Ліки від самотності: для кого став домом притулок у волинському селі

Не в радість мудрість прожитих років та набутий досвід, коли людина на схилі літ залишається самотньою, а сили підводять. Різні життєві стежини привели до стаціонарного відділення Територіального центру з надання соціальних послуг Рожищенського району, що знаходиться в Навозі, його мешканців. Але саме тут, зі слів стареньких, вони знайшли свій прихисток. Тут про них дбають, їх доглядають, роблять все, аби обділені життям люди відчували себе захищеними.

Інваліда дитинства Євгенію Фалько хвороба ніг прикувала до візка. Жінка п’ятнадцять літ мешкає у цьому відділенні і стверджує, що тутешні працівники - медсестри та санітарочки для неї ніби діти, бо завжди уважні, чуйні, турботливі.

95-річна Варвара Федорова, росіянка, вдова фронтовика, яку доля закинула з далекого Кавказу на Волинь, де прожила більше півстоліття, у притулку лише рік. Бабуся задоволена умовами проживання. «Чисто, тепло, гарне відношення, чого ще треба на старість», - говорить Варвара Іларіонівна.

Душевний спокій та людську чуйність знайшла у Навізькому відділенні і колишня репресована, 88-річна Ангеліна Данилюк. Для них і ще для близько двох десятків людей, яких спіткали на старості хвороби та самотність, відділення стало справжнім домом. Ці люди вдячні, що держава підтримує і піклується про них. Не забувають стареньких і учні місцевої школи, сільські аматори сцени, представники місцевої та районної влади, вітають зі святами. Приїздять у притулок (так називають стаціонарне відділення у селі) і благодійники, щирі душею люди, які прагнуть підтримати обділених долею людей.

Функціонування стаціонарного відділення - нелегка ноша для районного бюджету, але в необхідності таких закладів вкотре пересвідчуєшся, поспілкувавшись з його мешканцями, подивившись в очі тим, хто вірить в моральність та людяність нашого суспільства. Бо старість заслуговує на повагу, і не важливо, чи це близька тобі людина, чи зовсім незнайома.

Ми йдемо до Європи. Вчимося працювати за новими стандартами. Можливо, у непристосованому приміщенні, де знаходиться стаціонарне відділення для одиноких (колишня школа побудована ще в передвоєнні роки), можна знайти багато недоліків, хоч колектив докладає максимум зусиль, аби утримувати його в належному стані. Але самотні хворі люди мають дах над головою, вони доглянуті, чисті, нагодовані. Тут поважають їхню старість, і вони за це безмежно вдячні.

Запровадження європейських стандартів догляду за одинокими людьми - справа не одного дня. І найголовніше – цей процес має проходити безболісно для тих, кого життя обділило рідними людьми. Толерантність – це найперше, що має характеризувати людину, покликану допомагати стареньким. І не важливо, чиновник ти чи звичайний соціальний робітник, або доглядальниця. Бо спокій та належна увага – найкращі ліки від старості.

Тетяна БОЯРИН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---