USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

На Волині після загибелі бійця АТО написали ікону «Віднайдення загиблих»

13 Листопада 2016 19:00
Допоки не закінчиться війна у селі Облапи Старовижівського району молитимуться біля ікони Богородиці «Віднайдення загиблих». Про це, а також про мирне співіснування різних релігійних конфесій у селі розповів у своєму інтерв'ю дляі газети Волинські Новини священик і водночас медик Ваталій Вітик. Інтерв'ю опубліковане в№41 від 10 листопада 2016 року.

Віталій Вітик уперше приїхав на Волинь 1992 року. Сюди лікаря привело закохане серце, адже його обраниця Анна була родом із мальовничого села Солов’ї, що на Старовижівщині. Одразу припали до душі і чиста річка, і зелені шати лісів, і прості щиросердні поліщуки, готові будь-коли прийти на допомогу.

Молода родина медиків очікувала на народження третьої дитини, та власного житла в Тернополі, де закінчили медичний університет, не мала. Тому Віталій Дмитрович, прикипівши душею до краю, що завдяки дружині став рідним та близьким, запропонував переїхати на Полісся. У 2005 році Вітики стали волинянами, а голова родини, травматолог за фахом, який успішно практикував мануальну терапію, отримавши спеціалізацію сімейного лікаря, очолив амбулаторію загальної практики сімейної медицини в Облапах Ковельського району.

ЗА БОЖИМ ПРОМИСЛОМ

– Мої батьки – греко-католики, – розповідає протоієрей Віталій Вітик. – Вдячний їм за все, що вони зробили для мене, і заодно, що в дитинстві не вели до храму, силоміць узявши за руку. Тому вибір у вірі я зробив у зрілому віці. Великий вплив справили на мене монахи Милецького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, який відвідував з родиною, зокрема архімандрит Сава. Завдяки їм прийшов до православ’я, хоч завжди відчував, що є в світі щось вище за земне.



Настоятель церкви Василія Великого в Облапах протоієрей Віталій Вітик

За Божим промислом Віталій Дмитрович почав служити тільки молебні, бо ще не був рукопокладений у священики.

– Свого храму громада Української православної церкви Московського патріархату в Облапах на ту пору не мала, – каже отець Віталій. – Служби відбувалися в будинку Миколи та Надії Панасюків. А на літургію люди їхали до Ковеля. Серед прихожанок було чимало православних поважного віку. Мабуть, за їхніми молитвами й знай­шлися доброчинці, які розпочали будувати в селі храм Василія Великого. Церква Симеона Стовпника, що діяла на той час, належить Київському патріархату.

– Нині, якщо в селі є два храми діаметрально протилежних патріархатів, то часто між ними виникають непорозуміння і навіть конфлікти. Як ви налагодили стосунки з представником іншого патріархату?

– Слава Богу, між нами немає суперечок, адже в селі поміж людей має панувати мир, і про це в першу чергу мають дбати священнослужителі, – відповідає отець Віталій. – Ми зустрічаємося з настоятелем храму Симеона Стовпника Любомиром, спілкуємося, він муд­рий і порядний чоловік. Таким чином дбаємо, щоб ніхто не збурив в Облапах якоїсь міжконфесійної війни, що доводиться спостерігати в деяких регіонах.

НАЙБІЛЬШЕ ДИВО – ЗБУДОВАНИЙ ХРАМ

Чимало наших сучасників у пошуках Бога прагнуть знайти підтвердження Його існування у чудесах, та справжній вірянин навіть такі вияви Божественної сили ніколи не виносить на широке обговорення. Певна, і в Облапах Господь не раз виявляв Свою милість.

