Відомий лікар побачив у Луцьку майбутнє країни
Відомий дисидент-психіатр Семен Глузман побачив у Луцьку майбутнє України.
Про це повідомляють на сайті «Lb.ua».
Своїми враженнями від міста поділився лікар, член колегії Державної Пенітенціарної служби України Семен Глузман:
«Провінційне життя - тепліше та щиріше, ніж столичне. Два дні я був у засніженому Луцьку і насолоджувався обличчями. Студенти, викладачі, місцева інтелігенція… Мені було тепло і радісно з ними. Я побачив там майбутнє, - не своє, моєї країни, яка сьогодні невміло, з роздратуванням намагається освоїти механізм демократії.
Так було завжди: столиця всмоктує інтелект і силу власної країни. Забуваючи при цьому ділитися результатами. Холодна, усе більш знеособлювана столиця живе краще. Тут легко заховати свій гріх, свою порожнечу, свою дурість. Тут, в столиці, більше хліба і більше видовищ. І менше щирих людських облич.
Мене запросили місцеві журналісти. Два дні вони знайомили мене зі своїм містом, з його людьми. В основному, з молоддю, яка ще не заполітизована, не має київського достатку. І київського пересичення враженнями. Той же телевізор, ті ж екранні псевдо-політичні шоу, а результат інший – збереження власної природності.
Щирі, незаполітизовані питання (я представляв там книгу своїх тюремних спогадів), тактовна реакція на явну втому і нездоров'я автора... І – якесь м'яке, тактовне бажання разом сфотографуватися.
Провінція. Там, не в Києві, формується майбутня Україна. Де не буде мене і партійних ідеологів та служивих жандармів, які мучили мене в молодості. Де будуть вони, позбавлені ідеології і навиків соціального страху. Ті, які не знають ні Леніна, ні Солженіцина.
Розумію, хтось помре від наркотиків, хтось зіп'ється. Або поїде до чужого, неукраїнського щастя. Більшість залишиться. Жити, працювати, народжувати дітей. У Луцьку я бачив ці обличчя, ці очі. Я говорив і слухав, відповідав на їхні щирі запитання і гостро, до болю в серці, думав: «Як шкода, що я не можу втішити цією моєю неочікуваною радістю мертвих друзів, Івана Олексійовича Світличного та Валерія Марченко».
Зовсім не ідеальний Луцьк. Я відмітив і величезне кумачеве гасло на офісі місцевого відділення комуністичної партії. Все, як в Україні, немає пам'ятників Леніну і Сталіну, але є їх дух. Сморідний дух покаліченого українського минулого. Дух, який і сьогодні обгодовує цілком благополучних «борців з олігархами».
Я дуже втомився. Мені хотілося додому, до моїх книг, до рукописів. До моєї звичної київської гіркоти. Мене попросили перед автобусом швидко пообідати з місцевими підприємцями. Їх було небагато, четверо. Молоді люди від тридцяти до сорока років, які розчинилися в студентській масі осіб під час моєї презентації. Я не міг відмовитися. Я був втомлений, боліла голова, хотілося спокою. Я був ввічливим і не дуже балакучим. Я боявся порожніх застільних балачок, обридлих політичних питань…
Та все було інакше. Говорили про Рільке, його переклади на українську мову Стуса і Фішбейна. Мій новий молодий знайомий, в минулому лікар, розповів, як возив своїх дітей-першокласників в Чернівці, в залишки колишньої культури та архітектури цього нині сірого міста. І про Пауля Целана, великого і трагічного Целана.
Мені не хотілося їхати з Луцька. Зникла втома, сама по собі, без медикаментів, тиск нормалізувався. Але і залишитися там я не міг. Дякую тобі, Луцьк! Я обов’язково повернусь!»
Нагадаємо, дисидент-психіатр Семен Глузман презентував свою книгу «Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента» у Луцьку 26 березня.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Про це повідомляють на сайті «Lb.ua».
Своїми враженнями від міста поділився лікар, член колегії Державної Пенітенціарної служби України Семен Глузман:
«Провінційне життя - тепліше та щиріше, ніж столичне. Два дні я був у засніженому Луцьку і насолоджувався обличчями. Студенти, викладачі, місцева інтелігенція… Мені було тепло і радісно з ними. Я побачив там майбутнє, - не своє, моєї країни, яка сьогодні невміло, з роздратуванням намагається освоїти механізм демократії.
