«У мене було покликання – армія», – ветеран війни з Волині

Ковельчанин Микола Грицюк – один із тих, хто доєднався до добровольчого руху. Із 2014 до 2019 року служив у складі 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії. У перші дні повномасштабного вторгнення, будучи вже в передпенсійному віці, повернувся до лав Збройних сил України. Там він прослужив три роки, зараз чоловіку 63, він волонтерить.

Про військову службу Микола Грицюк розповів Суспільному.

Розкажіть трохи про себе: ким ви були до того, як приєдналися до української добровольчої армії?

Перш за все, був небайдужою людиною до долі України. Усе почалося з Майдану, з Правого сектору. Ми – ковельчани, луцькі хлопці – об’єдналися і вступили до лав Правого сектору. Як ви знаєте, войовниче крило Правого сектору – це і був Добровольчий корпус.

Уперше я потрапив на базу Правого сектору восени 2014 року. Нас тоді називали волиняки. Ми на базі пройшли потужний вишкіл. Вчилися стріляти, воювати. Усі види зброї, які на той час були присутні на війні, ми опановували.

Я потрапив у другу штурмову роту. Ми тримали позиції в селищі Піски. Це передмістя Донецька. Можна було в потужний бінокль бачити великі будинки. І Донецький аеропорт, злітна смуга закінчувалася в селищі Піски. У нас там була позиція, і коли наші сили заходили в Донецький аеропорт, ми їх прикривали.Чому ухвалили рішення піти добровольцем?

Я не питав дозволу ні сім’ї, ні дітей. Ми в Ковелі зібралися і поїхали.

Тобто Ваша родина та близькі відреагували на це спокійно?

Спокійно, вони знали, який я по життю, і не чинили мені спротиву. Вперше, коли я потрапив у Піски, то побачив, що таке війна. Це – розруха, щодня якийсь будинок палає. Місцевих жителів було п’ятеро-шестеро. Ми їх зі своїх запасів підгодовували. У селищі Піски ми обороняли наш підрозділ. Були підрозділи ЗСУ.

Коли ми заходили в розбитий будинок, то було таке враження, що люди вийшли і речей не брали з собою. У будинках було все – зубні щітки стояли, документи лежали, телевізори, але люди поспіхом покидали домівки свої. Інші міста прифронтові, де люди ще були, то на нас реагували не дуже добре. Ми старалися з ними не спілкуватися.

Читати ще: «Кожен розумів, що з нами Бог і ми на своїй землі, яку маємо захистити», – головний сержант зі сталевої сотки на псевдо Ворон

Чи мали ви військовий досвід до війни?

Ні, тільки служба в лавах ще армії СРСР. Служиву у ракетних військах стратегічного значення. Це атомні ракети в Білорусі.

Яку зброю під час АТО використовували?

У нас була пушка-рапіра. У нас були 120-ті, 82-ті міномети, американська зброя. Не було мавіків, дронів.Окрім фізичних навантажень, які ще труднощі доводилося долати?

Для мене не було труднощів. У мене було покликання – армія, я там був як у своїй тарілці. Я не боюся фізичних навантажень. Як дізнавалися, скільки мені років, то всі були здивовані.

Чи змінилося ваше ставлення до війни від початку служби?

Зараз інша війна, коли я був на фронті. В нас були дрони – «Лелека». Ми їх використовували для спостереження і коригування вогню. Ми ніколи не працювали мінометом по координатах. Завжди працювали, аби бачити, куди влучили. Кожною міною дорожили.

Побутує така думка, що повертаючись із війни, дехто себе не може знайти у цивільному житті, що вам допомагає зберігати моральний дух у складні життєві моменти?

Коли я повернувся із служби в добробаті, тут себе не міг знайти. Для мене ЗСУ – це ковток свіжого повітря, бо повернутися до служби в добробат було неможливо на той час. Ми тоді перестали існувати. Побратимство, відчуття ліктя – це мені імпонувало.

Якою ви бачите Україну після перемоги?

Потужною державою у складі ЄС, можливо, в складі НАТО. Ми будемо від війни відходити не один рік чи навіть десятиліття. Але я думаю, що потрібно, аби люди згуртувалися.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---