Страшенно не люблю миттєвої слави, - Кость Борисюк. ІНТЕРВ’Ю. ФОТО

Чорне і біле, добро і зло, розум і почуття... Увесь світ балансує на межі двох сил. Тонку грань між протилежностями в усі часи намагалися вловити в своїх витворах митці. Виставка Костя Борисюка «Ritual Dancing», яка діє зараз у галереї мистецтв Волинської організації національної спілки художників України, якраз торкається цієї грані.

Його називають «волинським Ван Гогом». Вочевидь, недарма. Бо, як зізнається сам митець, якраз полотна Ван Гога справили свого часу, на ще тоді юного Костя, незабутнє враження й визначили шлях, яким крокує вже не перший рік. Він не любить, коли до нього звертаються на ім’я й по батькові, прагне не розгубити молодечого запалу і з гордістю розповідає, що його родина – коло розуміючих і чуйних людей.

«Молодечого пориву постарався не загубити»

Розкажіть, звідки черпаєте натхнення для своїх картин

Тут немає нічого нового. Як і кожен художник, почерпаю з навколишнього середовища, з своїх емоцій, які сприймаю від природи, архітектури, від кохання. І ті всі емоції переведені через себе, пережиті, перемучені, перехвильовані, - все йде до глядача. І таке авторське бачення й кристалізується в мистецтво. Свої емоції видаю глядачеві через полотна, скульптури, інсталяції, через різні форми сучасного мистецтва.

Нинішній період творчості можете пов’язати з якимось певним напрямком мистецтва?

Швидше всього, зараз мені до вподоби більше експресіоністичний абстракціонізм. Напевне так. Мені імпонує те, що тут немає перешкод вираженню своїх емоцій. Це безпредметність. Щоправда, в останні роки я почав поєднувати предметне з безпредметним за допомогою дії кольору. Але більше тяжію до стежки, яку дав нам імпресіонізм, потім постімпресіонізм, згодом експресіонізм і абстракціонізм.



Довго шукали близький для себе спосіб самовираження, чи одразу прийшли до цього напрямку?

О, ні. Це був довгий, тяжкий, але й щасливий шлях. Моя творчість кристалізувалася протягом 30-40 років. Але перше бачення себе як художника до мене прийшло, ще коли був студентом третього курсу і виставив свої роботи на виставці у Львові. Ту велику обласну виставку навіть розкритикували у пресі за буржуазне модерне мистецтво. Ми всі були молоді, задоволені тим, що про себе заявили. І звідти можна починати відлік часу моїх творчих пошуків.

Звичайно, все з часом міняється. Тоді були пориви юності, зараз уже прийшла мудрість зрілості. Але того молодечого пориву постарався не загубити. Головне для митця – не втратити з часом того зерна, не розчинится у зовнішньому світі. Те, що налипає ззовні до митця, як ті молюски до корабля, я старався відкинути.



«Напевне, і зараз 70 % глядачів мене не розуміє»

Зовнішній світ не завжди розуміє митців, це відомо. Вам особисто мистецтво не заважало родинним стосункам?

На щастя, ні. Я намагаюся це поєднувати. Навіть дружину свою називаю музою, бо вона мене, по суті, й надихає. У нас вийшов гарний дует, ми світ сприймаємо навіть однаково, хоча й окремі індивідуальності. Нам завжди є про що порозмовляти, ми разом щось дивимося з захопленням. Якщо їздимо кудись, то разом: чи на природу, чи в нові місця, де ще не бували.

Якщо передивитися історію мистецтва, то всім було в деякій мірі тяжко. Тому що, живучи індивідуально в державі, митець не вписується в канву. Він мислить по-своєму, і йде на крок вперед суспільства. Тому їм важко уживатися.


Чим більше розвинуте суспільство, тим та відстань між суспільством і митцем менша, бо суспільство починає більше розуміти митця.

Було таке, що вас не розуміли?

Напевне, і зараз 70 % глядачів мене не розуміє. Бо в нас на виставки так званого модерного мистецтва іде непідготовлена аудиторія. І я кажу не лише про малярство. Скажімо, люди йдуть на концерти Шнітке, але слухати і розуміти його музику можуть лише вибрані люди. Треба мати дуже велику підготовку.



Якщо в тебе є хоч два спірозмовники, два глядачі, то ти своє вже віддав сповна. І це нормальне явище. Тому що я страшенно не люблю тієї миттєвої слави, яка в нас дуже популярна. Це приводить у нікуди, це тупикова дорога. Митець, який хоче такої слави, пробує наблизитись до суспільства, йому сподобатися. А ми знаємо, що суспільство зачасту стоїть нижче від розвитку мистецтва. Відповідно, він опиняється там, внизу, і все - він вже не є митцем.

