USD 39.80 40.14
  • USD 39.80 40.14
  • EUR 42.40 42.95
  • PLN 8.90 9.10

«Найстрашніше – це авіанальоти. Від страху люди божеволіли»: жителька Київщини – про пекло окупації

20 Травня 2022 13:55
65-річна жителька Бучі Валентина Пуліна не стримує емоцій, коли розповідає про першу зустріч з українськими військовими після звільнення міста від окупацїі. Жінка з любов’ю називає захисників хлоп’ятоньками і починає плакати, коли пригадує, як бійці віддавали цивільним свої сухпайки.

Про це вона розповіла у Бучі кореспонденту Інформаційного агентства Волинські Новини.

Згадуючи про пережиті воєнні події, Валентина Миколаївна використовує всю палітру емоцій – від щирої радості й любові до сліз та страху. Жінка охоче погодилась поспілкуватися, утім попросила не фотографувати її, хоча, правду кажучи, колоритне подання її історій заслуговує на кінознімання.

«Можна було зїхати з глузду. Люди взагалі божеволіли»

«Під час авіанальотів у перші дні було дуже страшно. Дітей ховали у підвалі. Шестирічна внучка з погреба не виходила. Окрім того, до сусідки приїхали з Києва чотири онучки, бо думали, що в Бучі буде тихо. І оце у нас було четверо дівчаток сусідських і своїх двоє онуків. Можна було з’їхати з глузду. Люди взагалі божеволіли», – з жахом в очах розповідає пані Валентина.

Жінка каже, що перша спроба евакуювати із Бучі онуків завершилась невдачею.

«Донька з онуками пішли на евакуаційний автобус, цілий день простояли, але окупанти не дали зеленого коридору. Тож повернулися сюди. І ось 11 березня дали автобуси і вони виїхали. Я своїх дітей відправила у Чернівці, то була така рада. Внуки мої нарешті вчаться», – провадить вона.

Пані Валентина пригадала, як у першу нічку після визволення Бучі від окупації їй вперше з початку повномасштабного вторгнення наснився сон:

«Перший раз за війну наснився сон. Снилося, що знову авіанальот. І що сюди впала бомба. Я підскочила. Усюди темно. А я не знаю, де я і чи це було насправді, чи наснилось. Це було страшно», – ділиться переживаннями бучанка.
«Коли бахкали – було лячно. Але тиша ще страшніша»

Жінка запевняє, що за час окупації вивчила, як звучить той чи той вид зброї.

«Вони (російські війська, – ВН) на вулиці Франка стояли. Там бух – наш будинок стриб! Там гахкає, там бухкає, там свистить. Ми вже знали, як що звучить. Вони танками в основному воювали різного калібру. В останній день перед звільненням росіяни почали обстріл о 6:30 ранку. Разів 500 бухнуло. А потім сім танків виїхало і два дні мертва тиша. Нікого ніде. Тихо-тихо. Це ще страшніше», – стишує голос пані Валентина, немов відтворює ту саму страшну тишу.

Пожежників не допускали, то якщо якийсь будинок спалахував – горів довго і дотла

Співрозмовниця каже, що дуже складно було жити, наче у бульбашці, в умовах повної інформаційної ізоляції.

«Погано, що не було де взяти інформації. Телефони заряджали від генераторів, а от інтернету не було. Я росіян самих тільки двічі бачила, але щодня бачила їхні танки і що будинки горіли. А пожежників нема. Їх не допускали. То якщо будинок горів – то довго і дотла. Далі, в бік автопарку на Новояблонській вулиці, в гуртожитку ховалося багато людей. Той барак згорів. І досі не знаю, з людьми чи ні. Коли воно летить і ти бачиш, як в сусідній будинок потрапляє, спалахує і тиша така… І тільки язики полум’я… Страшно», – бідкається жінка.

Читати ще: NYT показало нові докази звірств росіян в Бучі: перед розстрілом людей зняли камери. 18+

Вона каже, що на вулиці Миколи Гамалія російські загарбники таких звірств, як, наприклад, на вулиці Івана Франка, не чинили.

