Тепер очолює взвод: лучанин з початком повномасштабної війни повернувся з-за кордону і став артилеристом

Повномасштабне вторгнення росії у 2022-му році застало зненацька майже всіх. Десятки тисяч чоловіків і жінок відгукнулись на заклик країни ставати до оборони. Були і такі, хто почув цей клич з-за кордону.

Одним з них був Вадим Миколаєнко родом із Чернігівщини, з села Головинки. З 2012 року чоловік проживав у Луцьку. Навчався у Сумах на факультеті харчових технологій, мав роботу за фахом та ніколи не думав про армію. Однак у день вторгнення його життя кардинально змінилося.

– Була хвиля патріотизму неймовірна. Я і декілька моїх знайомих порадились і вирішили повертатись в Україну та долучатись до війська. На той момент я знав, що вже багато людей так і зробили.

– Чи було страшно?

– Звісно, страх був. Але знову ж таки, в мене тоді було таке відчуття обов’язку, таке відчуття патріотизму. Всі ми, добровольці, на початках були об’єднані цим відчуттям. І воно глушило страх, ніби штовхало вперед – йти до мети, захищати дім.

– Як близькі сприйняли ваше повернення?

– Батьки поставились до цього різко негативно. Але я не сперечався і не радився, а поставив перед фактом: я йду до армії, і ви мене не зупините. Зараз ми про це рішення у розмовах не згадуємо. Батьки, звісно ж, хвилюються, і з роками хвилювань менше не стало.

Читати ще: «Щоб не слухати вибухи, ввімкнули музику на повну», – прикордонник з Волині на псевдо Хасан

– Яким був ваш шлях до 45-ї бригади?

– Непростим. Коли я приїхав і прийшов у ТЦК, то брати не хотіли. Сказали: «Зачекайте тиждень, тоді приходьте». Я прийшов, і сказали знову почекати. Так тривало тижні два, доки, нарешті, нас не забрали у Старичі на підготовку. А після неї я потрапив у 45-ту артилерійську бригаду.

– Що відчули, коли дізнались, що йдете в артилерію?

– Було неймовірно цікаво. Я гармат ніколи не бачив, хіба у фільмах. Побачити її наживо, навчитись на ній працювати, обслуговувати – у мене був запал. Хотілося всьому вчитись, про все дізнаватись, ставити питання. У Старичах ми навчались на гарматі Д-20. Стара радянська система, але для новачків ідеальна. Ми її так і назвали – «гармата рекрута». Надійна, проста в роботі, невибаглива в обслуговуванні. Я дуже зрадів, коли, потрапивши вже у 45-ту бригаду, нам дали на озброєння саме Д-20. Я тоді вже почувався впевнено у роботі з нею, як і решта хлопців. Окремо хочу подякувати нашому тодішньому командиру батареї та старшому офіцеру батареї. Вони завжди готові були допомогти порадою, підказкою і весь час казали: «Не знаєте щось – приходьте, розкажемо».

– Яким був ваш бойовий шлях у бригаді?

– Я потрапив одразу на посаду командира гармати, і 2,5 року працювали ми на Д-20 одним колективом. Стали як сім’я, знали одне про одного все. Хлопці дуже толкові, заряджені. Пізніше працювали ще на гарматі TRF1, зовсім трішки на FH70 та, нарешті, перейшли на наші вітчизняні «Богдани».

– Що можете розповісти про гармати, з якими довелось працювати?

– Д-20, однозначно, найнадійніша. «Богдана» б’є на найбільшу відстань. А TRF1 – найзручніша. У цієї гармати багато гідравліки, за рахунок чого багато процесів, як-от заряджання чи наведення, були спрощені. І працювати на тій гарматі було дуже приємно.

– Зараз ви вже на посаді командира взводу. Сумуєте за часами, коли були на гарматі?

– Інколи хвиля ностальгії накочує. Згадуються круті моменти, хочеться їх повторити. Пам’ятаю свій перший постріл, ще у Старичах: як заклало вуха, пішов пил і серце закалатало. З часом, звісно ж, призвичаївся, але за деякими моментами сумую.

– Є якийсь випадок, який особливо запам’ятався?

– Працювала по нас якось ворожа «Мста». Довго працювала, але дуже неточно, снаряди перелітали, на щастя. І от наші розвідники її засікли і дали нам координати. Коли «Мста» перестала стріляти, ми швидко приготувались, навелись і дали вогонь у відповідь. Попали їй у БК, і гармата згоріла вщент, нам ще потім відео показували. Дуже запам’ятався цей момент, люблю про нього згадувати.

– З посадою командира взводу на вас, певно, навалилась нова відповідальність?

– Неймовірна відповідальність. Не скажу, що на одній гарматі було легко, там теж багато процесів, які потребували моєї активності, рішень. Але командир взводу – це зовсім інший рівень. Логістика, маскування, інженерні роботи – все потребує зважених рішень і планування. І робота є весь час. Немає тихих днів, постійно щось стається або є задача, яку потрібно виконати.

– З появою дронів сильно змінилась війна?

– Кардинально. Тепер якщо висить один дрон, ми не можемо працювати, бо одразу засічуть. Довозити припаси стало важче, є лише невеличкі проміжки часу, коли це можна зробити безпечно. І якщо раніше до позицій долітали лише розвідники або снаряди артилерії, то тепер спокійно долітають FPV-дрони. Але ми адаптувались: ретельніше маскування, довше обладнання позицій і обережна робота. З грамотною підготовкою вплив дронів можна сильно зменшити.

– Чи є у вас ще рідні, які воюють?

– Двоюрідний брат. Він для мене приклад. Бо був поранений вже три рази, останній раз доволі тяжко, і все одно повертався на службу. Його впертість і витримка слугують для мене джерелом натхнення.

– Чи доводилось вам працювати зі свіжомобілізованими?

– Доводилось, і тут я хочу сказати цікаву річ: багато людей на момент потрапляння до нас дуже боялись, що їх обмануть, кинуть, підставлять або ще якось негарно вчинять. Вони боялись армії і не горіли бажанням до неї йти. Але коли потрапили і побачили, що тут адекватні люди, адекватне, людяне ставлення, то і їхні думки змінилися. Це вже не один випадок, коли людина з часом втягувалася у роботу, і їй подобалося. Армія не така страшна, як про неї інколи пишуть. А якщо маєш голову на плечах, то навіть без військового досвіду тут зараз можна досягти успіху. Я так вважаю.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---