Ніхто і ніколи не зумів завоювати Афганістан, - воїн-афганець з Луцька

Двадцять вісім років тому, 15 лютого 1989 року, закінчилася одна із трагічних воєн другої половини ХХ століття – війна в Афганістані.

Напередодні «афганського свята» вдалося поговорити з Володимиром Войтишиним, військовим льотчиком, який бував в Афганістані не один раз та довгий час залишався в афганських горах після офіційного виведення радянських військ. Зараз Володимир Войтишин стоїть на сторожі спокою лучан у складі громадського формування «Варта порядку», інформують у прес-службі ГФ.

Рішення ввести радянські війська до Афганістану ухвалено 12 грудня 1979 року. Офіційна мета введення була — запобігти загрозі іноземного військового втручання.

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і стало її активним учасником.

Ця війна зламала життя багатьом молодим хлопцям. Незважаючи ні на що, вони чесно виконували свій громадянський обов’язок, залишалися вірними присязі до кінця.

Після закінчення військового училища Володимир Войтишин відразу стає військовим льотчиком, переконує, що рішення служити в Афганістані прийняв відразу, адже, на той час відстояти «честь мундира» було понад усе.

… На той час відмовитися від служби було ганебно, хоча й були такі випадки. Якщо ти відмовлявся, то з тобою вже ніхто не рахувався, одним словом, ти вже не військовий льотчик. Ще півроку після офіційного виводу радянських військ ми залишалися в Афганістані та про це ніхто не говорив. Переодягнуті в цивільний одяг, наша місія була так сказати «караульна». Але і тоді прикрих випадків вистачало. Вже коли офіційно війна завершилась, в окремих районах бойові дії продовжувались . наприклад військова розвідка, яка в основному складалася з цивільних і не зовсім орієнтувалася у військовій справі, попала в полон в Кандагарі, бо через свою халатність полетіла в аеропорт, який для нас був закритий.

Вся моя служба проходила в небі Афганістану, що було особливо небезпечно. Від твоєї майстерності і вміння маніпулювати в небі залежало те, чи залишишся ти живим. В небі душмани старалися «зняти» тебе ще на взлеті, адже авіація несла для них особливу небезпеку.

Ми вже тоді розуміли, що не зуміємо перемогти в цій війні. За всю історію ніхто і ніколи не зумів завоювати Афганістан. Та порушити військову присягу, якісь ідеологічні цінності – це було неприпустимо. В нас були гради, артилерія, авіація, але перемогти народ, який в своєму прагненні єдиний було неможливо.

Варто зауважити, що «душмани» були відмінними воїнами, воювали до кінця не боячись смерті. Про що тут говорити, коли вони з 12 років вже зі зброєю в руках, вже воїни.

У військових льотчиків втрати були особливо великі, бувало міг полягти цілий екіпаж. Коли йдеш на взліт, а «душмани» «засікли» – все, екіпажу немає. Якщо говорити про спілкування з мирним місцевим населенням, то бувало по різному. Здається вони й не сприймали нас вороже, але ми всеодно залишалися «невірними», тими, які вдерлися на їх територію і намагаються нав’язати тут свій порядок.

Вивід радянських військ з Афганістану став святом і для нас і для «духів». Ми розуміли, що ця війна може тривати вічно і переможця в ній не буде, а вони сподівалися, що як наші війська підуть вони знову все перебудують на свій лад. Знаю навіть випадок, коли війська виходили і машина десь застрягла в горах, то її випхали самі «душмани», мовляв, тільки їдьте звідси.

Та після офіційного виводу військ «тиха війна» продовжувалась і далі, вони намагалися швидко встановити там свій лад, наше завдання було – завадити цьому.

Тому, вже 27 років день виведення радянських військ з Афганістану для всіх воїнів-інтернаціоналістів є особливим днем, можливо той, хто не пережив пекло того часу не зрозуміє цього, але для нас це свято.

Зараз майже не спілкуюся з бойовими побратимами, бо майже всі вони залишились в Росії – Москва, Урал, Тверь. Може й зараз їх сини або ж вони самі воюють по ту сторону барикад і мені дуже сумно з цього приводу. Коли ми йшли з армії, то бажали тільки одного – не дивитися один на одного в приціл. На жаль сумніваюся що це дійсно так.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---