Мати з Волині сама розшукала сина-бійця у Донецьку
«Не будеш дзвонити — у Донецьку тебе знайду», - пообіцяла мати волинського солдата і таки знайшла. Військовий разом з двома побратимами переховувалися в закинутих будинках глибокого тилу ворога у зоні АТО, аби не здатися в полон. На випадок чого мали гранату, щоб підірватись. На щастя, не знадобилося. Про це інформують наші колеги з газети Волинь-Нова.
Людмила Навозняк із Купичева Турійського району розшукала і привезла додому сина Василя та двох інших бійців.
МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ ЗРОБИЛА ДИВО
«Як кожна мама солдата, який воює на Донбасі, я не пропускала жодних новин по телебаченню, — розповідає Людмила Степанівна. — Весь час ходила з телефоном, жила від дзвінка до дзвінка сина. Казала йому: «Васю, якщо не можеш говорити, просто набери номер, щоб пішов виклик — я буду знати, що живий–здоровий». Якось він заснув одразу після наряду і не зателефонував. «Не будеш дзвонити — у Донецьку тебе знайду», — пообіцяла тоді сину. Не могла й подумати, що справді скоро доведеться їхати на Донбас.
У постійній тривозі я жила з квітня, коли Василя мобілізували. 24 серпня дивилась по телевізору парад, коли він зателефонував. Ніколи раніше у слухавці не лунали постріли чи вибухи. А тут чую — стріляють. «Я передзвоню», — сказав Вася і пропав. Підрозділ сина у селі Дзеркальному Амвросіївського району почали бомбити якраз під час параду на Майдані Незалежності. Того дня він більше не телефонував. Наступного — теж. Дзвоню сама, але телефон — поза зоною. Не знаходила собі місця, не спала, уважно передивлялася всі новини, аби хоч щось дізнатись про військових із Дзеркального. Аж тут 28 серпня есемеска від Василя: «У мене все добре. Поганий зв’язок»! Яке щастя — живий!..
Але ото і всі новини від нього. Що з ним, де він — невідомо. Дізнатися більше допоміг випадок. В автобусі розговорилася з жінкою із сусіднього Щурина, яка виявилася сестрою хлопця, що служив у Василевому підрозділі. Від них і дізналася, що «хлопці залишились там», в оточенні, на території, що вже була під так званими денеерівцями.
А від Василя тим часом — лише короткі есемески: «Все добре». Аж якось на світанку пролунав дзвінок — син! Перекинулися лише кількома словами — сідала батарея. Запам’ятала: село Дзеркальне, покинута хата, з якої видно корпуси заводу. Крім Василя, там переховувалося ще двоє солдатів — зі Щурина Рожищенського району та з Бихова Любешівського. Що робити? Як допомогти? Куди тільки не телефонувала, яких порад не наслухалась, аж до того, що нехай здаються у полон, щоб вижити. Почула у новинах про коридор для оточених — одразу шлю есемеску: «Є коридор, вибирайтесь!». Однак швидко стало ясно, що то не коридор, а пекло… Потім читаю: «Послали підкріплення». Через якийсь час нова інформація: «Колону розбили». Я — до волонтерів, може допоможуть? «Який дурень туди поїде?» — чую у відповідь. Вирішила: поїду сама!
Не дати мені опустити руки допомогли багато людей. Без Наташі Прокопчук, нашої бібліотекарки, мало що зробила б. Дякую командиру 51–ї бригади полковнику Володимиру Яцківу. Скільки не телефонувала, завжди уважно слухав, підказував, радив. Дізналася, що можуть допомогти у Харкові. Довго не думала, сіла у поїзд — і на Схід. Познайомилась там із волонтерками Галею та Олею. За їхню енергійність називала їх про себе Чіп і Дейл. Разом із ними повезла одяг нашим хлопцям, яких тільки звільнили з полону. Було там 8 солдатів з 51–ї бригади. Показала фото — впізнали сина, бачили.
