Вкотре, коли наближається 9 травня, згадую свого вже давно покійного дідуся Іларіона. Він закінчив всього чотири класи польської школи, однак міг багато чого повчити багатьох людей із вищими освітами. За своє життя він пережив достатньо горя, однак ніколи не опускав руки, які в нього були дійсно золотими. Був ковалем, муляром, музикантом, чудовим сім’янином, а ще – патріотом своєї землі і народу. У роки Другої світової до приходу радянських військ вірою і правдою служив зв’язковим в УПА, борючись із загарбниками як міг. Коли ж фашисти почали відступати, наближалися визвольні війська, то брат дідуся порадив не воювати по лісах, а вступити до Червоної армії, щоб не постраждали батьки. Тож встиг повоювати і за радянську армію. Червоні командири постійно ставили «западніков» на передову. Але вижив, за що завжди дякував Богові.
 
Коли наближалося святкування дня Перемоги, то дідусь ніколи не радів у цей день. Не любив розповідати про війну, лише зі сльозами на очах згадував загиблих. Я, будучи ще зовсім малим, дуже обурювався. Я ж був вихованцем радянського педагогічного «ширпотребу» і був глибоко переконаний, що Країна Рад найсильніша і про це неодмінно слід кричати на травневих парадах. Нехай бояться америки й німеччини!
Дідусь сумно посміхався і казав: «Яке ж це свято? Це День скорботи за тими, хто не вижив. А в свята люди мають веселитися».