Роздуми на тему депутатської психіки

Життя невеличких українських містечок має одну рису, яка не притаманна мегаполісам-мільйонникам. Будь-яка подія, - трагічна або, навпаки, радісна, така, що має суспільний резонанс, миттєво розповсюджується не у середині якоїсь групи людей, об’єднаних не районом чи спільними інтересами, а міської громади в цілому. В таких містах як наш Луцьк, немає нічого, що не стало б у певний момент предметом обговорення всіх: від ринку до тролейбусних зупинок всі теревенять про одне, смакуючи подробиці, щось вигадуючи, щось припускаючи, щось аналізуючи. Спостереження за цим процесом для людини, що звикла формувати своє ставлення до сучасних процесів, споглядаючи на такі от «народні обговорення», виявляються вельми цікавими і корисними. Вони слугують призмою, через яку можна формувати власні оцінки явищ і людей.
Та іноді ці оцінки розчаровують. Бува навіть, що дратують. Нещодавно лучани із сумом обговорювали безглузду трагічну загибель людини. Стояла собі жінка на зупинці. Щось собі міркувала, про щось мріяла… І раптом була вбита автобусом, що вскочив на майданчик. Життя зупинилося. І це горе люди сприйняли дуже близько, адже кожен стоїть на зупинках,очікуючи автобуса, кожен поспішає на роботу чи додому, кожен сподівається, що ця машина довезе його до мети. І ніхто не хоче припустити, що раптом все це будь-якої миті може перетворитися на фатальну у своєму фіналі драму. Не те, щоб ми стали боятися автобусів, але дехто помітив, що певний час після цього випадку люди на зупинках, побачивши автобус, інстинктивно зсувалися назад… Бо тільки от пошепки обговорювали причини тої загибелі – чи то гальма відмовили, чи водієві стало зле, чи просто п’яний був.
Але історія ця отримала дивне, як на мене, продовження. Те, як зреагували на цю трагедію «верхи» - маю на увазі обраних громадою депутатів луцької міської ради, - не вписується у межі здорового глузду. Серед півсотні обранців, які йшли на вибори із обіцянками захищати народ від усього – починаючи від росту цін і закінчуючи ударом блискавки – знайшлася тільки одна жінка, яка гостро відреагувала на загибель зовсім незнайомої, чужої людини. Цю жінку звати Олена Голєва. Не буду вдаватися в езотерику і аналізувати можливості передбачень, але депутатам відомо, що пані Олена… попереджувала їх про можливість трагедії на кшталт тої, яка відбулася. Люди, що цікавляться питаннями, які обговорюються у місцевій раді, знають, про що я кажу. Коли місцеві автоперевізники почали залучати у свої підприємства все більшу кількість транспорту, депутат Голєва, яка професійно знається на цій темі, вказала на небезпеку цього процесу. Вона пропонувала обмежити кількість одиниць транспортних засобів у розпорядженні автопідприємств, аргументуючи це неможливістю якісно обслуговувати техніку і належним чином добирати і перевіряти водіїв. В цьому була прихована небезпека, про яку Олена Голєва знала, на відміну від решти обранців. Тож вони її не дослухались. А буквально через кілька днів автобус вбив жінку. А пройшло ще кілька днів – і прокуратура у своєму висновку повторила трагічне «передбачення» Голєвої, вказавши, що першопричиною трагедії стала саме неможливість підприємства обслуговувати свій автопарк і перевіряти стан водіїв через велику кількість автобусів… Коло замкнулось.
Скажіть, ви здивовані тим, що Голєва після цього сказала депутатам про те, що своїм нехлюйським ставленням до її попереджень вони так чи інакше «запрограмували» трагедію? Сказала із чисто жіночою емоційністю, прямо і відкрито, із внутрішнім болем? Я не здивований. Бо жінки є істотами, інстинкти яких диктують саме таку поведінку. Жінка завжди віддзеркалює чужу трагедію на себе. Бо в їхньому ДНК зашитий страх за дітей, які можуть залишитись без матері. І вже неважливо, з ким це відбувається – у загиблої жінки, мабуть, теж були діти…
Тож, повторюю, я не здивований реакцією Олени. Мене шокувала реакція наших достойників, озброєних депутатськими посвідченнями. Образились вони, мовляв, як можна обвинувачувати нас, народних обранців, у причетності до загибелі людини! Нас же там, на зупинці «не стояло»! Образились до того, що потягнули Голєву на комісію з депутатської етики. Виховувати. Щоб не обзивалася. Знаєте, це якась дикість, як на мене. Людина загинула. У родині горе і розпач. А кілька десятків осіб мужської статі (чомусь не хочу називати їх чоловіками) тягнуть жінку, яка вказала на їхнє нехлюйство, «розбиратися». Втрачене відчуття реальності. Втрачені поняття первинного і вторинного у цій історій. Втрачена совість. Втрачена чоловіча гідність і спроможність подивитися на себе і мужньо визнати, що жінка має рацію. І краще хоча б просто промовчати.
… Мудрий і самодостатній чоловік знає, що здорова у своїй емоційності жінка, що, бува, зривається на нього, завжди має для того привід. І форма її «наїзду» для такого чоловіка неважлива – йому вистачає гідності, аби нехай мовчки десь погодитись, зробити висновки і жити далі. А якщо чоловік є сутністю істеричною, мілкою, хворобливо самозакоханою? О, він починає дзвонити мамі і скаржитись, що його ображають. Він дується і вимагає вибачення. Самозакоханість не дозволяє йому вловити хоч частку жіночої правди – він на це неспроможній. Звичайно, неможливо характеризувати таким чином всіх без виключення. Сподіваюсь, описані риси притаманні лише для тих, на яких мандат звалився не дуже заслужено, принаймні не через їхні розумові або ділові здібності. Впевнений, що були й такі, хто нехай потайки, але погодився-таки з Голєвою, зрозумівши, чому її жіночій відчай вилився у такі неприємні для хворобливої депутатської психіки речі. Чиясь психіка реагує адекватно, чиясь - істерично. Так влада випробовує на міцність. І не всі проходять це випробування.
Я не хочу ставити суспільно-політичних діагнозів нашим обранцям. Бо діагноз тут суто побутовий. Вони надто полюбляють себе. А тому їхня спроможність любити інших деякою мірою нівельована. Знов-таки – це результат випробування владою. Процес не дивний, бо влада може зламати навіть дуже сильну особистість. Тому я радий, що у тому середовищі є все-таки такі люди, як Олена Голєва - спроможні повернути їх на землю, до реального життя, сказати неприємну, навіть жорстоку правду. Це дає надію на те, що хоча б частина з них повернуться до того стану, в якому чиясь біда сприймається, як своя. Як на мене – в цій формулі життя міститься істинна роль народного обранця.
М. Гітіков, («Віче-інформ», 24 лютого 2011 року)

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---