«Вони (російські солдати, – ВН) прийшли до нас в хату, десь 20 їх було. Всюди ходили, перевіряли кожен будинок. Подивились і пішли. Зайшли до нашої 88-річної сусідки Калинівни, а вона як випалить, мовляв, що ви тут робите? А вони: «У нас наказ». Тут звірств вони не чинили. А там (вказує рукою у напрямку вулиці Івана Франка, – ВН) страшно», – пані Валентина відводить погляд у напрямку хвіртки.
Вона пригадала, як окупанти поранили молоду жінку.

«Лєна Вороніна перукарем у Бучі працювала. Йшла подивитися на мамин будинок. Поранили її в живіт і в ногу. 40 днів лежала. Скільки була окупація, стільки й лежала. Мама у неї теж лежача. Але, на щастя, вижила Лєна», – тішиться співрозмовниця.

«Коли приїхали наші хлопчики, ми дуже зраділи… Плакали, обіймали, цілували»

Пані Валентина зізнається, що за весь час окупації жодного разу не заплакала. Вперше дала волю сльозам, коли побачила на своїй вулиці українських військових.

«Коли приїхали наші хлопчики, ми дуже зраділи. Тю-у-у, та то не те слово! Це було щось з чимось. І плачеш, і обіймаєшся, і цілуєшся! Хлоп’ятонька наші хороші… Пішли провідати знайому, яка мешкає там, на кутку. В її дім втрапив снаряд. Йдемо втрьох. Зупиняється біля нас джип. Виходять три наші богатирі і питають, чи потрібна допомога. Чи, може, їсти щось треба? Приносили і віддавали нам свої сухпайки. Мовляв, нате, їжте. Зараз це все емоції, ні разу в окупації не плакала, трималася до останнього. Страшно було», – розповідаючи про першу зустріч з українськими захисниками, жінка не стримує сліз.
«Коли будинок горить, дим біленький. А коли снаряд втрапляє у техніку, то чорний»

Трошки вгамувавши емоції, жінка веде далі, але вже не зі сльозами, а з неабияким запалом, азартом та хитрими бісиками в очах:

«А коли на сусідній вулиці наші хлопчики влучили в російський танк – оце було у нас радості! Воно так горіло чорним! Це чітко видно. Коли будинок горить, дим біленький. А коли снаряд втрапляє у техніку, то чорний. Дивимося – горить, і не один», – тішиться вона.

«Коли побачила перший автобус, який виїхав з автопарку, я плакала. Бо до цього нічого ніде не їздило. Крім танків»

Пані Валентина зізналася, що під час окупації ходили із сусідами одне до одного городами, спілкувалися через хвіртку.

«І було дуже холодно. Бо не було опалення. Коли наші почали давати відповідь рашистам, оце було страшно! Сидиш, зачаїлася, у тебе ніби душі нема. Ти боїшся, ти всього боїшся. Будь-якого звуку. Було страшно вийти на вулицю. Побачила у небі ніби вогняні кулі. Побігла до сусідки Калинівни. Троє нас було в тій хаті. Калинівна хоч старенька, а для нас всіх готувала, бо у неї піч є», – каже жінка.
Бучанка запевняє, що 88-річна Калинівна була її персональним психотерапевтом:

«Вона була моїм психотерапевтом. Постійно про щось розповідала спокійним голосом, а про що – не пам’ятаю. Слухаєш і потихеньку заспокоюєшся. Вже не тремтять руки, не так страшно. Все-таки оті наші бесіди – це позитив», – усміхається.

Валентина Миколаївна каже, що пережита окупація дуже змінила мешканців Бучі.

«Люди змінилися. Сусід, який колись, проходячи повз, не вітався, приїхав сюди маму перепоховати. Я й кажу: «Вадиме, ви знаєте, у нас така проблема з Калинівною, димар не тягне». А він: «Я пішов переодягатися». А раніше й не вітався. Теща його була лежача і померла в останній день окупації. Вони її поховали у дворі. А потім перепоховали», – продовжує розповідь жінка.

Пенсіонерка каже, що вірить у перемогу України над загарбниками.

«Перемога обов’язково настане. Буде нашим і Донецьк, і Луганськ. І Крим, хай не зараз, але теж повернемо. Орки пішли і в нас почалась трудотерапія. Вчора он попрацювала, сьогодні ходити не можу. Прибираю. Ой, дивіться, в нас комунальники вулиці прибирають! Все у Бучі буде добре!» – втирає непрохану сльозу пані Валентина.

Вікторія СЕМЕНЮК
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus