USD 26.6 26.8
  • USD 26.6 26.8
  • EUR 29.5 29.9
  • PLN 6.8 6.98

Повний кавалер ордена «За мужність» з Волині одружився

Про 28-річного Павла Чайку – героя АТО з позивним Сігл, що пройшов Дебальцівську м'ясорубку і двічі вистояв у Донецькому аеропорті, - писали чи не усі українські ЗМІ. Про те, як молодий командир розвідки 79-ої бригади викрав з Марʼїнки «сепарський» КамАЗ, як після важкого поранення, не долікувавшись, втік з госпіталю на передову, - знає чи не уся країна.

Як раніше повідомляло Інформаційне агентство Волинські Новини, за свій героїзм Павло нагороджений орденом «За мужність» III, II і I ступеня.

До недавнього часу в Україні були всього три повні кавалери ордену «За мужність»: письменник Вадим Пеунов, призер Паралімпійських ігор з плавання Віктор Смірнов і альпініст Владислав Терзиул. За час АТО цей список поповнили двоє офіцерів: командир загону спецназу «Морські котики» Едуард Шевченко з Очакова і його земляк – Миколаївський десантник Павло Чайка. Павло двічі був поранений і не раз був наодинці зі смертю, але, як справжній розвідник, приховував це навіть від батьків. Про те, що вирішив одружитись із коханою дівчиною, десантник теж тримав у великій таємниці, - інформує Район.Рожище.

Новоспечене подружжя призначило журналістці зустріч в затишному миколаївському ресторанчику. Високий стрункий офіцер в камуфляжі і тендітна дівчина з ідеальною фігурою, немов герої військового фільму: обоє блакитноокі і абсолютно щасливі. Справжні молодята.

- Пригадую, прийшовши з війни, Ви розповідали про те, що найбільше Вам хочеться гамбургерів, - жартівливо натякнула я, спостерігаючи, як старший лейтенант наминає сирники і п’є фруктовий чай.

- Відучила потихеньку, - відповіла за чоловіка Вікторія. - Я з дитинства займалась спортом. П’ять років професійно - легкою атлетикою. Зараз продовжую бігати для здоров'я і підтримки форми. Буває, долаю більше двадцяти кілометрів за одне тренування. Іноді Паша до мене приєднується і жартує: «Якщо бігтимеш занадто швидко, повернуся на маршрутці». Я, до речі, стежу за його харчуванням. Шкідлива їжа – не для нас.

- Так що більше ніякого «Макдональдса», - посміхнувся Павло. - Та він і не потрібний, - той «Макдональдс». Віка так смачно готує! Найбільше люблю картопельку з м'ясом запечену в духовці і бісквіт. Я як від батьків поїхав в 2007-му році, так домашньої їжі і не їв. Яка там в армії або на фронті їжа? Сухпайки! Поки вчився на юрфаці Східноєвропейського національного університету, міг собі максимум бутерброд зробити, або зварити напівфабрикати. Харчувався всухом'ятку. Ось тепер одружився і нарешті можу їсти домашню смакоту.

- Як ви познайомилися?

- В соцмережі побачив фотографію Вікі. Вона мені сподобалася. Почали спілкуватися. Але на побачення зі мною вона погодилася не відразу.

- Побоялася, - признається дівчина. - Людина доросла, малознайома. А мені тоді було всього 17 років, і серйозних стосунків я не планувала. Хоча, якщо чесно, завжди була упевнена, що стану дружиною військового. Мені так подобалася форма, що я навіть замислювалася про те, щоб піти в армію.

- Усі дівчатка від форми свідомість втрачають, - жартівливо набув поважного вигляду Паша.

- Тільки не я! - сміючись, заперечує чоловіку Віка. - Два роки приглядалася. Зате тепер можу сказати, що горджуся своїм вибором.