Волонтери домовилися з людьми із Харцизька, які погодилися своїм транспортом відвезти мене у Дзеркальне, та з російськими посередниками, які повинні були нас супроводжувати. З Харкова до Донецька їхала приватним бусом. Придумала легенду: добираюся до родички у Шахтарськ. Пройти денеерівські блокпости допомагало моє місце народження, зазначене у паспорті: Росія, Челябінська область. Колись мама їздила туди на заробітки, там я і з’явилася на світ.
У Дзеркальне нас везли чоловік та жінка із Харцизька на своєму бусі у супроводі кількох росіян. Це невеличке село на кілька десятків хат. Де шукати сина? Йшла навмання — вулицями, полями, чагарями. Гукала Василя, плакала, лаялася від безвиході. Знайшла наш розбитий блокпост, шукала біля нього хоч якусь підказку, Василеву річ. Нічого. Біля ставка впала на коліна, розплакалась — згадалось, як син любив ловити рибу… В останній момент завернули мене місцеві люди, коли вже прямувала в бік мінного поля. Певно, думали, що не сповна розуму. Зрештою, натяками вони спрямували мене, куди треба.
Син вийшов сам — якщо полонять, то хоча б одного. Обличчя сіре, тільки очі світяться. «Я ж казала, що знайду тебе і в Донецьку». — «Мамо, як тебе батько відпустив?». Схопили в обійми один одного. «Тут є ще два хлопці»…
Після допитів росіяни вивезли нас на дорогу, сказали почепити білі стрічки на машини і їхати прямо. Але буквально за кілька кілометрів наче з–під землі виріс деенерівський блокпост. Бойовики п’яні. «О, укропи!» — зраділи. Ох і наслухались ми від них про хунту і фашистів. Була там жінка. «На*єр нам ваш Кієв, ми пайдьом на Львов!» — кричала мені.
Нас відвезли у Старобешеве. Виходимо, а там — кадировці. Ноги так і підкосились. Знову допитували, але не били. Зрештою, заявляють: «Вас розстріляють у Донецьку». У мене пішов мороз по тілу. «Ото зробила мама добре діло — визволила дітей, щоб відвезти на розстріл!». «А ви, — звертаються кадировці до жінки та чоловіка, які нас возили, — забирайтеся додому». — «Але ж у нас забрали машину», — кажуть ті. Поки з’ясовували, що й до чого, я відпросилася в туалет. Мала при собі телефон — не знайшли під час обшуку. Дала знати людям у Харкові, які вели переговори у моїй справі. Вже за якусь мить, бачу, заметушились, телефонують кудись, радяться…
І нас таки відпустили. «Вам дуже пощастило, наступного разу так не буде», — сказали нам на прощання. Те, що ми пройшли через такі випробування і повернулись живі, справді диво. Але коштувало воно неймовірних переживань. Син зараз у лікарні. Але готується до весілля.
«ПІДІРВАЛИ Б СЕБЕ, АЛЕ В ПОЛОН НЕ ЗДАЛИСЯ Б»
— У тилу денеерівців ми переховувалися три тижні — з 24 серпня по 14 вересня, — згадував ці події 27-річний Василь Навозняк, поки стояв у черзі на УЗД в обласному госпіталі інвалідів війни. — А почалось все якраз у День Незалежності, коли нас сильно обстріляли. Згоріло більшість техніки, склади. Ніч пересиділи у льосі, а зранку знову почався обстріл. Почули стрілкову зброю, вискочили з льоху. У селі вже російські танки. Дивлюсь — місцевий житель махає руками — ховайтеся, мовляв, з вашого боку вже повно бойовиків. Ми знову спустилися в льох …
Потім перебралися на горище закинутої хати. Прориватися до своїх не було змоги. У селі — повно чеченів, російських військових. Вони обшукували будинки, були і в хаті, де ми сиділи на горищі. Постійно вели вогонь по зеленці, мінували поля. Пізніше дізнався, що група наших бійців спробувала вийти з оточення по зеленці, але потрапила в полон.
Чотири дні сиділи на горищі без їжі й води. За 400 метрів був ставок. Знайшли пластикові пляшки і поповзли по воду. Вода була застояна, смердюча. Для дезінфекції кинули в неї кілька головок часнику. На городах знаходили кабачки. Але довго на таких харчах не проживеш. Якоїсь ночі постукали до бабусі і попросили їсти. Не відмовила. Ще кілька разів приносила в домовлене місце харчі й медикаменти. Молимося за цю жінку.
Мали кілька телефонів, але вмикали їх рідко і на короткий період, тому кількох батарей вистачило надовго. Новини дізнавалися з есемесок. «Йде підкріплення», — такі повідомлення давали надію. А одного разу прийшла така есемеска: «Мама буде шукати». Я розхвилювався. Потім дізнався, що мама на той час уже була в Донецьку…
Здаватися в полон не збиралися. На випадок чого мали гранату, щоб підірватись. На щастя, цього не знадобилось, хоч із життям прощався не раз.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Людмила Навозняк із Купичева Турійського району розшукала і привезла додому сина Василя та двох інших бійців.
МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ ЗРОБИЛА ДИВО
«Як кожна мама солдата, який воює на Донбасі, я не пропускала жодних новин по телебаченню, — розповідає Людмила Степанівна. — Весь час ходила з телефоном, жила від дзвінка до дзвінка сина. Казала йому: «Васю, якщо не можеш говорити, просто набери номер, щоб пішов виклик — я буду знати, що живий–здоровий». Якось він заснув одразу після наряду і не зателефонував. «Не будеш дзвонити — у Донецьку тебе знайду», — пообіцяла тоді сину. Не могла й подумати, що справді скоро доведеться їхати на Донбас.
У постійній тривозі я жила з квітня, коли Василя мобілізували. 24 серпня дивилась по телевізору парад, коли він зателефонував. Ніколи раніше у слухавці не лунали постріли чи вибухи. А тут чую — стріляють. «Я передзвоню», — сказав Вася і пропав. Підрозділ сина у селі Дзеркальному Амвросіївського району почали бомбити якраз під час параду на Майдані Незалежності. Того дня він більше не телефонував. Наступного — теж. Дзвоню сама, але телефон — поза зоною. Не знаходила собі місця, не спала, уважно передивлялася всі новини, аби хоч щось дізнатись про військових із Дзеркального. Аж тут 28 серпня есемеска від Василя: «У мене все добре. Поганий зв’язок»! Яке щастя — живий!..
Але ото і всі новини від нього. Що з ним, де він — невідомо. Дізнатися більше допоміг випадок. В автобусі розговорилася з жінкою із сусіднього Щурина, яка виявилася сестрою хлопця, що служив у Василевому підрозділі. Від них і дізналася, що «хлопці залишились там», в оточенні, на території, що вже була під так званими денеерівцями.
А від Василя тим часом — лише короткі есемески: «Все добре». Аж якось на світанку пролунав дзвінок — син! Перекинулися лише кількома словами — сідала батарея. Запам’ятала: село Дзеркальне, покинута хата, з якої видно корпуси заводу. Крім Василя, там переховувалося ще двоє солдатів — зі Щурина Рожищенського району та з Бихова Любешівського. Що робити? Як допомогти? Куди тільки не телефонувала, яких порад не наслухалась, аж до того, що нехай здаються у полон, щоб вижити. Почула у новинах про коридор для оточених — одразу шлю есемеску: «Є коридор, вибирайтесь!». Однак швидко стало ясно, що то не коридор, а пекло… Потім читаю: «Послали підкріплення». Через якийсь час нова інформація: «Колону розбили». Я — до волонтерів, може допоможуть? «Який дурень туди поїде?» — чую у відповідь. Вирішила: поїду сама!
