Як руїна перетворилася на диво

Сьогодні важко уявити, що чотири десятки років тому ця велична споруда була в жахливому стані. І якби не підтримка державою реставраційних робіт та робота команди професіоналів-ентузіастів, хтозна, чи пишався би нині Луцьк цієї визначною історико-культурною пам’яткою…

Витоки Євросоюзу — тут!

Кам’яний Луцький замок постав на місці дерев’яного, що був серцем літописного Лучеська. Перша згадка про давнє місто датована 1085 роком. Найбільше для утвердження цієї оборонної твердині зробив син великого князя литовського Гедиміна і руської княжни — Любарт.

Після одруження на волинській княжні Агрипині він не тільки прийняв у придане Луцький уділ, а й православне ім’я Димитрій. І навіки утвердив себе як оборонець і захисник волинських земель. Саме за його правління дерев’яні стіни були замінені на кам’яні, і замок набув нинішнього вигляду.

У 1429 році у Луцьку, який фактично став другою столицею Великого князівства Литовського, відбувся з’їзд володарів Європи. До волинського міста та його околиць разом із очільниками держав прибули 15 тисяч осіб, що супроводжували їх. Наймогутніші монархи того часу впродовж семи тижнів радилися, як протидіяти агресії з боку Османської імперії, вирішували торговельні питання, планували майбутнє.

Дослідники впевнені: на цьому представницькому форумі в Луцькому замку фактично здійснена перша спроба налагодити загальноєвропейський діалог. І встановити надалі практику розв’язання нагальних проблем не на полі бою, а за столом переговорів. Отож, нині можна сміливо говорити про те, що витоки нинішнього Євросоюзу – саме в Луцькому замку.

Серед багатьох інших цікавих фактів, що пов’язані із цією перлиною вітчизняної оборонної архітектури, є два особливих. Перший стосується того, що на відміну від інших замків, що будувалися за приватні кошти, Луцький замок будували і підтримували у належному стані за рахунок бюджету міської громади. Себто, був державною власністю. Другий – не менш цікавий: впродовж століть жоден загарбник так і не зміг його взяти!..

Наприкінці позаминулого століття фортецю, яка втратила своє оборонне значення і стала аварійною, мало не розібрали на будівельні матеріали, щоб візит російського імператора Олександра ІІ, який мав оглядати Луцьк, був безпечним. Але здоровий глузд тоді переміг. І величні розвалини над річкою Стир залишили у спокої – очікувати кращих часів…

Кращі часи прийшли в останній третині минулого століття, коли ще радянська держава почала фінансувати відновлення первісного вигляду Верхнього замку. Цей процес особливо активізувався після створення у середині 1980-х історико-культурного заповідника «Старий Луцьк».

Ось уже двадцять четвертий рік незмінним директором його є Тарас Рабан. Його першим враженням від новоствореного заповідника був… тихий переляк. Жахливий антисанітарний стан історичної частини старого міста, руїна самого замку спантеличили. Від пориву розвернутися і піти звідси стримало Тараса тоді те, що він якраз готував дисертацію «Громадські центри в умовах реконструкції малих міст Західної України». Тому таки вирішив тут залишитися. Принаймні поки не закінчить її написання.

Час вніс свої корективи: наукова робота виявилася закинутою, а практична – з відновлення мало не втраченої старовини – стала справою життя.

Руїни для чотирьох вітрів

Сьогодні туристам важко повірити в те, що до створення історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», замок мав усі шанси поступово зникнути з карти міста. Відсутні дахи, брама у В’їзній вежі та вікна у інших вежах замку, дірки у стінах, жахливий стан споруд, купи сміття, яке тут залишали любителі «зварганити на трьох» - від усього цього затишно було протягам, які почували себе тут повноправними господарями.

«Перші кроки розпочали із прибирання старої частини міста, вивезення із замку сміття, організації колективу в дружну команду. Надзвичайно важливо було зібрати навколо себе відданих своїй справі людей», - згадує нині перший директор заповідника Віктор Іржицький.

Останнє виявилося найважчим, адже на перешкоді стояли ще й малі зарплати працівників заповідника. Але з приходом у команду справжніх ентузіастів-дослідників – старшого наукового працівника, заввідділом наукової роботи Петра Троневича, науковця Бориса Сайчука, фотографа Миколи Хилька, історика Валентини Буднікової-Окуневич, фахівця зі стародруків Сергія Крейніна, екскурсовода Сергія Одзієвича – все почало налагоджуватися.

Цих людей не відлякувало навіть те, що були періоди, коли у 1990-х по півроку їм не виплачували зарплати…

Серед перших завдань для нової структури також було донесення до населення інформації про те, що новий статус історичної частини міста вимагає певних обмежень. Наприклад при будівництві тут житла. Була також визначена плата за відвідування замку. Перша ціна квитка на вхід в оборонну твердиню була чисто символічною – 5 копійок. Проте цей жест засвідчив жителям Луцька: уже створена державна система, з вимогами якої слід рахуватися!