- Перше наше побачення мало відбутись ще у березні 2014 року, - згадує Павло. - Ми з друзями збиралися відсвяткувати вихідний і перший день весни в парку, з шашликами. Я запросив туди і Віку. Але не склалось. Тоді наша частина була в стані постійної бойової готовності, ми навіть ночували на роботі. Але іноді хлопців, після наряду все ж відпускали відпочити. Командири знали, що захоплення Кримського півострова – не за горами. Ми чекали команди вилітати туди і давати непрошеним гостям відсіч. Так от, 1 березня, сидимо з хлопцями, їмо шашлики і говоримо: «Набридли ці навчальні тривоги. Хоч би вже бойова була, чи що!» Накаркали. Через декілька годин нас усіх викликали в частину. Ми озброїлися, наділи бронежилети, і наші «бетеери» із швидкістю 100 кілометрів на годину помчали в Чаплинку.

Зупинилися в трьох кілометрах від Армянська, чекали команди згори. Бездіяльність давалася важко, але потрібно було терпіти, тому що перший же постріл з нашого боку призвів би до військового конфлікту.

Полковник (тоді ще майор) Дмитро Марченко на «джипі» їздив в розвідку. Показував «сєпарам» свої права, де він сфотографований в повному офіцерському обмундируванні, з орденами. Говорив їм: «Все гаразд, хлопці, я таксист». Повернувшись, Марченко розповідав, що в Криму вже повно російської техніки. Ми готувалися до бою, але наказу йти в наступ - так і не було.

- Коли у хлопців на фронті опускаються руки, то для підняття їх бойового духу - іноді викликають нас, десантників, - говорить Павло Чайка.

- Після Криму були Слов'янськ і Краматорськ, в звільненні яких ви брали участь, Червоний Лиман, де були поранені, Зеленопілля, де потрапили в оточення, потім Донецький аеропорт…

- Так, все йшло по наростаючій. Незважаючи на те що десантників навчають і стріляти, і з парашутом стрибати, і в розвідку ходити, досвіду нам катастрофічно бракувало. Екіпіровки, якщо чесно, теж не вистачало.. Ще коли в Чаплинці стояли, на нас подивитися було - і сміх, і гріх. У одного - британська форма, у другого – афганська куртка. Як циганський табір. І це елітний підрозділ! Коли прикордонники приїхали облаштовувати межу, ми були вражені побаченим: усі одягнені «з голочки», в кожній машині тепловізор. Ми про такі прилади могли тільки мріяти.

Але на війні досвіду швидко набираєшся. Особливо коли розраховуєш тільки на себе, тому що командування нерідко «зливало» місця дислокації, бойові завдання, життя бійців. У тих людей – командирів - не було нічого святого.

Наприклад, в Червоному Лимані ми повинні були перетнути блокпост. Але маршрут і час проходження були здані ворогові (ІА Волинські Новини розміщувало інтерв'ю з Павлом, у якому він розказав, що багато військових операцій продавали). Тому на блокпосту «випадково» виявилися сепаратисти. Ми відходили, відстрілювалися. Трьох поранило, у тому числі мене. Осколком пробили обидві ноги, зачепило лице. Я потрапив в Ірпіньський військовий госпіталь. Робити було нічого, годинами сидів в Інтернеті. Віка, з якою я періодично спілкувався, помітила мою постійну присутність в мережі, і зрозуміла: щось не так. Вона наполегливо просила пояснити, що сталося. Після цього ми почали спілкуватися активніше. Коли я повернувся в Миколаїв і запропонував зустрітися, вона нарешті погодилася.

- Паша мені відразу сподобався, - лукаво посміхається Віка. - Упевнений в собі чоловік, в напрасованій синій сорочці, з букетом троянд. Я ніколи не забуду той час, який провели у двох.. А через три дні він повернувся на війну.