Не дати мені опустити руки допомогли багато людей. Без Наташі Прокопчук, нашої бібліотекарки, мало що зробила б. Дякую командиру 51–ї бригади полковнику Володимиру Яцківу. Скільки не телефонувала, завжди уважно слухав, підказував, радив. Дізналася, що можуть допомогти у Харкові. Довго не думала, сіла у поїзд — і на Схід. Познайомилась там із волонтерками Галею та Олею. За їхню енергійність називала їх про себе Чіп і Дейл. Разом із ними повезла одяг нашим хлопцям, яких тільки звільнили з полону. Було там 8 солдатів з 51–ї бригади. Показала фото — впізнали сина, бачили.
Волонтери домовилися з людьми із Харцизька, які погодилися своїм транспортом відвезти мене у Дзеркальне, та з російськими посередниками, які повинні були нас супроводжувати. З Харкова до Донецька їхала приватним бусом. Придумала легенду: добираюся до родички у Шахтарськ. Пройти денеерівські блокпости допомагало моє місце народження, зазначене у паспорті: Росія, Челябінська область. Колись мама їздила туди на заробітки, там я і з’явилася на світ.
У Дзеркальне нас везли чоловік та жінка із Харцизька на своєму бусі у супроводі кількох росіян. Це невеличке село на кілька десятків хат. Де шукати сина? Йшла навмання — вулицями, полями, чагарями. Гукала Василя, плакала, лаялася від безвиході. Знайшла наш розбитий блокпост, шукала біля нього хоч якусь підказку, Василеву річ. Нічого. Біля ставка впала на коліна, розплакалась — згадалось, як син любив ловити рибу… В останній момент завернули мене місцеві люди, коли вже прямувала в бік мінного поля. Певно, думали, що не сповна розуму. Зрештою, натяками вони спрямували мене, куди треба.
Син вийшов сам — якщо полонять, то хоча б одного. Обличчя сіре, тільки очі світяться. «Я ж казала, що знайду тебе і в Донецьку». — «Мамо, як тебе батько відпустив?». Схопили в обійми один одного. «Тут є ще два хлопці»…
Після допитів росіяни вивезли нас на дорогу, сказали почепити білі стрічки на машини і їхати прямо. Але буквально за кілька кілометрів наче з–під землі виріс деенерівський блокпост. Бойовики п’яні. «О, укропи!» — зраділи. Ох і наслухались ми від них про хунту і фашистів. Була там жінка. «На*єр нам ваш Кієв, ми пайдьом на Львов!» — кричала мені.
Нас відвезли у Старобешеве. Виходимо, а там — кадировці. Ноги так і підкосились. Знову допитували, але не били. Зрештою, заявляють: «Вас розстріляють у Донецьку». У мене пішов мороз по тілу. «Ото зробила мама добре діло — визволила дітей, щоб відвезти на розстріл!». «А ви, — звертаються кадировці до жінки та чоловіка, які нас возили, — забирайтеся додому». — «Але ж у нас забрали машину», — кажуть ті. Поки з’ясовували, що й до чого, я відпросилася в туалет. Мала при собі телефон — не знайшли під час обшуку. Дала знати людям у Харкові, які вели переговори у моїй справі. Вже за якусь мить, бачу, заметушились, телефонують кудись, радяться…
І нас таки відпустили. «Вам дуже пощастило, наступного разу так не буде», — сказали нам на прощання. Те, що ми пройшли через такі випробування і повернулись живі, справді диво. Але коштувало воно неймовірних переживань. Син зараз у лікарні. Але готується до весілля.
«ПІДІРВАЛИ Б СЕБЕ, АЛЕ В ПОЛОН НЕ ЗДАЛИСЯ Б»
— У тилу денеерівців ми переховувалися три тижні — з 24 серпня по 14 вересня, — згадував ці події 27-річний Василь Навозняк, поки стояв у черзі на УЗД в обласному госпіталі інвалідів війни. — А почалось все якраз у День Незалежності, коли нас сильно обстріляли. Згоріло більшість техніки, склади. Ніч пересиділи у льосі, а зранку знову почався обстріл. Почули стрілкову зброю, вискочили з льоху. У селі вже російські танки. Дивлюсь — місцевий житель махає руками — ховайтеся, мовляв, з вашого боку вже повно бойовиків. Ми знову спустилися в льох …
Потім перебралися на горище закинутої хати. Прориватися до своїх не було змоги. У селі — повно чеченів, російських військових. Вони обшукували будинки, були і в хаті, де ми сиділи на горищі. Постійно вели вогонь по зеленці, мінували поля. Пізніше дізнався, що група наших бійців спробувала вийти з оточення по зеленці, але потрапила в полон.
Чотири дні сиділи на горищі без їжі й води. За 400 метрів був ставок. Знайшли пластикові пляшки і поповзли по воду. Вода була застояна, смердюча. Для дезінфекції кинули в неї кілька головок часнику. На городах знаходили кабачки. Але довго на таких харчах не проживеш. Якоїсь ночі постукали до бабусі і попросили їсти. Не відмовила. Ще кілька разів приносила в домовлене місце харчі й медикаменти. Молимося за цю жінку.
Мали кілька телефонів, але вмикали їх рідко і на короткий період, тому кількох батарей вистачило надовго. Новини дізнавалися з есемесок. «Йде підкріплення», — такі повідомлення давали надію. А одного разу прийшла така есемеска: «Мама буде шукати». Я розхвилювався. Потім дізнався, що мама на той час уже була в Донецьку…
Здаватися в полон не збиралися. На випадок чого мали гранату, щоб підірватись. На щастя, цього не знадобилось, хоч із життям прощався не раз.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 18
віто
Показати IP
4 Грудня 2014 12:51
Здоров*я Вам і сину, мама солдата.
пашка
Показати IP
4 Грудня 2014 13:04
а влады начхати на все. вони за крысла б"ються у них своя выйна
Анонім
Показати IP
4 Грудня 2014 13:23
СКОТИ КАЦАПСЬКІ... і ЦЕ НЕ ВІЙНА.... НЕ ОКУПАЦІЯ?!
Анонім до Анонім
Показати IP
4 Грудня 2014 13:55
А чого він їхав до кацапів? Вони до нас не їдуть! Хай живуть там як хочуть!
ВИЙДИ З ТРАСНУ до Анонім
Показати IP
4 Грудня 2014 14:16
ТА ТИ ШО! ГЕОГРАФІЮ ТА ІСТОРІЮ ВЧИ
Орел до ВИЙДИ З ТРАСНУ
Показати IP
4 Грудня 2014 14:31
поїдь до кацапів вони тебе навчать і геометрії і географії! Ти т*пизно!
Анонім
Показати IP
4 Грудня 2014 15:07
Воістинно геройка мати. Уклін тобі українська мати- жінко!
Мама
Показати IP
4 Грудня 2014 15:39
Мама-героЙ!! ОДА матері!!! аж мурахи по шкірі.. про це кіно знімати треба! сил і здоровя
Света
Показати IP
4 Грудня 2014 16:46
коментар було видалено
теж мама
Показати IP
4 Грудня 2014 17:04
Повторюю Аноніма: Уклін ТОБІ, УКРАЇНСЬКА ЖІНКА і МАМА!!!!!!!!
"СВЄТІ"
Показати IP
4 Грудня 2014 17:06
ВЧИ мову і вчись ЖИТИ по-українські!
