зрушень у царині цієї освіти ще не відбулося.

На Волині сьогодні – п’ять тисяч дітей із інвалідністю. У 132-х класах з інклюзивною освітою навчається 157 особливих школярів. Багато це чи мало? Якщо в деяких областях таких дітей рахують десятками, то Волинь – у числі лідерів. Ще понад 900 дітей навчаються вдома за індивідуальними планами. На жаль, кількість малюків із вадами розвитку щороку збільшується. Ще не так давно ми нічого не знали про аутизм, а тільки в Луцьку є понад п’ятдесят діток із цим діагнозом. Дуже багато малят із затримкою мовлення, яким потрібна фахова допомога.

Особлива категорія – діти з глибокою недоношеністю, бо вони потрапляють у групу ризику. У Луцьку, не кажучи вже про районні центри, бракує вузькопрофільних спеціалістів, центрів ранньої допомоги. Навіть професійну логопедичну допомогу без проблем не можуть отримати діти обласного центру, а що казати про сільську місцевість? То про яку повноцінну шкільну інклюзію можна говорити? Що зможе дитина, прийшовши до школи, якщо вона шість чи сім років просиділа вдома? Навіть при збереженому інтелекті, але без навичок комунікації в класі вона почуватиметься не зовсім повноцінною.

Перекласти проблеми на батьківські плечі?

Чи не хоче держава, скоротивши кількість спеціальних шкіл-інтернатів, просто перекласти всі проблеми на плечі батьків, яким і так непросто виховувати дитину з інвалідністю? Сьогодні на Волині працює 10 спеціальних шкіл-інтернатів та реабілітаційно-навчальних центрів, з них 8 із цілодобовим перебуванням. Більшість із вихованців таких шкіл – це діти із сільської місцевості. Батьки змушені були погодитися на навчання своїх синів і дочок у таких закладах через те, що отримати адекватну допомогу у звичайних школах вони не могли зі зрозумілих причин. Уявімо на хвилинку: інтернати закриють, працівників звільнять, а дітей, які отримували там реабілітаційні та освітні послуги, відправлять додому. Ці діти повернуться у сім’ї, де батьки більше думають про те, як вижити, а не як підготувати до дорослого життя свою особливу дитину. Хто дбатиме про їхню повноцінну реабілітацію? Адже 90 відсотків з них потребують саме реабілітаційних послуг, а потім уже освітянських. Наївно думати, що сільська школа (якщо вона ще буде в кожному селі) матиме психолога, логопеда чи реабілітолога, коли навіть в обласних центрах таких спеціалістів бракує.
Спитайте у луцьких батьків, як їм доводиться витягувати своїх дітей, готуючи до повноцінного навчання в школі. Це при тому, що в Луцьку є центри раннього розвитку і реабілітації. Можливо, їх не так багато, але вони є. Нещодавно на базі Крупівського навчально-реабілітаційного центру для слабозорих дітей відкрили дошкільне відділення «Сонечко» – і тепер відбою немає від батьків з усіх куточків області. Сюди їдуть, записуються у чергу, батьки готові винаймати квартиру, аби возити дитину на реабілітацію саме в цьому центрі. Бо там реально малюків витягують і готують до навчання у школі.

«У нас на законодавчому рівні подбали спочатку про інклюзію в школі, а про дошкільнят чомусь забули. Такі парадокси. Що раніше виявимо проблеми в розвитку дитини – то швидше зможемо надати адекватну допомогу й інтегрувати її у загальноосвітній простір. Це ж очевидно, – вважає провідний спеціаліст Волинського обласного управління освіти Ангеліна Корець, головний куратор інтернатів, яка сама багато років віддала роботі в таких закладах, тож їхні недоліки й переваги вона знає, напевне, краще, ніж міністерський чиновник. – Тому дошкільні відділення плануємо відкривати у соціальних закладах, бо в них є велика потреба. Маємо мережу спеціальних груп у дитячих садках. Плануємо також створювати мобільні консультаційні пункти, які їздитимуть областю й надаватимуть консультації на місцях педагогам, батькам. В усьому світі є спеціальні заклади, де навчаються діти з вадами слуху, зору тощо. Але у нас психологія суспільства у ставленні до самого слова «інтернат» викривлена. І прикро чути від поважних людей, що «інтернати ваші – недолугі», що інклюзія – це панацея для всіх.

