У вікно зазирнув сонячний зайчик. «Доброго ранку», – сказав він і умить щез. Крізь кватирку наперекір ще яскравому промінню сонця і літа по календарю вже прокрадалася прохолодна Осінь.
Про свою присутність з кожним днем Вона нагадувала все упертіше й упертіше. Особливо вечорами. Осінь нашіптувала про те, що вже зовсім скоро Вона стане володаркою Дня і забере у нього години, колись відведені для сяйва літнього сонечка.
Блакитне небо вже залічені тижні перетвориться на сіре полотно, а хмаринки все частіше плакатимуть, рясно вкриваючи землю холодними краплинками дощу…
…Минулого року у спекотне літо такі ж самі сірі та крижані краплинки у моєму житті умудрилися перевернути усе з ніг на голову. Напевне з тих пір я перестала любити літо. І за цілий рік так і не змогла полюбити його знову. Найяскравіше сонце так і не змогло розтопити цю льодинку моєї байдужості до Літа.
Я чекаю Осені. Уже давно скучила за різнокольоровим танком барвистих листочків, з якими бавиться пустотливий Вітер, за шелестом багряно-помаранчевого килиму під ногами, за туманом, яким ранками бережно огортатиме землю, немовби захищаючи її від чогось.
Усередині осені по-особливому гарно у Києво-Печерській Лаврі… Тутешня алея троянд у сірих днях видається, неначе справжнім дивом. Позаминулого року, в останній день жовтня, садівник подарував мені тут білу троянду. Маленька тендітна квіточка зігріла мою душу. Вона, маленький шедевр природи, вистояла у боротьбі з першими морозами. Вона вистояла. Вистояла перед примхами природи, перед вологістю, сирістю, сонцем, дощами та льодяними ранками… Інколи ловлю себе на думці, що нам, людям, так часто не вистачає такої ж мужності, душевної сили та й зрештою просто чиєїсь турботи, яка була у цієї маленької трояндочки… І один вчинок когось може зруйнувати усе, що було таким цінним для іншої людини. Як садівник, який, зрізаючи трояндочку, з одного боку рятував її від холодів, а з – іншого просто забирав у неї можливість насолоджуватися Осінню…
Я чекаю Осені…