- Ну не міг я валятися на лікарняному ліжку, коли хлопцям потрібна була допомога, - виправдовується Павло. - В зону АТО мене відвіз волонтер Юрій Бірюков. Лікарі попереджали, що давати навантаження на хворе коліно не можна, а то шви розійдуться. Вони і правда розійшлися, але я мастив коліно зеленкою, перев'язував еластичним бинтом і продовжував воювати. Через декілька тижнів після мого повернення ми потрапили у Зеленопіллі в оточення. Місяць не могли вибратися.

Спочатку їли три рази в день, потім - два, потім - один. Підстрілили двох зайців – зʼїли. Боєприпасів залишалося в обмаль, якраз, щоб зробити собі коридор і вирватися з оточення. Зате, виходячи з-під Марʼїнки в звільнений Слов'янськ, «віджали» у сепаратистів КамАЗ, обшитий металом. Наші бійці відтягли його убік, а я зміг вивезти з оточення. У кузові КамАЗа було багато боєприпасів, які нам дуже згодилися.

- Я бачила вашу фотографію біля цієї вантажівки.

- Юрко Бірюков мене тоді сфоткав. Він же знімав після виходу з Донецького аеропорту. Там стільки наших хлопців полягло. Ми і самі вижили дивом. Повернулися на базу замурзані, втомлені. Юрко клацнув нас і виклав знімок в «Фейсбук». Це фото побачила моя мама. Подзвонила, запитала, як справи? Я бадьорим голосом відповів, що знаходжуся в Одесі на навчаннях. «Пришли фотографію на тлі моря», - уїдливо сказала мама. Тоді я зрозумів, що розкритий.

- Віці теж правду не говорили?

- По-різному. Бачилися ми рідко: півроку я був в зоні АТО, пару тижнів вдома (рік тому ІА Волинські Новини писали про те, що Павло став почесним громадянином Рожищ). І знову їхав на «передок». Зустрічалися після Дебальцево. Це був для мене найважчий бій. Ми зачищали Логвіново, його не раз намагалися штурмувати, але ніхто не міг вибити звідти сепаратистів. Ми зуміли. Чекали підмоги, але потім на нас поперли ворожі танки, довелося відступати і залишати місто. Так образливо! Ще образливіше, що після цього бою біля Світлодара нам зустрівся протитанковий батальйон. При правильній координації наших підрозділів ворог був би розбитий. А так і місто не узяли, і людей втратили. У тому бою загинув боєць мого взводу Вова Суслик. Коли б не командир танкового взводу (згодом, до речі, Герой України) Вася Божко, що підбив тоді три ворожі танки, ми б з Логвіново взагалі живими не вибралися.

Коли мене запросили на «Шустер LIVE», я запитував: «Ось ви, наші командири, по декілька академій закінчили? Так невже не знаєте, що при обороні чисельна перевага техніки має бути триразовою, а при нападі –пʼятикратною? Чому ж відправили нас з двома танками проти пʼяти ворожих»? Мені натякали, що, якщо хочу служити, повинен мовчати. Але я не міг.


- Мабуть, ви зовсім розчарувалися в армійському командуванні?

- Я офіцер. Воював і, якщо знадобиться, піду воювати знову. Якщо усі розчаровуватимуться, ми з вами не зможемо ось так сидіти в Миколаєві і пити каву. Тому що тут господарюватимуть сепаратисти і російські найманці. Так, на фронті часто бувають ситуації, коли у хлопців опускаються руки. У таких випадках до них можуть викликати нас. Уявляєте, командир одного підрозділу попросив нашого комбата прислати взвод десантників для підняття бойового духу бійців. Піхота після цього підбадьорилася, за нами пішла. Між тим ніхто не замислюється, що ми, десантники, не безсмертні і нам теж буває страшно.

- Ну, ви своєму страху точно волі не даєте. Інакше не були б повним кавалером ордену «За мужність».

