Монахиня, вбивця, бізнесвумен: у Луцьку говорили про дивовижних грішників

Навіть переживши неймовірно тяжкі особисті трагедії, можна залишитися людиною – щирою, відкритою, світлою, суперечливою, доброю. Цю істину підтверджують неймовірні історії реальних осіб, описані українською репортеркою.

Зустріч із авторкою книжки репортажів «Бог дивовижних людей та інших грішників» Марічкою Паплаускайте відбулася ввечері 5 грудня в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків.

Модерувала розмову поетка і координаторка культурних подій у Луцьку Анна Луцюк.

Дебютна книга Марічки містить історії надзвичайно різних людей – це пастор, який врятував тисячі залежних від вулиці й наркотиків дітей у Маріуполі, новонавернений християнин, засуджений на довічний термін за вбивства та зґвалтування, монахиня, яка закохалася в зрілому віці, науковець, котрого викрали та ув’язнили бойовики ДНР, бізнесвумен, яка не змогла врятувати від смерті рідну доньку, столяр, що таємно в радянський період проводив богослужіння.

Усі вони, переживши особисті трагедії, усупереч різноманітним обставинам зуміли головне – залишитися людьми.Як розповіла авторка, з кожним із героїв вона провела близько доби, із деякими – навіть кілька днів, аби налагодити контакт і найкраще розкрити особистість.

«Усі герої, попри те, що більшість із них мали трагічні пережиття, урешті прийшли до світла, знайшли відраду. І це світло, яке я відчула в героїв, виходить на сторінки. Я ж знаю всю їхню історію – від трагедії до сьогоднішнього моменту», – зазначила Марічка Паплаускайте.Вона поділилася, що героїв для репортажів підбирала по-різному: з кимось прагнула зустрітися, когось навмисне розшукувала через знайомих, а «бувало, що герої з’являлися самі».

«Це момент репортерської удачі, коли ти рухаєшся в запланованому напрямку і відкриваєш щось неочікуване і прекрасне», – зізналася авторка й додала, що деякі люди їй, однак, відмовляли у спілкуванні.Загалом Марічка працювала над книгою два роки. Як пригадала, кожна історія писалася по-різному – безпосередньо процесу написання передували розшифровування записів, упорядковування чималої кількості зроблених нотаток, розкиданих немов пазли.

«Репортаж – це дорослий жанр, який потребує життєвого досвіду, бо ти не можеш писати глибоко, коли сам не маєш за плечами власних переживань. Окрім того, ти повинен вміти відкривати людей, налагоджувати контакт, помічати деталі й працювати зі словом», – сказала Марічка.Та розповіла, що всі герої ознайомилися з текстами до публікації: «Оскільки я глибоко занурювалася в життя персонажів, приїжджала до них на кілька днів, то не хотіла знехтувати їхньою довірою. Тому мені важливо було показати їм тексти до того, як вони підуть у друк… Наші розмови мали терапевтичний ефект, герої, розповідаючи мені свої трагедії, переживали їх ще раз. Я плакала разом із ними, однак не відчувала жалості, а відчувала співпережиття. Можливо, саме тому мені вдалося настільки відкрити героїв».Як поділилася авторка, з усіма співрозмовниками в неї залишилися теплі відносини, з деякими навіть зав’язалася дружба.

«Коли ви разом не просто проводите час, а й зачіпаєте щось особисте, встановлюється тісніший зв'язок. Це приємно, але й несе деякі ризики, адже хороший репортер повинен не боятися бути садистом і зробити боляче своїм героям, бо він має їх показати такими, як побачив», – зауважила Марічка.Анна Луцюк, своєю чергою, звернула увагу на те, що книгу можна розбити на влучні цитати, цінність яких полягає в тому, що їхні автори – не філософи чи письменники, а звичайні люди.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---