Не зброя воює, а дух - історія пораненого бійця з Волині

Свій вибір піти воювати за соборну Україну він не називає подвигом, він навіть пошепки не називає себе героєм. Йому не потрібно почесті і привілеї, надмірної уваги чи слави, хоча, хто як не він на це справді заслуговує. Про волинського кіборга на псевдо "Данте" розповідають у прес-службі батальйону ДУК.

Коли народжується в батьків син, вони не готують його до долі героя, не навчають чогось особливого, але життя складається так, що трапляються переломні події, які не залишають його байдужим і закидають далеко від домівки, за сотні кілометрів від рідного міста, туди, де точаться жорстокі бої, де небо стало чорним від диму, де свист куль замінили спів птахів, а за спалахами від мін не видно світанку…

З впевненістю можна сказати одне – не збіг обставин народжує нації героїв, таких як Павло на псевдо «Данте», один із бійців ДУКу.

Я прийшла (авт. - Божена Омелянчук) провідати Павла в військовому госпіталі, де йому зробили операцію по видаленню осколків. Мені прийшлось зачекати хлопця декілька хвилин в палаті, і тут неочікувано для мене боєць з усмішкою на обличчі і з костилями в руках зайшов у двері. Чомусь від таких людей тягне добротою, ну а очі, які ж у них світлі очі…Питань багато ставити не треба було, бо розповідь Павла сама по собі лилася з його вуст.

- Чим ти займався до того, як потрапив на Схід?

- В мене була хороша робота, я займався запчастинами до машин, навіть подальше життя пов'язував з цим бізнесом. Але посварився з друзями дитинства, і ми розійшлися по різних дорогах. Робота перестала бути перспективою майбутнього на тлі подій, які почали розгортатися в країні.

- Чому ти вирішив вступити до лав ДУКу?

- Оскільки в мене мама військова, то я давно хотів потрапити в воєнну сферу, але знав не з чуток, що творилося в нашій армії. Почув, що створюють новий батальйон «Фенікс» на основі 79 аеромобільної бригади, купив квиток на потяг, але до мене зателефонував знайомий, який раніше був в Нацгвардії і розповів, що з Ковеля будуть відправлятися хороші і надійні хлопці на чолі з Скіфом, Сергієм Дружиновичем.

Я здав квиток і поїхав з ними на тренувальну базу в Луцьк. Там ми пробули декілька днів і поїхали на Схід. Коли ми прибули на базу ДУКу, там панував певний хаос і розгубленість , адже на днях тоді розстріляли автобус із хлопцями з Правого Сектору. То атмосфера була не з приємних.

Через два дні Скіф з Устимом відбули в Піски, а я залишився з «дідами» - це старші за віком чоловіки з батальйону. Переді мною постало питання – чи варто мені залишатися тут, коли хлопці їдуть на передову. Але мені випала можливість навчитись керувати танком, адже танки в нас були трофейними, і комусь треба було вміти з ними справлятись. Я провів на тренуваннях 14 днів. Армійці зрозуміли, що хлопці з Правого хороші, і я відправився в Піски після того, як оволодів основами механізму танка. За 17 днів я був і наводчиком і механіком. Потім я поїхав додому на 10 днів.

- Що спонукало тебе повернутися назад?

- Я поставив собі за мету – побувати в Донецькому аеропорту. Коли приїхав на ротацію, хлопці відправлялись на чергування в аеропорт. В першу ж ніч я захворів, бо зробив помилку – на вдягався дуже тепло, в дорозі дуже спітнів і мене продуло. Декілька днів лікувався, але коли запитали, хто хоче на ротацію в аеропорт, я забув про хворобу і одразу ж погодився. Ми прибули туди в 11 вечора до нового терміналу і пробіжками дістались до старого, де перебували наші бійці. В 7 ранку вже почався обстріл. Коли ми сиділи в приміщенні, то побачили, що хтось пробирається до нас.