макеевчанин
Показати IP
4 Грудня 2014 17:23
война у нас будет до тех пор пока украинские матери будут ненавидеть русских сильней чем любить своих детей ((
ПАТРІОТ до макеевчанин
Показати IP
4 Грудня 2014 19:05
А за що любити москалів? За те. що прийшли на споконвічні українські землі7 зА ТЕ, ЩО ВИМОРИЛИ НАС ГОЛОДОМОРОМ, А ПОТІМ ПОПРИВОЗИЛИ СВОЇХ НА МІСЦЕ ЗАМОРЕНИХ ГОЛОДОМ?БУДЕМО ПОВАЖАТИ ТИХ РОСІЯН. ЯКІ ЖИВУТЬ В УКРАЇНІ. ЗНАЮТЬ НАШУ МОВУ І ВВАЖАЮТЬ УКРАЇНУ СВОЄЮ БАТЬКІВЩИНОЮ. А ВСЯКУ ІНШУ НАВОЛОЧ. ЯКА ПРИЙШЛА ДО НАС З АВТОМАТОМ. БУДЕМО ЖОРСТОКО НИЩИТИ!!!
Господи, ну коли ж у
Показати IP
4 Грудня 2014 19:09
не хочеться навіть щось доказувати! кажуть, що людина може зрозуміти лише те, що в ній уже хоть трішечки є... але зараз ЗОВСІМ про ІНШЕ - стаття ЗОВСІМ про ІНШЕ, макеєвчанину! Стаття - про ЖЕРТОВНУ ЛЮБОВ МАТЕРІ!
Українець
Показати IP
5 Грудня 2014 06:04
МАМА з великої літери ! Схиляю голову і цілую руки перед материнським серцем.Також дуже багато запитаннь до Верховного Головнокомандуючого (бізнесмена - кондитера,колишнього міністра уряду януковоща).Так війна і окупація частини території України продовжується.Добровольці,демобілізовані призовники,навіть партизани проти окупантів російських.Сепаратистів місцеве населення не підтримує.То чому нема потужного і масованого удару по ворогові? Скільки часу буде відкритим для ворога кордон?Де упереджувальний удар на своїй території?
макеевчанин до Українець
Показати IP
5 Грудня 2014 17:11
ну где вы черпаете информацию ?даже если местные и не поддерживают сепаратистов,то это не значит что они пылают любовью к нынешней Украине с ее бандой нациков у власти,воюют деньги с деньгами а погибают те у кого их вообще нет. в этот раз не повезло нам,но зато мы узнали что такое едина Украина
хм до макеевчанин
Показати IP
6 Грудня 2014 01:51
а к какой Украине они "пылают любовью"? или у них одна и вечная любовь - давно почивший совок?
макеевчанин до хм
Показати IP
6 Грудня 2014 06:12
к Украине,в которой не носили на руках фарионшу и тягныбока,в которой не позволяли обезбашенным ультрас проводить свои фашистские марши,где небыло разделения на свой и донецкий . я думаю вы сами оттолкнули нас от Украины а теперь патриотически надуваете щеки и все делаете для того что -б еще дальше раскол проходил. я стране плохого не делал а всю жизнь потратил на ее строительство и что имею в итоге? война,ненависть,смутное будующее у всех. нахрена этот переворот был нужен,жить лучше не стали, зато людей положили тысячи.долбаные патриоты
Має інвалідність: волинянина судили за ухилення від служби
Сьогодні 09:10
Сьогодні 09:10
«У нас немає пострілів, але сюди везуть труни». Жителі волинського села збирають гроші на підтримку військових
Сьогодні 08:12
Сьогодні 08:12
У 123 бригаді ТрО проведуть службове розслідування після повідомлень про самогубство комбата на фронті
Сьогодні 06:48
Сьогодні 06:48
Напивався і погрожував батькові розправою: ковельчанин отримав умовний термін за домашнє насильство
Сьогодні 06:20
Сьогодні 06:20
Астероїд, який «знищив динозаврів», був не один
Сьогодні 00:19
Сьогодні 00:19
Антарктида стрімко зеленіє через зміни клімату
Сьогодні 00:08
Сьогодні 00:08
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.