Волинянка назвала синів на честь Шухевича та Коновальця

93-річна Ярослава Федорус (на фото) з Іваничів у роки війни потрапила в німецький концтабір за те, що переховувала оунівські листівки. Пише газета Волинь-нова.

ЗЦІЛИЛА СВЯЩЕННА ВОДА
…Розмовляємо в просторій кімнаті, стіни якої прикрашені вишитими килимами та картинами. На ліжку лежить шість вишитих пузатих подушок. Ікона та портрет Тараса Шевченка обрамлені червоно–чорним та жовто–коричневим рушниками. Стіл застелений вишитою скатертиною та декорований серветками. Це все роботи Ярослави Мартинівни, хіба що килим — спільне творіння з тіткою.
— 20 років тому вишивала до церкви хоругви та все молила Бога, щоб не забрав мені око, на яке погано бачила, — згадує жінка. — Вмилася священною водою, помолилася та й забула про це. Аж пройшов рік, а я не йду в лікарню перевіряти зір, хоч казали щомісяця приходити. Око й донині добре дивиться. Тоді всім почала розказувати, яке то є чудо і що Бога треба славити.
Ярослава Мартинівна розповідає, що дуже любить вишивати і читати, але тільки на старість добралася до цих занять, бо раніше було не до того. У молодості два з половиною роки жінка відсиділа «за політику» у німецьких концтаборах Майданеку та Равенсбрюку. 22-річна Ярослава, тоді працівниця паспортного стола, переховувала вдома «чемодан з літературою» — листівки, які поширювали оунівці. За це її і заарештували гестапівці.
Хотіли, щоб позабиралися всі зайди к чортовій матері з нашої землі! — відповідає пані Ярослава, коли питаю, за що тоді боролися. — Ми ж на чуже не ходили воювати, тільки зі своєї території гнали злодіїв всяких. А зараз, думаєш, хто сидить, не ті самі портфелі?

У КОНЦТАБОРІ УВІ СНІ З’ЯВИЛАСЯ БОЖА МАТІР
У Майданеку Ярославі видали уніформу та порядковий номер, що віднині заміняв їй ім’я. Ув’язнені працювали на сільськогосподарських угіддях, згодом — на фільварку. Жінка згадує, що з охотою ходила на поле, бо там можна було поживитися картоплею та буряками, дарма що сирими. Щодня долали 7 кілометрів туди і назад до барака, де спало 300 людей. Взувалися в дерев’яні шлапаки, обшиті пасками. Їсти давали хліб та брукву, забовтану на грисі.
— Начальник нашої ділянки прихильно до мене ставився, бо добре себе зарекомендувала на роботі, — пригадує колишня полонена. — Якось його дружина передала мені буханку хліба та півкілограмову коробку рафінованого цукру. Дорогою до барака переховувала гостинець у рукаві. Наглядачка помітила, що щось поправляю, то залишила мене після зміни. Отримала тоді 10 батогів, 2 дні не могла сісти.
Коли в таборі спалахнула епідемія тифу, Ярослава подумала, що може не вижити. Сіла писати листа додому.
Попросила маму вислати фотографії рідних та зробити коло могили мого тата ще одну могилу, буцімто я там лежу, — розповідає жінка. — Так хотілося, щоб хоч горбок після мене десь був. А назавтра, як відправила листа, їм себе поїдом, думаю: в мами слабе серце, що ж то буде? Ну не вар’ятка була? А після того приснилося мені, наче барак зробився світлий–світлий — і з’явилася Матінка Божа, а коло неї два ангели. Кажу: «Матінко Пречиста, то по мене вже прийшли? А я ще хочу своїх побачити, прошу Тебе!» Після того знала, що повернуся живою.

НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ ЖИТИ НЕ ДАЛИ. АЛЕ РІДНИМИ СТАЛИ ІВАНИЧІ
Після Майданека полонена ще рік працювала у Равенсбрюку. Туди переводили молодих і витривалих, а старих розстрілювали на місці.
— Фабрика на фабриці — таке-то було місто, — розповідає жінка. — По 12 годин на добу доводилося працювати. Я точила на станку дрібні кулі. Якось Олі, співробітниці, відтяло пальця, не встигла забрати. Скаржиться: «Славцю, не матиму де перстень носити». А я собі думаю: нічого, аби рука ціла була. Але не дойшла вона додому, по дорозі померла. Ще я разом з подругою Марусею її хоронила. Дістали дощок на труну, завербували однорукого німецького майстра, щоб гроб зробив…
А їй щасливо зайти додому допоміг Бог. Ярослава Мартинівна невдовзі вийшла заміж.
— Як прийшла з концлагеря, кинулася на життя, як тигра, хотіла мати багато дітей, — усміхається жінка.
Рік пожили з чоловіком, а в 1946 році в ході спецоперації «Вісла» їхню сім’ю переселили на Тернопільщину. Там не знайшлося помешкання для молодого подружжя, то поїхали до чоловікових батьків на Львівщину, у село Ульвівок.
Оскільки були переселенцями, не мали права жити близько біля кордону. З Львівщини перебралися до волинських Рикович, де прожили 4 роки, потім помандрували на Павлівку, аж доки не осіли в Іваничах. Народили трьох дітей.
Першою на світ з’явилася дочка Леся. А синів назвали на честь Євгена Коновальця та Романа Шухевича, — гордо каже жінка. — Ще маю зятя Степана, то як Бандера. Повна патріотична верхушка в мене. Та й Тараса Шевченка я називаю «своїм головним Бандерою, — усміхається.

У 93 РОКИ ЗАЧИТУЄТЬСЯ БРУНО ФЕРРЕРО
Про ті часи жінка зараз згадує за рукоділлям. Каже, що хоче залишити щось серйозне після себе. Вишила тризуба, обрамленого вінком із колосся та калини.
Але більше, ніж вишивання, вона любить книги, має гарну домашню бібліотеку. Цитує рядки з «Заповіту», потім — із поезій Ліни Костенко. Любов до книжок зберегла з дитинства — он донька підкинула останню літературну новинку — «365 коротких історій для душі» Бруно Ферреро.
— Тут навіть найменша байка несе в собі велику мораль, — ділиться враженнями одна з найстарших у світі шанувальниць італійського священика-письменника і додає: — Не раз мама проклинала мене за те читання. Прибираємо в хаті чи йдемо на поле жати, то маю біля себе вишивання. Як буде кілька хвилин, то щоб не дармувати. А під рукоділлям — книжка. Поки мама не дивляться, то читаю. Або вже всі полягають спати, а я ще над книжкою. Батьки просять «нафту не палити». Потім при «Просвіті» ще бібліотекаркою працювала. І концерти ставили, аматорські гуртки організовували, по інших селах їздили. Гарно жили, повним життям, але недовго. Надто багатьом муляла око наша Україна. Та й муляє зараз.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---