– Та найбільше диво, яке Він сотворив у нашому селі, – що храм Василія Великого було в основному споруджено у мінімально короткий термін, тобто за два роки, потім тільки дещо в ньому доробляли, нині прагнемо впорядкувати прилеглу територію, – каже настоятель, який був рукопокладений у сан 2010 року. – Проект церкви, матеріали для її будівництва – все це людське старання, заслуга сільчан. Коли постало питання освячення нового храму, щоб об’єднати громаду, вирішили провести його у день престольного празника в селі на честь Симеона Стовпника. Тоді ж мій друг дитинства протоієрей Євгеній із села Миронівки Білоцерківської єпархії привіз частинку мощей преподобного Іова Угольського, нашого сучасника, який упокоївся у 1985 році. Нині ми маємо в церкві і його ікону. Храм назвали на честь Василія Великого, бо саме в цей день у ньому освятили престол.



Храм Василія Великого

– Як батьки сприйняли те, що ви стали православним священиком?

– З розумінням, між нами немає якихось недомовок. Ось цей рушник, – отець Віталій показує на розп’яття Ісуса Христа, – вишила для храму моя талановита мама-рукодільниця. А ось інший, великопосний, – розгортає акуратно складений у щойно збудованому приміщенні недільної школи рушник, – теж справа її рук. Цей факт свідчить про те, які стосунки панують у нашій родині.

Отець Віталій розповідає про святині, які має громада церкви, про образи. Один із них – на аналої посеред храму – вражає давнім стилем написання, хоч його створив сучасний іконописець.

– Під час трагедії під Іловайськом у серпні 2014 року загинув наш земляк Роман Данилевич, – розповідає протоієрей Віталій. – Його тіло шукали два тижні поспіль, рідні зверталися не в один морг. Усе село молилося, щоб Господь допоміг віднайти загиблого, і врешті-решт ми віддали землі свого брата. Після похорону воїна Романа іконописець Михаїл написав ікону «Віднайдення загиблих», на яку ви й звернули увагу. Вона буде на цьому аналої доти, доки не закінчиться війна. У храмі є ще один образ «Віднайдення загиблих», де Богородиця зображена з непокритою головою.

МУДРИЙ ВИБІР

До недавнього часу отцю Віталію доводилося лікувати і тіло, і душу: він поєднував роботу медика з обов’язком священика. Однак амбулаторія охоплює велику кількість населення, бо лише в Облапах проживає більш як 900 людей, роботи багато, тож настоятель храму ухвалив виважене та мудре рішення присвятити себе служінню Богу. Нині амбулаторією завідує його дружинна Анна, але батюшка не відмовляє в медичній допомозі будь-кому, хто її потребує, адже по закінченню університету, як і інші медики, давав клятву Гіппократа. По-іншому й бути не може, адже він – із сім’ї медиків: його батько до виходу на заслужений відпочинок був доцентом кафедри гінекології та акушерства Тернопільського медичного університету, мама все життя працювала медичною сестрою.

Однак на цьому не закінчуються добрі справи родини Вітиків. Працюючи на Тернопільщині, вони налагодили тісні зв’язки з доб­рочинною організацією «Медичне милосердя з Канади», яку очолює виходець з України Мирослав Самкулей. Вона не є ні релігійною, ні політичною. Пан Мирослав, маючи тернопільське коріння, об’єднав довкола себе людей, які прагнуть надавати гуманітарну допомогу землякам. Добровільні пожертви спрямовують на соціальні проекти. Тож, переїхавши на Волинь, сім’я Вітиків «перетягнула» кошти спонсорів на Полісся. На рахунку організації вже чимало добрих справ на Ковельщині та Старовижівщині – у школах та медичних установах. Про це розповідають люди у Сереховичах, Солов’ях, Мильцях, Буцині Старовижівського району. Тільки для стаціонарного відділення постійного проживання одиноких престарілих в Облапах за кошти канадців відремонтували кухню, переробили ванну, вбиральню. Доброчинці спонсорували встановлення євровікон тощо. Вони також придбали сім слухових апаратів для тих, хто цього потребує.

Наталія ЛЕГКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 1
Лучанин Показати IP 27 Листопада 2016 16:54
А в храма архітектура російська. До чого ми дожились - на Волині на 25-році незалежності будують жлобогундяйки.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus