«Література покликана долати глухоту світу», – Сергій Жадан на ІІ «Фронтері»

Спеціально з нагоди відкриття літературного фестивалю в Луцьку відомий український письменник Сергій Жадан підготував «злегка загальнофілософську» промову з «глибокодумною тезою».

Нагадаємо, протягом трьох днів, 4–6 жовтня, у Луцьку читатимуть, дискутуватимуть і презентуватимуть свої книги автори з України, Білорусі та Польщі в рамках ІІ Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера».

Відзначимо, під час фестивалю заплановано поетичні читання з Сергієм Жаданом.

«Коли читає Сергій Жадан, існує лише голос. Він звучить від імені тих, хто на лінії фронту, і з окупованих територій, він розповідає про війну та любов, внутрішні та зовнішні відстані», – вказали організатори.

Натомість на відкриття «Фронтери» класик сучасної української літератури підготував невелику промову.

«Я думаю, скільки разів за останні 25 років я був у цьому місті, в Луцьку, і думаю, мабуть, десятки разів. Час змінювався, країна змінювалася і я змінювався теж, і не певен, що в кращий бік. Світ загалом має цю здатність – створювати нам ілюзію, що все змінюється, навіть у такому сталому і малорухливому середовищі, як українська література. Врешті, як би мали змінюватися літератори, і головне – для чого?

Поети не мають звички підлаштовуватися під вимоги часу, поети, зазвичай, переконані, що це час має під них підлаштовуватися. Поети в більшості своїй загалом переконані, що час працює на них. Можливо, амбіційність і самовпевненість, визнаймо, мало чим виправдані, і далі роблять літературу привабливою в очах довірливих читачів. Поети, безперечно, блефують, говорячи про літературоцентричність і освіту. Проте, будьмо чесними, світ також блефує, вперто ігноруючи своїх поетів. Цей взаємний блеф називається літературним процесом.

Але звернімося до теми нашої розмови – Розмови з Іншим. За великим рахунком всі наші фестивалі, зустрічі, презентації – це відчайдушна і наполеглива спроба знову і знову озвучувати важливі і очевидні для нас речі, спроба виговоритися, потреба мати голос і бажання бути почутим. Природне бажання для людини, яка намагається прийняти цей світ із його мовчанням і загальною глухотою.

Література ж і покликана долати цю глухоту світу. Хіба ні? Навіть якщо ні, в неї закладена ще й така функція. І гріх цією функцією не скористатися, доки час працює на нас. Ми ж усі потребуємо розмови, навіть якщо під розмовою ми маємо на увазі власні монологи. А переважно так і є. Нам дуже важливо користатись із можливостей мови, яких цілком достатньо, як нам видається, аби передати нашу радість і нашу печаль, нашу ранкову безнадію і пообідню поблажливість. Голос дає нам неймовірні переваги, тому природнім є це просто бажання заговорити, розповісти з подальшою можливістю вислухати Іншого.

Інша річ, хто цей Інший. Наша пристрасть до значень іноді робить нас надзвичайно нечутливими. Хто такий цей Інший? Людина з іншим голосом? Людина з іншою мовою? Людина з іншим серцем?

Ми живемо в часи великої підозри і недовіри, часи, коли початковим рухом є рух відмежування, обмеження. Ми вибудовуємо межі там, де присутність їхня не є настільки необхідною. Ми схильні бачити в Іншому передусім чужого. Ми схильні не довіряти Іншому. Ми сприймаємо позицію Іншого як образу. Говорити з тим, хто не з усім з тобою згоден, вважається ознакою слабкості. Загалом слабкістю вважається саме вміння вислухати. Натомість ознакою принциповості і безкомпромісності є саме оце наше дивовижне вміння закриватися в своєму мовчанні, не виходити поза межі власної мовленнєвої пустки, триматися своєї неготовності порозумітися, плекати її, цю неготовність.

Що стоїть за цим впертим бажанням не заговорювати зі стороннім і не слухати Іншого? Наші страхи. Наша травмованість. Наша зосередженість на собі. Наша недовіра до можливостей мови. Натомість в цьому сенсі світ, напевне, мало змінився.

Для того, аби тебе почули, щонайменше варто почати говорити. Для того, щоб когось переконати, щонайменше слід вислухати Іншого. Розмова з Іншим зовсім не передбачає втрату себе самого, свого голосу, свого слуху. Скоріше навпаки – готовність говорити і слухати мала б свідчити про віру в сказане тобою і про здатність самому аналізувати почуте. Розмова не мала б принижувати і напевне не мала б свідчити про нашу слабкість. Почути Іншого не значить погодитися з ним. Проте принципова незгода з кимось обов’язково мала б виходити з того, що ти зробив спробу і вислухав.

В цьому сенсі, якщо чесно, поети мало чим різняться від решти пасажирів нашої внутрішньої української залізниці, які щоразу намагаються порозумітись, висловитись і почути одне одного. Ви всі так чи інакше є пасажирами. В нас можуть бути різні маршрути, проте кінцева в нас одна. І добре було б максимально ефективно використати час, відпущеним нам, на безкомпромісність і взаємопідтримку, доки цей час справді на нас працює».

Зауважимо, наскрізним мотивом цьогорічного фестивалю «Фронтера» є Розмова з Іншим.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---