Це були люди з білими пов'язками на руках. Ми зв'язалися з комбатом 79-ї бригади, описали ситуацію, він сказав брати їх живцем. Після цих слів полетіли гранати. Розпочалася пожежа, чорний дим змусив нас відступати. Відійшли ті хлопці, які були без окулярів, й подекуди й балаклав. Коли прибула підмога з 79-ї, ми почали зачистку будівлі. За весь час утримування аеропорту, ворог ніколи не заходив в середину. Ми вигнали їх на перший поверх, коли зачищали термінал не було жодного 200-ого чи 300-ого.

Коли відбили наступ живої сили, виїхали їхні танки під прикриттям снайперів. Дехто з нас був без зброї, в тому числі і я, лише з повними кишенями гранат. Одному 19-річному хлопцеві снайпер поцілив у плече, його відкинуло аж до стіни, і він віддав мені свій автомат. Тоді пішли наші 200-оті і 300-оті…

До цього в нас було 5 трофейних РПГ, троє з них залишились у вогні. Я вирішив дістати їх. Коли забіг в одне із приміщень, наш боєць допомагав пораненому армійцеві. І тут я бачу спалах, стіна розвалюється , мене відносить на декілька метрів. Я відчув тепло в ногах. До цього моменту в мене було два джгута, одного я залишив 300-ому, а інший тріснув у мене в руках. Я озирнуся і побачив, що той боєць, який допомагав армійцеві стікає кров'ю, осколок потрапив йому в сонну артерію. Я кричу: «Док!», мене ніхто не чує, тоді я піднявся і якимось чином пробіг ще 15 метрів. Тоді лікар наклав мені джгута, але він не помітив, що біля коліна була ще одна рана, і мотузка на неї тиснула, через це мене дуже боліло, навіть знеболююче не допомагало. Пізніше мене перенесли в підвал, спустили кров, щоб нога не відмерла і після цього наш БТР вивіз мене під вогнем з місця бою. Привезли в Красноармійськ, в лікарні мене оглянули, «поковирялися» ще в ранах і тоді мене забрала наша швидка, яку прислали з Луцька. Ось таким чином я потрапив у цей госпіталь…

- А як ставляться до того, що ти робиш, твої батьки?

- Ну мої батьки розлучені, тато проживає в Росії, він телефонував до мене кілька раз, цікавився, чим займаюся, я розповів, що воюю, то він ще й здивований був, питав, на чиїй стороні. А мама мене розуміє, вона ж військова, як я розповідав раніше. Але все-таки, як будь-яка мама переживає дуже. Я взагалі не хотів, щоб вона мене тут бачила. Так як все затягнулося, то прийшлось розповісти самому про поранення, а то гірше було б, якби чужі люди донесли таку інформацію. Ну а друзі…? Друг в мене служив в 51-й бригаді, в нього осколки були в легенях і в обличчі, то його забрали на лікування в Литву. Пообіцяв, як приїде, дасть мені прочухана за те, що я поїхав воювати)

- Чи плануєш ти повертатись на буремний Схід України?

- Думаю, що так. Заради тих хлопців, які боролись зі мною пліч-о-пліч, і заради тих, які вже ніколи не повернуться додому, яких вже не має серед живих. Я в боргу перед волонтерами, які купили мені обладнання і амуніцію, я повинен довести, що вони допомагали мені не просто так, сумління мучитиме. А взагалі, я не знаю, що мені тут робити, по-скоріше би дістати решту осколків, бо на мене там чекають танки.

Такі люди, як Павло, є доказом того, що не зброя воює, а дух! То ж скільки цього незламного духу в нашого бійця? Думаю на нас усіх вистачить! Такими народжуються Герої Української Нації – добродушними, щирими, чесними, жертовними і справедливими, і хай вони мовчать про свої подвиги, за те ми про них не раз поговоримо!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---