Так, перебування дитини у спеціальній школі дорого коштує. Утричі дорожче, ніж, скажімо, це коштувало б у простій школі. Але і послуг там надають утричі більше! І в простій школі дитина не отримає реабілітаційних послуг такого рівня, як у спеціальній. Навіть якщо ми навчимо психолога працювати з такою дитиною, де гарантія, що завтра не прийде до школи дитина з іншою вадою, і скільки доведеться навчати асистента вчителя, щоб він міг працювати з нею повноцінно? Та й аж ніяк не всі особливі діти можуть навчатися у загальноосвітніх закладах. Фактично сьогодні спеціальні школи є ресурсними центрами з надання корекційних послуг. Там є кадри і база, тому знищувати їх не можна. Щоб не сталося так, як з дитячими садками. Понищили свого часу, а тепер відбудовуємо.

У Білорусі, до речі, корекційна освіта поставлена на дуже високому рівні. Окрім того, ці «недолугі» інтернати здійснюють ще й соціальний супровід дітей-сиріт після закінчення навчання впродовж двох років, тоді як деякі опікуни випихають дітей у доросле життя після досягнення ними повноліття, інколи обібравши їхні рахунки, забравши майно, будинок тощо. Тому не все так просто й однозначно, як комусь видається. Закрийте всі інтернати і побачите, якими виростуть ці особливі діти й хто буде ними опікуватися.

Батькам почасти немає часу завести малечу до ортопеда, логопеда, психолога. Ми хочемо, щоб ці діти виросли сліпими, кривими, горбатими? А як, скажіть, самій мамі спустити інвалідний візок з дитиною із п’ятого поверху, щоб довезти сина чи доньку на навчання? Хтось про це подумав і подбав? Нерозв’язаних питань дуже багато».

Інклюзивну форму навчання першими започаткували канадці. Їхні спеціалісти ділилися досвідом і визнали: такі діти справді краще соціально адаптовані, але їх позбавили реабілітації. А без цього повноцінна адаптація неможлива. Зі слів Ангеліни Корець, інклюзія на Волині розвивається. З кожним роком більшає таких груп і класів. Якщо ще чотири роки тому було тільки 16 особливих школярів, то цього навчального року в інклюзивних класах навчається 157 дітей. Уведено 48 посад асистентів учителя. На думку фахівця, якщо кожна школа не повернеться обличчям до таких дітей, то в неї немає майбутнього. Та це не означає, що інклюзія автоматично залагодить усі проблеми.

«У нас мережа шкіл-інтернатів не роздута і є найменшою в Україні, – провадить Ангеліна Корець. – Якщо і закриватимуть якісь школи, то тільки ті, в яких відпаде потреба. А ті, які затребувані громадою, працюватимуть. Усі такі заклади є комунальною власністю, тому їхня доля – в руках обласної ради і депутатів. Можливо, якісь із них перепрофілюють. Є такі пропозиції щодо однієї зі шкіл, але говорити рано, бо питання ще не розглядали. Можливо, на її базі буде відкрито соціальний гуртожиток, у якому є гостра потреба. Звичайно, громада має рахувати кожну копійку, але на дітях економити не можна. Тим більше, що маємо дуже гарні напрацювання. Школа-інтернат для дітей із вадами слуху у Володимирі-Волинському є однією з найкращих в Україні. Навіть з інших областей батьки звертаються до нас із проханням, щоб їхні дітки навчалися у цьому закладі. Сьогодні є черга в іншу школу-інтернат княжого міста, що нею керує Валентин Вірковський, який зробив із сиротинця найсучасніший заклад. Там в інклюзивних групах і класах навчається, до речі, 17 діток дошкільного віку і 8 школярів».

Доброту і толерантність виховують з дитинства

У Луцьку з особливими дітками працюють сьогодні п’ять шкіл та два дитсадки – ДНЗ №9 та ДНЗ №38. В останньому є три інклюзивні групи, де навчаються 11 особливих малюків. Цю роботу садочок започаткував ще у 2012 році.

