Майдан. Післямова

Чимало вітчизняних та іноземних засобів масової інформації неодноразово заявляли про численні відмінності, наявні в українців, які мешкають на Сході та Заході нашої Неньки. Останнім каменем спотикання стали події на Майдані, які, згідно з поданою центральними телеканалами інформацією, не знайшли своєї підтримки на Донбасі.

Однак, як виглядає ця картина маслом насправді, нам допомогли розібратися колеги-журналісти зі Сходу.

«У жителів сходу України вкрали Майдан» – коментує події в державі головний редактор сайту міста Маріуполя «0629» Анна Романенко. Імена викрадачів відомі. Януковичі та азарови, лук'янченки та левченки, білі і матвієнки, ківалови та вілкули, кернеси і добкіни, єфремови та кілінкарові зробили все, аби змурувати інформаційну стіну, здійснити блокаду, аби не пропустити слово правди і дух свободи туди, де вони кували свій електорат.

23 роки вони захищали свої вотчини від «згубного впливу заходу», консервуючи свідомість людей на позначці радянських штампів.

На початку цього року керівник одного з місцевих телеканалів у Маріуполі виступав перед студентами журфаку МДУ. Одна студентка поставила йому питання: «А чому ваш канал не показує новини про Майдан?» На що відомий у місті телевізійник пояснив, що це там, у Києві відбувається, і Маріуполя ніяк не стосується.

Виявилося, стосується. Стосується не тільки Маріуполя, але й кожного жителя цієї країни. І можливо, саме відсутність правди про Майдан на сході України (а навіть південь давав набагато більш правдиву картинку того, що відбувається в столиці в силу того, що там просто більше незалежних ЗМІ) дозволило пропагандистам Кремля так легко обдурити сотні тисяч людей.

Ось лише кілька фактів, які повинні знати ті, хто сьогодні звинувачує українців, які вийшли на площу, у всіх смертних гріхах.

1) 21 листопада у Києві почалася абсолютно мирна акція. Тисячі людей, більша частина з яких – студенти, всього лиш навсього просили, аби влада виконала те, що сама ж і пообіцяла. Відмова від євроінтеграції після того, як цілий рік нам втовкмачували, як це добре, а в школах дітям проводили Євроуроки, став останньою краплею брехні, яка переповнила чашу терпіння. Виявилося, що Україна – не Росія, і брехати до нескінченності людям тут не виходить;

2) Вночі 30 листопада «Беркут» скоїв найжорстокіший розгін сотні студентів, які ще залишалися на площі. Понівечених молодих людей вкрив під своїм куполом Михайлівський собор. Для чого було потрібно бити абсолютно мирну молодь? Щоб залякати? Щоб назавжди відбити бажання протестувати? Напевне, ми вже не дізнаємося точної відповіді на ці запитання. Але всі ми прокинулися 1 грудня у зовсім іншій країні. Країні кримінального тоталітаризму. І якби кияни, а слідом за ними і мільйони людей по всій Україні залишилися б вдома, якби Януковичу це зійшло б з рук, навіть страшно уявити, у яку безодню звалилася б Україна. Без шансу відродитися;

3) Тільки після 30 листопада акція протесту втратила, по суті, приставку «євро». Українці вже не просили євроінтеграції – вони вимагали покарати винних у побитті студентів. І от коли цього не сталося, тоді і з'явився заклик до відставки Януковича. Ну, а після появи снайперів, після того, як вони відкрили вогонь, причому не тільки по майданівцям, але і по силовикам (щоб розпалювати ненависть до революціонерів і не допустити єднання міліції з народом), іншого шляху для вирішення конфлікту, окрім як відставки президента, не було. На жаль, процедура імпічменту так і не була прийнята парламентом, а це означає, що лише добровільна відставка могла бути законним виходом із ситуації. Втеча Януковича перекреслила усі досягнуті домовленості і дала козир у руки російських пропагандистів. Саме втеча Януковича дозволила Кремлю заговорити про «хунту» і «військовий переворот». Насправді, переворот не трапився – у парламенті залишилися ті ж самі депутати, що були при Януковичі. Ось тільки їх коаліція розвалилася.

