Саморобні казани та пательні: афганець з Волині відроджує забуте ремесло

Ігор Максимчук із Глух – один із небагатьох на Волині, хто опанував старовинне українське ремесло – кустарне виготовлення домашнього посуду: казанів, пателень, чигунців, форм для випікання хліба, печива, пельменів, мисливських та туристичних наборів, гусятниць, вафельниць.

Про волинського умільця пише газета Волинські Новини від 10 січня.

УСЬОГО НАВЧИВ ТЕСТЬ

За двадцять п’ять років його вироби випробували у Луцьку та Львові, Рівному та Камені-Каширському, Кузнецовську та Любешеві... А навчив чоловіка цього ремесла тесть Василь Станько. Спочатку Ігор робив посуд для власної родини, згодом – на замовлення то сусідові, то другові, то односельцю.

«Коли на ринку з’явилося чимало заводського, доступного для покупця, попит на власну продукцію впав, – розповідає майстер. – Однак із часом люди зрозуміли, що новомодні тефалі – це не зовсім те, чого хотіли б у домашньому господарстві, і знову потягнулися до надійних саморобних предметів побуту, бо вони – екологічно чисті, «дихають», страва в таких казанках та сковорідках не пригорає».

Ігор Васильович демонструє нехитру саморобну піч для виливання посуду, облаштовану на власному обійсті. Зроблена вона зі звичайних цеглин, між якими гуляє повітря.

«Температура плавлення в печі становить від 800 до тисячі градусів, – пояснює Ігор Максимчук. – Дров іде чимало, щоб розігріти піч, годин зо три знадобиться. Найкращі – смоляні, бо від вільхових багато жару, а його вибирати потрібно, тому найчастіше заготовляю соснові пні».

Ігор Васильович показує форми для посуду, пісок з домішками глини, який радше нагадує дрібнюсіньке борошно (такого в наших краях раніше бачити не доводилося, виявляється, він є навіть у Глухах), такий потрібний в давній технології.

«Саме у піску я й виготовляю свої вироби, – каже. – А колись у сусідньому селі жив майстер, який робив ложки в золі, і мене цього навчив, пригодилося. Якість продукції залежить і від погоди, тому майстер мусить пам’ятати: коли палюче сонце чи вітер – пуття не буде. А випив стограмівку – за роботу краще не берися, все змарнується, – жартує, хоч насправді справа ця серйозна».

«А з чого робите посуд?» – запитую в майстра.

«Із залишків алюмінію, який ще не встигли вивезти в Польщу», – каже не без суму в голосі через те, що люди готові все продати за копійки, не передбачаючи, що у майбутньому воно може знадобитися.

Хіба про таке він мріяв, коли служив в Афганістані чи коли в пошуках гідних заробітків поїхав на Колиму?

ОХОРОНЯВ У БАГРАМІ АЕРОДРОМ

«Афган – то взагалі особлива сторінка в моєму житті, – замислюється на якусь мить. – Наш прапорщик тоді казав: «Ми воюємо, щоб повернутися додому живими». Цю золоту істину засвоїв з перших днів перебування на чужій землі. Вісім місяців жив на посту, охороняючи військовий аеродром у Баграмі. Був коригувальником в артилерії. І як тільки вдавалося справлятися з отриманими завданнями, сам не знаю. Річ у тому, що в мене з одним оком великі проблеми. Але хто тоді прискіпувався до здоров’я призовника!»

Ігор Васильович розповідає, як духи обстрілювали аеродром некерованими реактивними снарядами, як мав прямий вихід на наші «вертушки», як прикривали свої колони і навіть яким чином, щоб не потрапити до рук ворога, міг самоліквідуватись. Повернувся додому пораненим, отримав групу інвалідності. Але не сів склавши руки.

ЗОЛОТА З СИБІРУ НЕ ПРИВІЗ

«Подався на Колиму, де миють золото, – згадує. – І досі пам’ятаю назву організації, де працював: «Старательная артель ХХІ съезда КПСС». Там трудилося чимало українців, директор був із Донецька. Три з половиною роки виконував обов'язки охоронця в місцях, де намивають золото».

«Вдалося привезти додому на згадку хоч камінець, щоб показати у майбутньому внукам?»

«Де там! Ми добре усвідомлювали, що грам вкраденого золота – це рік в’язниці. До того ж, перевіряли нас дуже ретельно. Вистачало зарплати, адже вона становила до півтори тисячі карбованців. Завдяки колимським заробіткам мені вдалося збудувати хату в рідному селі. Вже після того, як повернувся додому, бачив по телевізору сюжет про затримання в аеропорту «Домодєдово» викрадачів самородків саме з нашої артілі».

Тож після афганської спеки Ігорю Максимчуку довелося звідати сибірських морозів. Але він не шкодує, адже побачив на Колимі і білі ночі, і безмежні ліси.

«А ще сталінські колимські табори, від яких моторошно: приземисті бараки, збудовані з деревини, що дуже схожа на сосну, з нарами у два-три яруси, розраховані на 1-1,5 тисячі людей. Загалом же вся колимська траса споруджена на людських кістках, серед закатованих там владою було дуже багато українців. Фактично, табори стояли саме там, де мили золото, тому у вільний час ми мали можливість усе обдивитися. Відстань між ними становила 50-100 кілометрів».

Ігорю Васильовичу є що розказати про своє життя, випробувань було багато. Упродовж останніх років трудився на будовах в Україні, хоч великим здоров’ям похвалитися не може. Втім доводиться працювати, бо на пенсію не проживеш. Нині, коли сусіди помічають дим, що піднімається над хатою Максимчуків, кажуть: «Васильович взявся за забуте ремесло». Вони переконані, що його вироби знову принесуть комусь і користь, і радість.

Наталя КОСЯНЕНКО

Старовижівський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---