«Довелося попрацювати і з колективом, і з батьками. Але, дякувати Богу, проблем не виникло жодних, – пригадує, як починали цю непросту справу, завідувачка ДНЗ №38 Лариса Романюк. – Діти з синдромом Дауна говорити починають у років п’ять-шість, є проблеми з орієнтацією, інші фізичні вади. У такі групи зазвичай набираємо по 15 дітей, з них троє-четверо – особливі. У нас є всі спеціалісти: дефектолог, логопед, психолог. Доводиться корегувати навчально-виховний процес, бо у нас немає асистентів вихователя, як у школах. Радіємо, коли наші вихованці починають розмовляти, коли у них поліпшується дрібна моторика. Навіть якщо поліпшення ледь-ледь помітні – це результат. Для таких дітей застібнути ґудзик – це вже титанічна праця. Здорові діти турбуються про них, допомагають взутися, одягнутися, роздягнутися. І ми бачимо прекрасні результати в соціалізації таких дітей».

«А чому в інклюзивних групах немає асистента вихователя? У школах же є помічник педагога», – ставлю цілком логічне запитання.

«Не передбачено штатним розписом, – пояснює Лариса Романюк. – Нібито вже є наказ міністерства, і з наступного року мають ввести таку посаду. На загальних заняттях вихователю справді непросто, бо особливих діток треба скеровувати, корегувати їхній навчальний процес. Є важкі діти, яким не до снаги таке навчання. Тому, на мою думку, огульно закривати спеціальні заклади не варто. Там більше часу відводиться на корекцію. Потрібно добре дослідити цю проблему, перш ніж ухвалювати рішення.

До речі, навіть у реабілітаційно-навчаль-них класах, де навчається по 12 особливих дітей, не передбачена посада асистента педагога. І вчитель має давати раду всім вихованцям, які потребують особливої опіки й допомоги, самотужки».

Голова обласної педагогічно-медико-психологічної консультації Тамара Мазурик розповідає, що стихійна інклюзія на Волині практикується давно. Тобто дітки з особливими потребами навчалися у звичайних класах і раніше. Бо завжди знаходилися розумні, толерантні керівники, які розуміли, що кожна дитина має право на освіту. Таких дітей приймали до школи і працювали з ними так, як з іншими дітьми. «Навіть за мінімальних затрат ці діти досить добре й успішно розвивалися. Звичайно, якщо це не дуже важкі діти. Бо якщо йдеться про порушення системного характеру – самі розумієте... – провадить Тамара Мазурик. – Головне, щоб адміністрації навчальних закладів усвідомлювали: кожна школа має бути інклюзивною. Навіть якщо сьогодні немає дитини з особливими потребами, то завтра може бути. І взаєморозуміння треба досягати до того, як така дитина прийде до школи.

Батьки заздалегідь мають бути поінформовані, що в їхньому класі навчатиметься особлива дитина, щоб не було потім претензій та ексцесів. З батьками треба працювати на випередження, мотивувати їх. Усі ми хочемо, щоб у старості наші діти подали нам склянку води, щоб вони були уважними, добрими, милосердними. Правда ж? А все це закладається з раннього дитинства. Дитина має усвідомити, що всі ми маємо дружити й допомагати одне одному. І якщо однокласникові Миколці важко застібнути черевики, то треба допомогти. Ці уроки запам’ятовуються на все життя. Доброта, толерантність цінуються в суспільстві дуже високо. І проблеми дітей починаються із стосунків дорослих».

Чи дослухаються до думок фахівців автори освітянських реформ? Бо чомусь лячно стає, коли знаєш, як у нас вміють економити гроші й перекладати проблеми на плечі місцевих громад. Уже цього року уряд хотів спихнути на місцеві бюджети професійно-технічну освіту. В такий самий спосіб можуть спихнути й школи-інтернати, наобіцявши золоті гори. Навіть важко уявити, чим може закінчитися цей експеримент...

Ніна ЛЮДНА
Загрузка...
Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.