- Я ніколи не розумів такої градації. Орден третього ступеня «За мужність» - це означає, людина не дуже мужня? А першому ступеню - супермужній? Я вже не говорю про те, що орденом нагороджують і генеральських синків, що просиджують штани у військкоматах, і бійців, які повертаються з передовою без рук і ніг. Та й то не усіх, хто заслуговує! Скільки разів ми подавали командувачеві ВДВ України списки наших бійців на представлення до ордену. А у відповідь чули: «Десантникам нічого непотрібно. Вони не за нагороди воюють. Захищати Батьківщину - їх робота».Звичайно, ми ризикуємо життями не заради галочок, але елементарного заохочення теж хочеться.

Хоча особисто я до орденів і медалей ставлюсь дуже спокійно. Вони не дають ні надбавки до зарплати, ні особливих пільг. Трапляється, що про нагороду ти і не підозрюєш. Про свій перший орден «За мужність» я дізнався від волонтера Наталі Завадської. Вона побачила моє прізвище на сайті Президента України в списку нагороджених. Я пішов в штаб. Там говорять: «Та чого ти, Чайка? Он твій орден, бери!». Підійшов до ящика, на який мені вказали, там було повно коробочок з орденами. Другий орден я отримав після другого виходу з Донецького аеропорту, третій - після Логвінова. Нагороджував особисто міністр оборони.

- На той момент ви вже зробили Віці пропозицію?

- Ні, нагороджували мене ще в січні 2015-го, а пропозицію Віці я зробив 21 вересня цього року. Ретельно готувався. Купив обручку, кульки у формі сердечок, 151 білу троянду і свічки. У Миколаєві такий букет не дістанеш, довелося замовляти в Дніпрі. Хазяйка квіткового магазину була під таким враженням, що привезла квіти на своїй машині прямо до мене додому. Складність була в іншому, щоб Віка не побачила сюрприз завчасно. Я випровадив її з дому, а сам, поміняв в дверях замок.

- Того дня Паша мене покликав нібито на зустріч зі своїми друзями, яка повинна була відбутися в центрі міста, - згадує Віка. – Я дуже довго його чекала. Раптом Паша дзвонить: «Їдь додому». Я була здивована. А коли зайшла в квартиру, обімліла. Горять свічки, всюди кульки у формі серця, а пелюстками троянд викладений напис: «Віка, виходь за мене заміж». Паша став на одне коліно і поставив найголовніше питання. Я погодилася.

- Ми розписалися через тиждень, - говорить Павло. - В РАГС пішли удвох, особливо не вбиралися. А влітку плануємо покликати друзів і зіграти весілля. Можливо, поїдемо в подорож. Коли остаточно видужаю, разом стрибнемо з парашутом. Взагалі, багато чого плануємо і про багато що мріємо. Віримо, що попереду у нас тільки хороші і світлі події. Найголовніше - ми разом і любимо один одного.
Автор: Дарія ГОРСЬКА
Загрузка...
Коментарів: 6
Рома.РОЖИЩЕ. Показати IP 22 Жовтня 2016 15:42
Від щирого серця вітаю Паша!Здоровя вам козацького та беріжіть один одного!
Роман Завадський Показати IP 22 Жовтня 2016 15:47
Надіюсь впізнав
Опа Показати IP 22 Жовтня 2016 15:48
Це шо таке в нього на шоломі? Голова робота "Воллі"?
паша Показати IP 22 Жовтня 2016 16:30
Чому ти коли було те телешоу не сказав Кравчуку то тепер за ваші прорахунки ,за вашу тупость,за ваші меморандуми , за вашу ліквідацію ЗСУ ,нам вашим внукам прийшлось платити кровю, сльозами, потом.Ато Кравчук сидить разом з вами на шоу з мімікою невиноватая оно всьо само пришло на Україну.
Швондер до паша Показати IP 22 Жовтня 2016 21:11
Цей старий мудень, який про*рав усе, що можна було про*рати, сидить на усіляких шоу і безапеляційним тоном з усіх повчає.
паша Показати IP 22 Жовтня 2016 22:08
Слава миколаївському Беркуту

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.