Ось і настав той час, коли ми вкотре дочекалися чергового відзначення, чергової річниці, чергового національного світлого свята – Дня Незалежності нашої держави.
Сторінки усеукраїнських, місцевих часописів зарясніли черговими солодко-тривіальними привітаннями осіб, котрі вважають себе публічними і, мабуть таки, ними є.
Україна вкотре поринула у кавалькаду вихідних днів, що покликані привнести релаксаційний присмак до буденного життя українця. Але чомусь постійно за цими урочистостями постає запитання: «Чи можемо ми сьогодні з гордістю прозвітувати про свої державотворчі успіхи»?
Якщо добре проаналізувати події та факти дев’ятнадцяти останніх років то, звісно, віднайдемо, низку так званих позитивів, що дають нам надію на завтрашнє світле майбуття, але чи не виглядає це майбуття сумою спільних прорахунків, розподілених пропорційно поміж усіма мешканцями нашої держави, від марнославного олігарха і до розчарованого у житті селянина?
Чи можемо ми сьогодні говорити про, мотивоване логікою, об’єднавче державницьке начало? А чи існує в населення нашої країни бодай надія, що невдовзі з’явиться політична сила, котра зуміє згенерувати формулу державницького успіху? Чи готові ми повірити, що ця формула залишиться не лише на папері, а й стане невід’ємною частиною жадань більшості українців, як їх власна ідея виходу зі складної соціально-політичної ситуації у якій перебуває Україна?
Сумно вкотре констатувати, що українська влада системно підходить до вирішення державницьких проблем через хаотичність процесів прийняття рішень: прозахідна орієнтація у зовнішній політиці, вкотре «забуксувала», так і не розігнавшись до потрібної швидкості; східний вектор, сповнений відчутною небезпекою культурницького поглинання аж до політичного аншлюсу з Росією, каталізується жаданням провладної більшості якщо не повного знищення, то бодай ослаблення політичних супротивників. Світовим політико-стратегічним центрам доля нашої держави глибоко байдужа, якщо це не стосується інтересів їх власної геополітики. Ось і виходить, що сусідні потужні державні утворення, з легкістю здобувають перемогу за перемогою над Україною, політична еліта якої увесь час зайнята питаннями перерозподілу владних і майнових повноважень. Щоправда, ця еліта, час від часу, звертається до нас – народу за мандатом, що дозволяє залишатися їй джокером у цій небезпечній грі, ставка у якій – незалежність.
31 жовтня в Україні знову вибори, обиратимемо кращих з по між місцевих політичних лідерів. Найближчих п’ять років саме вони опікуватимуться старенькими бабусями, відсутністю в помешканнях гарячої та холодної води, вивезенням сміття, наповнюванням місцевого бюджету, але чи довірятимемо ми вкотре картярам, які так багато обіцяють, і лише за для права вкотре закласти в ломбард незалежність – залежатиме лише від нас.
Зі святом, дорогі співвітчизники!