Ні автобуса, ні магазину. Як живуть мешканці села, що за 30 км від Луцька

Ні дороги, ні магазину, ні автобусного сполучення – це реалії життя мешканців села Валер’янівка Рожищенської громади.

Саме село невелике, а переважна більшість мешканців – пенсіонери, які раніше працювали в колгоспі. Нині чимало хат пустують. Приміський транспорт сюди не заїжджає. Місцеві жителі переконані: до Валер’янівки потрібно провести інтернет і зробити дорогу, тоді село ожило би, йдеться в сюжеті ТРК «Аверс».

Пані Галина мешкає у Валер’янівці з 60-х років. Вона пам’ятає часи, коли в селі в кожній хаті проживали люди. Зараз більшість будинків – це дачі, куди зрідка навідуються власники.

«Колись я на роботу звідси ровером їздила. Нас багато людей їздило. Тепер ніхто тими роверами не хоче їздити. Тепер усі хочуть машину. Тепер було б непогано жити, якби не та война, – розповідає жінка. – Якби ви бачили, яка тут була дорога, коли ми строїлися. Тут не можна було ноги витягнути. Тут чоловік робив у дорожньому, то він дорогу построїв».

Місцеві звикли справлятися зі своїми проблемами самотужки.

«Як казав мій покойний батько, за залізницею як за границею. Нікому ми не потрібні. Здається, і Луцьк видно, якби лісу не було, і Рожище видно, але ми нічого не маємо з того. Поки був колгосп, поки була бригада, то трохи до нас їздили, як треба було щось начальству», – говорить пані Катерина.

Біля села проходять залізничні колії. Тут навіть зупиняється електричка – це фактично єдиний громадський транспорт у цьому населеному пункті. Свого часу цьому посприяв нині покійний мешканець села Микола Мамчук, якого валер’янівці досі згадують із теплом і вдячністю.Читати ще: Ні церкви, ні магазину, ні молоді: як живуть у селі за 30 км від Луцька

«У нас не було ніякого зв’язку. У нас ніколи не ходив автобус. А понад селом іде залізна дорога, і він добився, аби тут ставала електричка. Уже років 15. То його заслуга. Він їздив до Львова і добився, аби в нас була зупинка. Тепер ми маємо хоч таку маленьку зручність», – розповідає Людмила Антонюк.

Вона пригадує: колись до села курсував автобус, однак недовго.

«Автобус перестав їздити, бо і люди не їздили, і дорога погана. Але як тільки сюди пустили маршрутку, то таке було щастя. Маршрутка їздила три рази на день. Люди трошки їздили, але не щодня, бо ж скільки тут тих людей… Потім маршрутка їздила тільки два рази в тиждень: у четвер і неділю. А потім узагалі перестала ходити», – зауважує Людмила Антонюк.

Нині, аби поїхати по продукти в Рожище чи Луцьк, потрібно мати велосипед чи автомобіль. Магазину в селі немає.

«Люди, які їдуть із роботи, можуть купити щось дорогою. Я їду з роботи і купую», – додає Людмила Антонюк.

До пенсіонерів іноді приїздить магазин на колесах.

«Машина приїжджає і привозить усякі товари: муку, макарони, олію», – відзначає пані Галина.

Колись у селі були будинок культури і ФАП. Зараз тут немає навіть школи. Місцеві діти їздять шкільним автобусом на навчання в сусідній населений пункт. Під час онлайн-навчання стикнулися з труднощами, адже до Валер’янівки не прокладено інтернет.

«Немає кабельного інтернету. Мобільний працює погано. А якщо є три школярі і студент, усім треба вчитися, то його не вистачає», – говорить місцева мешканка Олена.

Читати ще: Гектари зернових, плантації малини і полуниці: як господарює родина волинських фермерів

Валер’янівці зізнаються: вже звикли і призвичаїлися до того, що в селі немає магазину і що сюди не курсують автобуси. Люди майже втратили надію на те, що коли-небуть їм зроблять дорогу, якою можна було би за кілька хвилин автомобілем дістатися до обласного центру.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---