Звичайно, роботи з благоустрою та реставраційні вели практично безперервно. Важливим кроком стало підключення до роботи науковців. У цьому списку чимало славних імен. Дослідження тут проводили кандидат історичних наук Михайло Кучинко, науковець зі Львова Святослав Терський, професор Мар’яна Малевська, волинський краєзнавець Григорій Охріменко та інші…

Фактичним завершенням масштабних відновлювальних робіт в замку директор заповідника називає 2006 рік. На той час було не тільки завершено власне реставрацію замку і проведено благоустрій його території, а й створено підземний туристичний маршрут. Він відкрив доступ до фундаментів спорудженої в XII столітті церкви Івана Богослова.

«Без розуміння і підтримки органів місцевої влади, Кабінету Міністрів ми просто нічого не змогли б зробити. Про це слід говорити із усією прямотою! І за це усім, хто нас підтримував у минулі роки і підтримує нині, — низький уклін!», - розповідає Тарас Рабан.

Витоки українського дзвонарства

Після закінчення основної частини реставраційних робіт працівники заповідника на досягнутому не зупинилися. І розпочали наповнювати форму змістом – збирати різноманітні колекції та експозиції, вчитися працювати з екскурсантами, що масово потягнулися сюди із усіх куточків світу. І їм це вдалося.

Нині побувати в Луцьку і не відвідати Любартів замок – теж саме, що перебувати в Римі і не сходити у костел Петра і Павла, або бути в Парижі – і не завітати до вежі Ейфеля. Тож чи варто дивуватися, що при населенні Луцька, яке перевищує дві сотні тисяч мешканців, минулого року у замку побувало щонайменше сорок тисяч відвідувачів?

А подивитися їм тут є на що – адже у фортеці, яка отримала друге життя, нині десяток різних виставок. Першою тут з’явилася колекція дзвонів, яка, до речі, стала відправною точкою досліджень дзвонарства в Україні. Розпочалося все в ті радянські часи, коли більшість храмів були закриті, а церковне начиння активно розкрадали і перепродували діючим церквам. Дзвони дуже часто були нікому не потрібними, а подекуди просто валялися біля храмів. Але і їм з часом почали «приробляти ноги».

Коли злодіїв ловили, в міліції поставало питання, куди подіти вилучені речові докази. Їх почали передавати на збереження в заповідник. Тоді в його працівників і з’явилася ідея створення експозиції.

Відтоді самі ентузіасти стали їздити по церквах і збирати нікому не потрібні на той час дзвони. Звичайно, в сільських радах залишалися розписки про передачу дзвонів у заповідник. І коли із здобуттям незалежності церкви почали знову відкриватися, левову частку дзвонів довелося віддати назад.

Тепер в експозиції залишилося шістдесят дзвонів і дзвоників. У тому числі й один із тих, що пам’ятає часи Богдана Хмельницького. У колекції – не лише церковні дзвони, а й ринди з пароплавів, поштові, залізничні, шкільні дзвоники. Є навіть дзвіночки для північних оленів.

З ініціативи працівників заповідника у Луцьк приїхали Олександр Давидов і Валерій Лоханський — науковці з Архангельська. В Україні тоді дзвонарським ділом ніхто не займався, отож вони на спеціально спорудженій у замку дзвіниці навчили лучан мистецтву добувати музику із дзвонів. І саме із луцького замкового двору це мистецтво впевнено закрокувало по всій Україні.

За виставкою дзвонів з’явилися експозиція в’язниці, арсенал, колекція цегли з різних століть, у якій тепер налічується біля тисячі екземплярів взірців.

У «Музеї волинської книги», що діє нині у фортеці, зберігаються майже три сотні стародруків, починаючи з ХVІІ ст. Основна частина їх – це подарунок владики Рівненського і Острозького Варфоломія, волинянина за походженням. І хоча в Острозі теж є Музей книги, безцінні книги він передав саме в заповідник. Аби вони жили тут у середовищі середньовіччя.

Остання колекція «Бронь замкова» - це муляжі в натуральну величину техніки і зброї, які застосовувалася при облозі чи захисті замку. Усі вони – діючі, або були діючими. «Були» - бо біля балісти або каменеметальної машини майже завжди є охочі перевірити силу своїх м’язів і вражаючу дію середньовікової техніки. Постріл по встановленій мішені не тільки дає нові відчуття, а й присмак причетності до історії власного народу…

Час від часу для привітання, наприклад, президентів інших країн або учасників міжнародних фольклорних фестивалів, на замкових стінах гучно озивається та на мить затягує давні мури хмаринкою порохового диму і гармата. Так само, як це було сотні літ тому, коли захисники замку тримали оборону.

…Звичайно, в планах у Тараса Рабана та його команди — створення ще не однієї подібної виставки та експозиції. Адже охоронцям луцьких старожитностей уже відома формула успіху: «Відданість обраній справі + зацікавленість місцевої влади + підтримка держави = успіх!»

Сили луцьким ентузіастам додають і неодноразові визнання та перемоги в різних конкурсах. А визнання Луцького замку одним із семи архітектурних чудес України доводять, що справа, якою займаються працівники заповідника є не тільки благородною, а й надзвичайно потрібною людям. Найперше – для відновлення нашого історичного коріння і виховання патріотизму. Прикро лише, що праця ця поки не оцінена так, як належить.

Валерій МЕЛЬНИК, «Урядовий кур’єр»

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---