Це в радянські часи були популярні лозунги на кшталт «Мистецтво належить народу». Якраз навпаки: народ повинен тягнутися до мистецтва. Якщо мистецтво опуститься до народу, то ми знову матимемо період, про який в історії мистецтва навіть не згадують. Це не якийсь ренсанс чи готика. А соцреалізм ніхто й не згадує, як і розвиток мистецтва фашистського періоду.



«Досі не можу описати те відчуття, коли вперше побачив «Соняшники» Ван Гога вживу»

Можете назвати митця, який справив на вас, на вашу творчість, незгладиме враження, спонукав до творчості?

Той, хто дав мені дорогу в мистецтво - це Ван Гог. У мене навіть є ціла серія полотен, пов’язана з його творчістю. Вона називалася «Розмова з Ван Гогом». Якраз безпредметне мистецтво дозволило мені вести діалог з іншим митцем через сто років. Звичайно з часом відношення до тих чи інших авторів міняється. А я досі не можу описати те відчуття, коли я вперше побачив його «Соняшники» вживу. Малярство – це дія кольору. Ван Гог був віртуозом кольору, тому він на мене справив таке враження.

Нинішня виставка називається «Ritual Dancing». З ким розмовляєте зараз, посередництвом своїх картин?

Ця виставка – напрацювання за 5 років, сюди увійшло понад 100 картин. Ритуал у моєму розімінні - це розум, а танці – дія духу, серця, їх поєднання я вклав у виставку. Це проект про ставлення митця до суспільства, ставлення митця до жінки.



Так, він складний для сприйняття. Тут проглядаються всі періоди історії мистецтв, і єгипетські мотиви, і філософія. Є і сарказм на наше суспільство, на наше сьогодення. Тут зображено і відношення людини до положення в суспільстві, повзання, загравання.

Я не давав кожній картині якусь назву. Я дав змогу глядачу самому відчути і робити висновки. І вся експозиція скомпонована так, щоб глядач задумувався: « А що там далі?». На кожну людину вона діє по-різному.
Тут живопис навіть виходить за рамки класичної картини. Я зараз тяжію до таких форм вираження, диптих, триптих. Картина виходиь у простір, є навіть двосторонні полотна. Колір починає грати в об’ємі. Так я виражаю свої емоції.
Я працюю одночасно над цілою серією думок. Деякі полотна, можливо, я напишу за 2-3 години, робота над деякими тягнулася 3-4 роки. Я хочу показати певний інтим, вивертаю свою душу. Навіть один мій товариш зауважив: «Яка сміливість! Як ти міг вивернути свою душу і показати її всім?»



«Я не дуже пускаю сторонніх в свою майстерню. Для мене це – табу»

Ваші роботи виставлялися за кордоном – у Англії, Шотландії, Нью-Йорку. Як там сприймали ваші роботи? Також аудиторія була непідготовлена як у нас?

Чим більш розвинуте суспільство, тим більше воно розуміє мистецтво. Там зовсім інші погляди. Саме там я зафіксувався як художник безпредметник, там я зміг дати собі волю. І зараз кличуть за кордон, цю виставку пропонують показати у Празі. Не знаю, чи вийде. Але після Луцька мої полотна поїдуть у Київ. Організувати такі перевезення досить складно, все ж роблю за свій кошт.

Я не звик до спонсорства, бо коли хтось дає гроші, то ледве не каже, що треба робити. А художник має бути вільним, тоді й вийде справжнє мистецтво.

Подовгу працюєте в своїй майстерні? Було таке, що, скажімо, тиждень не виходили звідти, бо боялися втратити думку?

Бувало й довше. Річ у тім, що коли ти поглинутий роботою, хоч навіть і йдеш додому, а думками ще у тому світі, нічого навкруги не бачиш. Не раз мене питають: «Чому ти не привітався?». А я нікого не бачу. У думках лише сюжет, образ. І так можеш жити навіть місяць. Хоч ти не живеш у майстерні стільки часу фізично, та все одно це дуже виснажливо. Але згодом, коли завершуєш проект, приходить такий собі ейфоричний стан.



Я не дуже пускаю сторонніх в свою майстерню. Для мене це – табу. Художник повинен мати такий певний інтим, щоб творити. Бо перебуваючи в усіх на виду, у такому ніби скляному кубі сьогодення, ти ніколи не збережеш свою ауру.

І скільки ваших робіт зараз у вашій майстерні?

Точно сказати так я й не можу. Десь зо 200. Річ у тім, що мої полотна гуляють по світу. Щось розлітається, продається, дарується з кожної виставки. Приємно, що моє мистецтво комусь потрібне.

Маєте нові проекти?

Поки що у мене період, коли я набираюся творчих сил. Але вже визріває трьохмірна форма вираження. Щоправда, це поки що ідеї. А теми? Чорне і біле, король і паяц, кохання – це все вічне...

Розмовляла Юлія Малєєва

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---