Загиблий син прийшов до матері у сні

Багато сліз пролили українські жінки за своїми найріднішими чоловіками, які полягли, захищаючи рідний край на сході держави. На жаль, не оминуло це горе і сім’ю з села Сусваля (стара назва Жовтневе), що у Володимир-Волинському районі. Батько Остап Васильович і мати Любов Трохимівна втратили в АТО сина – кулементника 51-ї окремої механізованої бригади Петра Сусваля, - йдеться у матеріалі щотижневика Волинські Новини №34.

Не стримуючи сліз, мати загиблого героя пригадує:

«Петро був доброю людиною. Допомагав завжди по господарству. Постійно давав нам гроші на ліки, адже у мене цукровий діабет, катаракта, також пережила інсульт, 10 операцій... Тепер через хворобу потрібно різати пальця, бо він почорнів... П’ю багато таблеток. З лікарні майже не виходжу. Вирізали жовчний міхур, спайки пішли через апендицит. Знаєте, немає здоров’я. Чоловік у мене інвалід дитинства ІІ групи. Шкода сина, також шкода всіх дітей, що там полягли. Мій Петя закінчив Оваднівський ліцей за професією тракторист. Послужив у армії. Був контрактником 51-ї бригади. Контракт закінчився, то став працювати у Володимирі. Коли почалося те АТО на сході України, йому навіть повістки не приносили, а так забрали. Він, по суті, був нашим опікуном, хоча в документах то ніде не значилося. Маємо шістьох дітей, але вони тепер живуть окремо, у них свої сім’ї, а Петро жив з нами, то думали, що вже і доглядати нас буде на старості літ».

Батько загиблого солдата Остап Васильович не без суму розповідає, як син потрапив на війну.

«Зазвичай Петро приїжджав додому після роботи, а то десь раптово зник. Ми захвилювалися. Почали розпитувати у його друзів. А вони й кажуть, що він уже два тижні на полігоні у Рівненській області. Мені аж недобре стало, бо без повістки забрали! А нас навіть не повідомили, – зітхає старенький. – Я поїхав у військкомат з’ясувати, що воно і як. Вийшло, що мого синочка десь упіймали на вулиці й так забрали до війська. Мені як батькові незрозуміло, як так можна – забрати людину, по суті, силоміць і відвезти десь. Це ж не злочинець, щоб із ним так поводитися. Знаєте, мені ці наші мобілізації нагадують колишню опричнину царя Івана Грозного, коли від імені влади творили беззаконня. Так і в нас, коли брали до війська, то міліція ходила селом із собаками, до батьків чіплялися із запитаннями: «Де ваш син? Де заховали? Куди він поїхав? Чого поїхав?».Не змогла і мама героя змовчати про ті фатальні дні:

«Як уже Петю забрали до війська, то коли дзвонив, не казав нам, де точно перебуває. Ми зверталися в його частину у Володимирі-Волинському, то там від нас відмахувалися. Казали, він на полігоні у Миколаєві. Аж то якогось дня приїхала пані з його частини і сказала, що нашому сину вуха обпалило в бою. І відразу поїхала. Я телефоную Петрові, а він слухавку не бере. Через кілька днів сам подзвонив. Сказав, що вухо вже відходить, нічого страшного. Після того знову з ним зв’язок обірвався. У нас вдома сиділа його дівчина, плакала, бо теж ніяк не могла до Петі додзвонитися. Він із нею мав заручини робити на другий день Пасхи, а його забрали перед самим Великоднем».

Коли з Петром не було зв’язку, матері наснився моторошний сон.

«Сниться мені, що ходжу нашим сільським кладовищем з дочкою Тетяною. Відчиняю браму, перехрестилася і заходжу. Дивлюся, а там мій Петя ходить, – втирає сльозу згорьована жінка. – Я намагаюся швидше до нього підійти. А він каже: «Мамо, я явився, але мене вже немає». І пішов. Після того удень я прилягла трішки подрімати, аж ось мобільний телефон став дзвонити. Піднімаю слухавку, а звідти російською мовою мене починають матюкати і кричать: «Мать, давай викуп за сина!!!». Я кажу у відповідь: «Де ж я візьму той викуп, коли сама весь час по лікарнях мушу їздити?». Вони знову на мене стали кричати, казали, щоб я говорила російською, бо вони не розуміють. Мені стало погано від того всього».

«Уже потім друзі Петра розповіли, як воно все сталося, – продовжує розповідь батько солдата. – Його взвод на війні тримав позиції на Савур-Могилі. Їх там кілька хлопців стояло на блок-посту. Наш Петро був кулеметником. 24 серпня 2014 року на них посунули танк і БТРи. Інші хлопці поховалися, а він, як то молодий, розгубився. Скочив у бліндаж і став стріляти з кулемета. Танки зупинилися. Наші почали радіти й кричати, що Петро підбив танка. Насправді вороги передали координати своїм і далі пішли удари з «Градів». Накрили блокпост і все. Петру відірвало руку, пробило грудну клітку, осколками посікло ноги. Сина поранили 24 серпня, а помер він 2 вересня, але так до свідомості за весь цей час не приходив. У Дніпропетровську його прооперували: дістали осколки з легенів, руку пришили, але він все одно не вижив. Його пораненого підібрали свої і повезли у госпіталь, а їх у Дніпропетровську аж шість, тому ми не відразу могли його знайти. А сепаратисти, що зайняли їхній блокпост біля Савур-Могили, знайшли речі нашого Петра: документи та телефон. Тому подзвонили нам і стали вимагати викуп.Петра посмертно нагородили медаллю «За відвагу» ІІІ ступеня. Із похороном влада допомогла, а от тіло вбитого з Дніпропетровська батьки мусили забирати самі. Як вручали медаль, пригадують старенькі, кожен представник влади обіцяв допомагати, але більшість із того залишилася тільки на словах...

Закінчуючи розмову зі згорьованими батьками, почув від них, що десь за півроку після того, як поховали сина, до їхньої оселі прийшла якась жінка і сказала: «Я – дружина вашого Петра. У мене від покійного є дитина». Хотіла, щоб батьки передали їй виділену державою матеріальну допомогу. Сусвалі вперше бачили жінку й ніколи до цього про неї не чули, тож вигнали незнайомку. Тепер вона з ними судиться за право отримати пільги, матеріальну допомогу і квартиру як вдова загиблого героя АТО.

Варто додати, що Оваднівська сільська рада в рамках декомунізації протягом року була зобов’язана перейменувати село Жовтневе, де народився Петро. На превеликий жаль, цього не було зроблено, тому, згідно із законом, Український інститут національної пам’яті запропонував парламенту свій варіант. Давня назва села – Могильне, але вирішили увіковічнити пам’ять загиблого на фронті односельця Петра Сусваля, який отримав смертельне поранення під час боїв за Савур-Могилу.

Проте така ініціатива викликала різкий спротив зі сторони батьків бійця. Тож після безкінечних суперечок на сході селян 21 серпня було ухвалено рішення перейменувати вже село Сусваль на Світанкове.

Натомість представник УІНП на Волині Леся Бондарук раніше зауважила:

«Держава має право не питати ні в кого дозволу, щоб гідно вшановувати пам’ять загиблого воїна, який поклав життя за її незалежність. І серед заходів вшанування є й право називати вулиці та села їхніми іменами. І назва села за прізвищем героя прирівнюється до державної нагороди, яка може посмертно так вшанувати його пам’ять».

Сергій ЖУКОВСЬКИЙ, Володимир-Волинський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---