Сьогодні, через рік після тих кривавих подій, багато хто задається питанням: а чи не дарма все це було? Чого хотіли люди і що отримали в результаті?

Почнемо з першого, чого хотіли:

1) Хотіли повного перезавантаження влади, зламу авторитарної, наскрізь корупційної машини та побудови демократичних механізмів управління;
2) Вимагали докорінної реформи судової системи і тотального очищення силових структур;
3) Заявляли про необхідність термінового реформування усіх сфер життєдіяльності держави;
4) Хотіли люстрації;
5) Домагалися євроінтеграції як єдино можливого вектора розвитку України;
6) Вимагали покарати винних у розстрілі Небесної сотні.

На жаль, доводиться констатувати, що більша частина вимог Майдану так і залишилася у розряді обіцянок та очікувань.

Отже, чого вдалося досягти.

Перше і головне – договір про асоціацію з Євросоюзом підписали. Вектор країни визначений і повернути його назад вже нікому не вдасться. Навіть Путіну, який розв'язав війну - тільки б не відпустити Україну зі сфери свого впливу.

Прийнято закон про люстрацію. Процес очищення влади розпочався, хоча йде повільно і пробуксовує. Але, напевно, по-іншому і не можна.

Провели вибори Президента і перевибори парламенту. На жаль, це не дало нам підстави говорити про повне перезавантаження влади. Та й не могло бути по-іншому, адже вибори проводилися за старими правилами.

У той же час, зводити результат волевиявлення тільки до зміни олігархічних кланів було б неправильно. До влади прийшли люди не ідеальні, не стерильні, але адекватні. Вони заявляють про готовність проводити реформи і демонструють розуміння: без реформ Україна загине. Вперше до Верховної Ради потрапили молоді реформатори, раніше не заплямовані політичною діяльністю. Також вперше туди не потрапили комуністи. Все це разом дає Україні надію, що зрушення все-таки будуть.

А ось, що дає підстави розчаровуватися:

На жаль, реформи так і не почалися. Можна нескінченно довго нарікати на війну. Але не тільки вона стала причиною гальмування реформаторства. Стара політична традиція впирається з останніх сил і не хоче змін.

Корупція нікуди не зникла, і навіть ні на сантиметр не поступиться своїми позиціями. Вона лізе з усіх щілин, нівелюючи зусилля чесних людей допомогти своїй країні в цей важкий для неї період.

Винні у розстрілі Майдану досі не покарані.

Силові структури не очищені. У регіонах досі в міліції працюють ті, хто навесні, не соромлячись, чіпляв до своїх мундирів смугасті стрічки і без опору здавав склади зброї.

При цьому Україна втратила контроль над частиною своїх територій, економіка валиться. Гривня знецінюється, а ціни ростуть як гриби після дощу.

Та чи означає це, що все марно, що Революція гідності завершилася нічим?

Зовсім ні. Адже основний результат революції – це ми з вами, це громадянське суспільство, яке зароджується, – суспільство відповідальних громадян.

Ми з вами стали іншими. Ми вже не боїмося міліції і чиновників. Ми більше не хочемо «вирішувати питання», а хочемо жити за законом. Ми допомагаємо армії, яка захищає нас від російського агресора. Ми рятуємо голодних дітей та літніх людей на окупованих територіях. Ми відносимо продукти і гроші переселенцям. Ми беремо частину відповідальності на себе за те, що відбувається в країні. І нові ми не допустимо, щоб усі ті жертви, які поклала на вівтар революції Україна, стали марними. Нові ми змусимо обрану нами владу нарешті закотити рукави і розпочати реформи. Я не вірю у новий уряд – я вірю у нас з вами.

Ось таке, власне, відношення до Революції гідності в справжньої еліти Донбасу. Єдиним, що залишається для мешканців західних регіонів, – це поставитися з розумінням та повагою до своїх східних співгромадян і підтримати їх у нелегкі для них часи російсько-терористичної навали!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---