Так було завжди: столиця всмоктує інтелект і силу власної країни. Забуваючи при цьому ділитися результатами. Холодна, усе більш знеособлювана столиця живе краще. Тут легко заховати свій гріх, свою порожнечу, свою дурість. Тут, в столиці, більше хліба і більше видовищ. І менше щирих людських облич.
Мене запросили місцеві журналісти. Два дні вони знайомили мене зі своїм містом, з його людьми. В основному, з молоддю, яка ще не заполітизована, не має київського достатку. І київського пересичення враженнями. Той же телевізор, ті ж екранні псевдо-політичні шоу, а результат інший – збереження власної природності.
Щирі, незаполітизовані питання (я представляв там книгу своїх тюремних спогадів), тактовна реакція на явну втому і нездоров'я автора... І – якесь м'яке, тактовне бажання разом сфотографуватися.
Провінція. Там, не в Києві, формується майбутня Україна. Де не буде мене і партійних ідеологів та служивих жандармів, які мучили мене в молодості. Де будуть вони, позбавлені ідеології і навиків соціального страху. Ті, які не знають ні Леніна, ні Солженіцина.
Розумію, хтось помре від наркотиків, хтось зіп'ється. Або поїде до чужого, неукраїнського щастя. Більшість залишиться. Жити, працювати, народжувати дітей. У Луцьку я бачив ці обличчя, ці очі. Я говорив і слухав, відповідав на їхні щирі запитання і гостро, до болю в серці, думав: «Як шкода, що я не можу втішити цією моєю неочікуваною радістю мертвих друзів, Івана Олексійовича Світличного та Валерія Марченко».
Зовсім не ідеальний Луцьк. Я відмітив і величезне кумачеве гасло на офісі місцевого відділення комуністичної партії. Все, як в Україні, немає пам'ятників Леніну і Сталіну, але є їх дух. Сморідний дух покаліченого українського минулого. Дух, який і сьогодні обгодовує цілком благополучних «борців з олігархами».
Я дуже втомився. Мені хотілося додому, до моїх книг, до рукописів. До моєї звичної київської гіркоти. Мене попросили перед автобусом швидко пообідати з місцевими підприємцями. Їх було небагато, четверо. Молоді люди від тридцяти до сорока років, які розчинилися в студентській масі осіб під час моєї презентації. Я не міг відмовитися. Я був втомлений, боліла голова, хотілося спокою. Я був ввічливим і не дуже балакучим. Я боявся порожніх застільних балачок, обридлих політичних питань…
Та все було інакше. Говорили про Рільке, його переклади на українську мову Стуса і Фішбейна. Мій новий молодий знайомий, в минулому лікар, розповів, як возив своїх дітей-першокласників в Чернівці, в залишки колишньої культури та архітектури цього нині сірого міста. І про Пауля Целана, великого і трагічного Целана.
Мені не хотілося їхати з Луцька. Зникла втома, сама по собі, без медикаментів, тиск нормалізувався. Але і залишитися там я не міг. Дякую тобі, Луцьк! Я обов’язково повернусь!»
Нагадаємо, дисидент-психіатр Семен Глузман презентував свою книгу «Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента» у Луцьку 26 березня.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 1
ЛЕся Бондарук
Показати IP
3 Квітня 2013 13:55
Чудовий переклад з російської, ви передали навіть інтонацію. Дякую!
Росте захворюваність на грип: на Волині запроваджують дистанційне навчання в окремих класах та школах
Сьогодні 19:28
Сьогодні 19:28
Понад рік вважали зниклим безвісти: повідомили про загибель лучанина Юрія Кошулинського
Сьогодні 19:09
Сьогодні 19:09
Підтвердили загибель військового з Волині Володимира Невірця
Сьогодні 18:10
Сьогодні 18:10
У школах учнів будуть перевіряти металодетекторами
Сьогодні 17:51
Сьогодні 17:51
«Феромони ще літають»: Олена Тополя виступила в Луцьку з великим сольним концертом. Фото
Сьогодні 17:35
Сьогодні 17:35
Давали заспокійливе, били й змушували важко працювати: у псевдореабілітаційному центрі на Київщині утримували 58 людей
Сьогодні 17:18
Сьогодні 17:18

Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.